передплата Українською | In English

№14, липень 2016

«Brexit»: розлучення по-англійськи

Питання виходу Великої Британії зі складу Європейського Союзу (т. зв. «Brexit») із новою силою привернуло загальну увагу до старої проблеми взаємовідносин між Британією («Островом») та рештою Західної Європи («Континентом»). Річ у тім, що хоча британці, без сумніву, європейці, однак важко сказати, які саме: «умовно автохтонні» кельти, німецькі англи та сакси, скандинавські вікінги, «офранцужені» нормани… До того ж віковічне геополітичне протистояння поглибило водорозділ між «Островом» та «Континентом», унаслідок чого саме британці відігравали роль основної сили, яка протистояла численним спробам об’єднання Європи — від Римської імперії до імперії Наполеона Бонапарта й далі, аж до сучасної ідеї «Сполучених Штатів Європи». Зважаючи на це, правомірно, на нашу думку, інтерпретувати відомий вислів у такому сенсі: «Британія — не Європа». Отже, визнаємо в історичному контексті, що позиція французького президента
Ш. де Голля, який ще у 1963 році виступав проти прийняття Великої Британії до «Спільного ринку» (прообразу сучасного Європейського Союзу), мала історичне та політичне підґрунтя. Тут напрошуються певні паралелі з відносинами між Україною та Євразійським Союзом (у концентрованому вигляді — Росією), що, безперечно, надає цій ситуації особливої ваги та значення для України.

Проблема «Brexit» поділила британське суспільство та політичний істеблішмент приблизно порівну, що й продемонстрували результати червневого референдуму. Типова для демократичного суспільства ситуація «рівноважної підтримки» (а в протилежному разі не було б і потреби у проведенні референдуму, адже існують й інші механізми визначення настроїв і очікувань суспільства) була ускладнена тим, що правляча Консервативна партія спочатку сама (на чолі з прем’єр–міністром Д. Кемероном) активно виступала за проведення такого референдуму, користуючись антиєесівською риторикою для посилення своєї позиції на переговорах щодо отримання «особливого статусу» країни в межах Європейського Союзу. Однак, й отримавши бажані поступки, частина Консервативної партії не пішла за своїм лідером (який почав агітувати за перебування Великої Британії у складі ЄС на нових умовах), а продовжувала виступати за вихід із Союзу. Вод­ночас основна опозиційна сила — Лейбористська партія мала позицію, схожу з підходом консервативного уряду й закликала залишитися в ЄС. Таку ж позицію мала й більшість підприємницької спільноти, що певною мірою нейтралізувало антиєесівську агітацію, яку вели представники деяких інших політичних сил, насамперед Партія незалежності Сполученого Королівства.

Аналізуючи цю тему, необхідно передовсім чітко зрозуміти, що не тільки рішення, а й сама постановка питання про вихід Великої Британії з ЄС зумовлені стратегічними розбіжностями між Лондоном та Брюсселем (а також, хоча й меншою мірою, між іншими столицями країн ЄС). У цьому разі роль «вічних інтересів» відіграла необхідність збереження Сполученим Королівством одразу кількох статусів, що дають йому змогу виступати в ролі «глобального гравця»: 1)«особливого партнера» Сполучених Штатів Америки; 2) лідера світової вільної торгівлі; 3) провідного фінансового центру світу (лондонське Сіті); 4) місця розташування елітної нерухомості тощо. А в разі продовження участі Британії в процесі європейської інтеграції в тому варіанті, якому віддають перевагу і брюссельські «єврократи», і нинішні лідери провідних країн ЄС, ці вигоди й пріоритети опинялися під загрозою. Адже не все те, що добре для «Фольксвагена», добре й для Великої Британії. Британська економіка за структурою істотно відрізняється від європейського аналога, через що не сприймає, приміром, спрямування занадто великих субсидій у сільське господарство. Значно більше значення для Лондона мають торгівля та інвестиційна співпраця з «третіми країнами» (насамперед членами іншої інтеграції — Співдружності, зокрема Австралією, Новою Зеландією, Канадою, Індією тощо). Крім того, Лондон ніколи не палав бажанням вступати в зону євро, а також активно допомагати країнам, які в ній перебувають. Середньостатистичні британці аж ніяк не прагнуть проміняти свій поважний і стабільний фунт на євро.

Ще одна причина виникнення розбіжностей полягає в мігрантах. У Лондоні постійно виступають проти навіть легального варіанта цього процесу. Британський уряд, звісно, застосовує всі можливі дипломатичні, політичні та економічні інструменти, аби не пускати незаконних біженців до себе. У Великій Британії набагато краще, ніж в іншіх країнах ЄС, розвинена система соціального захисту, й цілком природно, що британці не хочуть різну допомогу з боку держави витрачати ще й на мігрантів.

Проте виправити ситуацію чи бодай обмежити ризики можна було не лише «хірургічним», а й «терапевтичним» методом, що, власне, й спробував Д. Кемерон, провівши досить вдалі переговори щодо «особливого статусу» Великої Британії в ЄС. Як відомо, Брюссель пішов на серйозні поступки Лондону. За новими умовами Велика Британія не мала зобов’язань брати участь у наданні допомоги таким країнам, як Іспанія, Португалія, Греція, Кіпр та Італія, хоча ті виявилися заручниками досить жорсткої міжнародної економічної кризи. Брюссель пішов також на поступки стосовно фінансового забезпечення трудових мігрантів, захистивши британський бюджет від додаткових витрат.

Британцям також дозволили й далі залишатися з власною валютою (хоча решта країн ЄС мала поступово перейти на євро, принаймні заявити про такі перспективи).

Отже, ще до референдуму уряд Д. Кемерона розв’язав основні проблеми, зумовлені участю Великої Британії в ЄС, і забезпечив мінімальні, але гарантовані переваги на випадок залишення країни в Євросоюзі. Водночас було практично гарантовано й збереження влади консерваторів, бо провідні представники цієї партії відігравали помітну роль в обох таборах — як прихильників, так і противників євроінтеграції. Зміна позиції самого прем’єр-міністра була зумовлена бажанням не ризикувати й обмежитися «узгодженим виграшем». Оскільки «Brexit» в англійському розумінні — це «відхід убік», а не «припинення всіх відносин», то й ризики не видавалися такими вже катастрофічними. Слід чітко розуміти, що ані в Лондоні, ані в Берліні (хоча, можливо, це не стосується Брюсселя) ніхто із серйозних гравців не вважав, що вихід Британії з ЄС неодмінно має супроводжуватися запровадженням якихось торговельних обмежень (на кшталт фітосанітарних заборон), припинення транзитних перевезень або скорочення кредитування. Було очевидним, що обидві сторони розуміють необхідність збереження якнайтісніших економічних відносин (приклади яких можна знайти, хоча б подивившись на відносини ЄС із Норвегією або Швейцарією).

Тож результати британського референдуму 23 чер­вня 2016 року щодо виходу країни з Європейського Союзу було важко передбачити, хоча серед експертів і переважав стриманий оптимізм; більшість із них сподівалася на те, що очікувані негативні наслідки виходу Британії з ЄС стримають громадян країни від підтримки такого рішення. І тому перемога прихильників «Brexit» була сприйнята як «сюрприз» ба навіть «шок».

Інша річ — «деталі» результатів, у яких, як відомо, «ховається диявол». Перше, на що звернули увагу аналітики, — це географія та демографія. «За» залишення в ЄС проголосувала більшість у «центрі» та на «околицях», тобто в Лондоні (60%) та «приєднаних» частинах Сполученого Королівства: в Шотландії (62%) та Північній Ірландії (56%). Традиціоналістська «добра стара Англія» віддала перевагу виходу з ЄС. Демографія референдуму продемонструвала, що «молода Британія» хотіла б залишитися в Євросоюзі, натомість «літня» вважала інакше: за опитуванням серед виборців віком від 18 до 24 років дві третини голосували за «залишення», натомість починаючи з 50 років більшість віддавала перевагу «розлученню».

Усе це дало привід деяким експертам казати про розкол суспільства: розрив зв’язку поколінь, розпад єдиної країни, а також «диктат стариків», які, мовляв, позбавили майбутнього своїх нащадків. Авторитетна лондонська газета «Файненшл Таймс» навіть навела математичну модель, яка стверджує, що проведення повторного референдуму у червні 2021 року приведе до перемоги прихильників Євросоюзу, адже тоді сучасна молодь опиниться в більшості. Може, воно й так, якщо забути одну стару істину: «Той, хто в молодості не був революціонером, не має серця, а хто залишився ним у зрілі роки, не має розуму». Отож, якщо молодь не змінить своїх думок і не подорослішає, можливо, Британія й проголосує за повернення до ЄС. («Звісно, якщо він ще існуватиме», — зауважують деякі скептики).

Утім, необхідно передовсім звертати увагу не на вік, а на соціальні ролі відповідних груп населення. У нас немає соціологічних даних стосовно соціального складу учасників референдуму, але з великою ймовірністю можна стверджувати, що значна частка молоді від 18 до 24 років належить до тих, хто ще не працює (студенти, молоді некваліфіковані безробітні) або прекаріату (частково або непостійно зайняті).

А, як відомо, точка зору залежить від «точки сидіння». Звісно, молодь, яка тільки «шукає себе», зацікавлена у відсутності не лише кордонів, а й загалом будь-яких обмежень: їй усе здається можливим (зокрема, перебудова світу) та цікавим (по-їхньому: «прикольним»). Але поступово в неї також з’являються нові зобов’язання: перед дружиною, дітьми, старенькими батьками, колегами, виборцями. А це змушує інакше оцінювати процеси, що відбуваються: і глобальні, і всередині власної країни. Змінюючи свою соціальну роль, люди починають більше цінувати інші можливості, пов’язані з рівнем інтеграції, як, зокрема, можливість впливати на рішення політиків (краще місцевих, аніж тих, які працюють у далекому Брюсселі), зберігати національні культурні традиції, дотримуватися звичних технічних та технологічних стандартів тощо. Тому я не зовсім поділяю впевненість оптимістів у «неминучості» повернення Великої Британії до ЄС. І взагалі, британський референдум не має обов’язкового характеру, за бажання його результати можна просто «взяти до уваги» або найближчим часом провести ще один референдум: інша справа, що традиції британської демократії не передбачають ані ігнорування волі народу, ані «повторних» або «сигнальних» голосувань, аж доки не буде досягнуто бажаного для влади результату. У цьому сенсі демократична традиція діє краще, аніж конституція (яка в деяких країнах постійно вдосконалюється, а в Сполученому Королівстві, як відомо, її просто не існує). Отож на заклики «обернутися назад» та відмовитися від виходу з ЄС нова прем’єр-міністр Британії Тереза Мей могла б повторити слова своєї славнозвісної попередниці М. Тетчер, котра на заклик щодо можливої відмови від жорсткої економічної політики «залізної леді» відповіла: «Обертайтесь, якщо хочете. Леді не обертаються!».

У чому можна бути впевненим, то це в тому, що Британія не робитиме поспішних непоміркованих кроків, а воля більшості не буде силоміць і необдумано нав’язуватися меншості (як це прийнято в країнах із сумнівним досвідом використання принципу «демократичного централізму»: спочатку проводиться контрольована дискусія, а потім усіх примушують виконувати рішення, які насправді були прийняті «найвищим керівництвом» і за які «добровільно-примусово» проголосувала «агресивно-слухняна» більшість). Свідченням цього є склад «збірної команди» нового уряду, в якому є і політики, котрі агітували за те, щоб залишитися в ЄС (в т. ч. сама Т. Мей), і прихильники виходу з ЄС (зокрема, Б. Джонсон, міністр у справах виходу з ЄС Д. Девіс та колишня суперниця Т. Мей у боротьбі за посаду лідера консерваторів А. Лідсом). Можна також бути впевненим, що в ході розроблення «плану екстракції» будуть враховані також думки політичних лідерів Шотландії та Ольстеру з тим, щоб «Brexit» максимально наблизився до ситуації, яку відображає вислів «піти, щоб залишитися» і реалізацію якої британці свого часу відпрацювали в процесі деколонізації своїх численних заморських територій. Тож завдання не видається занадто важким.

Не варто думати, що результати референдуму стали насправді якимось шоком для самих британців. Річ у тім, що всі можливі варіанти вже доволі давно були прораховані політиками і економістами. Те, що Лондон не матиме значних втрат, наочно свідчить про високу якість чинної системи британської дипломатії, коли всі без винятку програми або проекти формуються так, щоб приносити користь за всіх «розкладів». У зв’язку з цим варто звернути увагу на, здавалося б, неочікуване призначення Б. Джонсона міністром закордонних справ у новому уряді. Але насправді в цьому немає нічого дивного: екстравагантний Александр Борис де Пфеффель-Джонсон, підданий британської корони та громадянин США (за правом народження в Нью-Йорку), може виявитися людиною на своєму місці в переговорах щодо тіснішої співпраці зі США з адміністрацією Д. Трампа. А в разі перемоги демократів, найімовірніше, задіють механізм «дамського тріумвірату» Клінтон — Мей — Меркель.

Можна згадати й про те, що насправді влада Великої Британії вже не вперше проводить референдум про можливий вихід із Європейського Союзу. Ще 1975 року аналогічний референдум стосовно продовження участі в Європейській економічній спільноті («Спільному ринку») відбувався за ініціативою лейбористського уряду (прем’єр-міністр якого Г. Вільсон також попередньо на переговорах домовився про особливі умови для своєї країни, після чого став агітувати за збереження членства в ЄЕС). Однак відтоді політичні підходи до оцінки участі країни в такій інтеграції принципово змінилися: якщо тоді уряд лейбористів будував свою аргументацію на вихвалянні переваг протекціоністської політики, то тепер уряд консерваторів намагався переконати громадян у перевагах лібералізму та вільної торгівлі. А тому результати референдуму мають для економіки всіх сторін значення, яке визначається не тільки змінами геоекономічних параметрів, а й політико-ідеологічними підходами до подальшого розвитку Європейського Союзу та Великої Британії.

Для економіки Європейського Союзу головний наслідок визначиться тим, чи зможе «брюссель­ська бюрократія» зберегти свої позиції в галузі регулювання економічних процесів (і першим важливим тестом цього буде доля Трансатлантичного торговельного та інвестиційного партнерства, укласти яке планували до кінця поточного року). Крім того, негативний вплив залежить від дії таких чинників:

— загальне зменшення обсягів економіки ЄС та її значення для світової економіки внаслідок скорочення частки ЄС у загальному населенні світу (з 7% до 6,1%), у світовому ВВП (з 23,8% до 20%) та в експорті (з 33,9% до 30,3%);

— перетворення з внутрішнього на закордонний британського ринку, на який припадає від 16% до 21% продажу («експорту») товарів та послуг інших країн ЄС (що навіть більше, аніж їхній експорт до США);

— втрати лондонського Сіті як провідного фінансового центру не тільки Європи, а й світу, що обмежить можливості здійснення ефективної фінансової та інвестиційної політики;

— посилення міграційної кризи внаслідок відмови Британії від прийняття незаконних мігрантів з інших країн ЄС;

— створення небезпечного прецеденту виходу з ЄС (який принципово відрізнятиметься від прикладу Гренландії, яка залишилася в статусі «заморської території ЄС» завдяки своєму політичному союзу з Данією), що посилюватиме ситуацію невпевненості та нестабільності в економіці Союзу.

У фінансовій сфері головним наслідком «Brexit» може стати послаблення вимог щодо створення здорової банківської системи в межах Банківського союзу ЄС, бо прагнення до розбудови такого союзу на основі консолідованого фінансового нагляду та відділення інвестиційних та кредитних операцій фінансових установ (ring — fencing) більше характерно саме для британців, тоді як німецька (а надто французька) модель передбачає більш м’який підхід до оцінки банківських ризиків (що загалом може негативно позначитися на міцності європейської фінансової системи). Крім того, вихід Лондонського фондового ринку за межі ЄС помітно послабить позиції останнього в конкуренції з фондовим ринком не лише США, а й країн Південно-Східної Азії (передовсім Гонконгу, Сінгапуру, Китаю та Японії), адже в «континентальній Європі» співвідношення між банківським сектором та фондовим ринком наближається до чотирикратного перевищення (порівняно з майже паритетом у США та проміжним значенням у Великій Британії), що згідно з останніми дослідженнями негативно позначається на зростанні ВВП (за післякризовий період у США він становив 9%, у Великій Британії — 6%, у континентальній частині ЄС — приблизно 3%.)

Неучасть Британії у Банківському союзі означатиме не тільки втрату позитивного впливу на його формування та функціонування, а й позбавлення права включення британських державних облігацій до обов’язкових резервів континентальних банків, а це змусить їх до додаткової акумуляції готівкових коштів у сумі до 
108 млрд. євро.

Найбільше політико-економічне значення, однак, матиме зникнення Британії як певної противаги Франції, що може загострити політичні та економічні розбіжності між Німеччиною та Францією. Отже, без Британії решта ЄС хоча й отримає кращі умови для подальшої політико-економічної інтеграції (у напрямі мегадержави або «Сполучених Штатів Європи»), втім, ризики розбалансованості значно зростуть (враховуючи також втрати таких країн, як Ірландія, Нідерланди, Кіпр та, певною мірою, Португалія, чиї економіки дуже тісно пов’язані з британською, і це, звісно, посилить загрозу існуванню Європейського Союзу).

Щодо Великої Британії, то для неї негативний вплив «Brexit» визначатиметься:

— ускладненням доступу на товарні та фінансові ринки ЄС (на які припадає 45% британського експорту);

— інфляційним тиском, спричиненим подорожчанням товарів, імпортованих із ЄС (Британія має стійке негативне сальдо в торгівлі з континентальною частиною ЄС) унаслідок сплати додаткових митних платежів та НДС;

— зменшенням попиту на фінансові послуги (за рахунок країн — членів ЄС) та ймовірним переїздом частини фінансових установ до Франкфурта, Відня, Амстердама та Парижа;

— втратою можливостей впливати на прийняття регулятивних правил ЄС (які все одно матимуть велике значення для двосторонніх економічних відносин), а також використання політичної ваги усього ЄС у процесі врегулювання економічних відносин із «третіми країнами».

Водночас згадані втрати частково можуть бути компенсовані припиненням щорічних платежів до спільного бюджету ЄС (у сумі до 13 млрд. ф. ст., із яких лише 7 млрд. повертаються як зворотні субвенції) та спрощенням торгово-економічних відносин Британії з «третіми країнами», чому наразі деколи заважають занадто обтяжливі бюрократичні вимоги, встановлені Брюсселем. Утім, позитивний вплив цього чинника стримуватиметься необхідністю проведення окремих переговорів щодо торговельного режиму з деякими особливо важливими партнерами, з якими нині ці питання врегульовані в межах їхніх відносин із ЄС загалом (ідеться майже про 60 країн, насамперед США, Індію, Китай, Японію та Австралію). У програшному або гіршому становищі можуть опинитися тільки ті британські компанії, які орієнтовані у своїй міжнародній діяльності виключно на Європейський Союз. Вихід Великої Британії принесе велику користь банкам або цілим галузям, які більше налаштовані на розвиток відносин із заокеан­ськими партнерами. До того ж Сполучене Королівство не втратить європейський ринок навіть у разі виходу з ЄС і стрімкого розвитку відносин із представниками Північної Америки.

А загалом, у довгостроковій перспективі (5–10 років) шанси успішного розвитку британської економіки можна вважати кращими (порівняно з рештою країн Європейського Союзу). Звісно, за умови збереження режиму вільної торгівлі та руху капіталу з ЄС, а також приєднання (прямо або опосередковано) до угоди про Трансатлантичне торговельне та інвестиційне партнерство. До речі, саме підписання угоди щодо ТТІП може бути відкладено на невизначений термін у зв’язку з необхідністю зміни формату переговорів та позицій сторін. Натомість Лондон може сподіватися не лише на врахування своїх інтересів на нових переговорах з цього приводу, а й навіть на ймовірне приєднання Британії до інтеграційного об’єднання НАФТА (США — Канада — Мексика), а також поглиблення інтеграції між провідними фінансовими центрами (Лондоном і Нью-Йорком), що (завдяки синергетичному ефекту) зробить нову фінансову інтеграцію фактично монополією в галузі фінансових послуг на світовому ринку.

Деякі експерти звертають увагу на можливість виходу Шотландії зі складу Сполученого Королівства, адже чисельність прихильників незалежності зросте за рахунок громадян, які віддають перевагу залишенню країни у складі ЄС (а таких, за попередніми оцінками, в Шотландії більшість). Однак слід враховувати, що проведення повторного референдуму та процес виходу зі складу Великої Британії потребуватимуть не менше часу, аніж практичний вихід Великої Британії з ЄС. А процес приєднання нової країни (Шотландії) до Європейського Союзу також потребуватиме проходження тривалої процедури переговорів і затвердження прийнятого рішення. Отож «шотландські наслідки» «Brexit» можуть проявитися лише в довгостроковій перспективі й будуть скореговані багатьма невідомими наразі політичними та економічними чинниками (передовсім системою нових відносин між ЄС та Британією, а також реальними наслідками «Brexit» для всіх сторін і загальним станом світової економіки за кілька років).

Ще більш віддаленими й менш залежними безпосередньо від «Brexit» можуть бути «ольстерські наслідки» — наступний (після Шотландії) вихід зі складу Сполученого Королівства Північної Ірландії (Ольстеру) та приєднання її до іншого члена ЄС — Ірландської Республіки.

Ще до референдуму було зрозуміло, що навіть у разі прийняття рішення про вихід Великої Британії з Європейського Союзу не слід очікувати негайних істотних наслідків, бо сам процес її виходу зі структур ЄС та домовленостей щодо функціонування єдиного ринкового простору триватиме кілька років (наприклад, між аналогічним референдумом у Гренландії у 1982 році та її фактичним виходом із Європейської Спільноти минуло три роки). Тим паче що (хоча британський уряд і не порушував передчасно таких делікатних питань офіційно) в період між референдумом та його імплементацією (тобто офіційним повідомленням про рішення вийти з ЄС, подання котрого британський уряд намагатиметься затягувати якомога довше), найпевніше, буде здійснено заходи щодо підписання відповідних угод (про ЗВТ, про інвестиційну співпрацю тощо), які дозволять максимально утримати двосторонні економічні відносини в межах, передбачених узгодженим навесні цього року «особливим статусом»*. Отже, реально «Brexit» може не набагато відрізнятися від цього самого «особливого статусу», тільки тепер це буде «особливий статус» не членства в ЄС, а співпраці з ЄС. Тож поки що складно визначити, який результат референдуму матиме більше користі для Великої Британії. Значною мірою це залежатиме не лише від домовленостей між Британією та ЄС, а й від дій «третіх країн». Наприклад, Сполучені Штати Америки, які є головним союзником і торгово-економічним партнером Великої Британії, виступали за збереження Лондоном членства в Євросоюзі. Тепер особливе значення матиме питання про можливість приєднання Британії до складу інтеграційного об’єднання США, Мексики й Канади — НАФТА (або тісної асоціації з ним).

Загалом економічні наслідки виходу Великої Британії з ЄС для обох сторін у коротко- та, найпевніше, середньостроковій перспективі, безперечно, будуть негативні (хоча й різною мірою), а в довгостроковій — визначатимуться передовсім політичними чинниками, зокрема ступенем політичної інтеграції ЄС, співвідношенням політичних сил, впливом США на євроінтеграційні процеси тощо.

Проте негативні наслідки для жодної зі сторін не матимуть катастрофічного (або доленосного) характеру — так само, як свого часу рішення Франції щодо виходу з військових структур НАТО не мало катастрофічного характеру для безпеки західних країн (зокрема й самої Франції). Це зумовлено тим, що тісні й легковідновлювальні у надзвичайних ситуаціях зв’язки Великої Британії з континентальною Європою передбачені двосторонніми інтересами й вихід Британії з офіційних структур Європейського Союзу не спричинить розірвання цих зв’язків або розвитку економічних систем сторін у принципово різних напрямах, а означатиме лише зміну формату відносин (й то, найпевніше, тимчасову).

Що стосується реакції в Україні на результати британського референдуму, то в нас одразу почали хвилюватися щодо можливої зміни підходу європейців до питання про санкції проти Росії, адже Велика Британія вважалася одним із основних прихильників продовження економічного тиску на Кремль. Такі побоювання справді мають під собою певні підстави. Однак, на нашу думку, і без прямого тиску з боку Британії (яка найближчі рік-два все-таки залишатиметься членом ЄС) країни — члени Європейського Союзу дотримуватимуться єдиної позиції щодо санкційного питання (яке й раніше формулювалося не так у Лондоні, як у Берліні), бо розкол по лінії ставлення до російської агресії проти України може спровокувати розкол також по інших «лініях напруженості», а це не в інтересах жодної з країн ЄС (що можна було побачити на прикладі конкретних дій грецького уряду, які різко контрастували з антиєесівською передвиборною риторикою). Інша справа, що з часом цей підхід може зазнати певних (а можливо, й радикальних) змін через різні чинники, що потребують окремого аналізу й ураховувати які має і Велика Британія незалежно від своєї участі в ЄС. Крім того, за межами ЄС вона може перетворитися на окреме джерело санкцій: причому гостріших, аніж ті, які вона мала можливість запровадити за умови досягнення консенсусу з іншими країнами Союзу. І реальна наявність таких санкцій може впливати на позицію ЄС більше, аніж прості пропозиції однієї зі сторін.

Однак, на наш погляд, в усій цій історії для України важливішим може стати прецедент створення «особливих стосунків із ЄС», максимально наближених до членства, що дасть їй можливість використовувати його в процесі реалізації своєї євроінтеграційної стратегії (якщо така насправді є). Звісно, можна сказати, що такі стосунки вже існують у згаданих вище Норвегії та Португалії, але, по-перше, вони виникли в результаті тісної взаємодії двох інтеграційних об’єднань — ЄС та Європейської асоціації вільної торгівлі (в якій також залишаються ще Ісландія та Ліхтенштейн). А по-друге, умови участі цих країн з 1992 року в Європейському економічному просторі (які узгоджувалися кожною країною ЄАВТ окремо) передбачають необхідність виконання всіх «брюссельських приписів» без можливості впливу на їх прийняття. А це, м’яко кажучи, не найкращий варіант, а тому сподіватимемося, що «британський прецедент» надасть у майбутньому кращий взірець. Єдине, що викликає занепокоєння, те, що ми рухаємося «туди», а Велика Британія — «звідти». Але, можливо, саме в точці перетинання цих двох векторів і є та сама «золота середина», яка символізуватиме оптимальні відносини з Європейським Союзом для країн, народ яких почувається більш ніж європейцями.

А головний висновок полягає в тому, що насправді Україну не лише приймуть, а ще й заохочуватимуть до вступу в ЄС лише тоді, коли ми самі побудуємо за європейськими стандартами не тільки державу (тобто апарат управління з відповідним законодавчим забезпеченням), а й суспільство. Саме ця проблема для нас є життєво важливою, а вступ до того чи того інтеграційного об’єднання — історично минущий етап суспільного життя.

Олександр ШАРОВ,
доктор економічних наук, професор,
головний науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень

Автор:

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Журнал Віче

Віче №15/2016 №15
серпень 2016
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Рахункова палата позитивно оцінила роботу корпоративного блоку Фонду держмайна 17 листопада

Тупнула ніжкою Вікторія Сюмар: Не кажіть про „Віче”, бо буде скандал. Ср, 28 грудня 2016

Усіх застерігає Вікторія Сюмар Ср, 28 грудня 2016

Шлях до нації: словенська модель постсоціалістичного суспільного розвитку Ср, 28 грудня 2016

Привітання Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Сергія Власенка та членів Комітету з Днем місцевого самоврядування Вт, 13 грудня 2016

ВИЇЗНИЙ СЕМІНАР-ТРЕНІНГ «ІНТЕРНЕТНІ ЗМІ: специфіка, контент, просування. Чт, 08 грудня 2016

Ігор ШЕМОЧЕК: «Я дістав гранату й розігнув один вусик. Я тримав її на той випадок, якщо зустріну не тих...» Пн, 14 листопада 2016

Пр деякі попередні оцінки діяльності Адміністрації Президента США Д.Трампа Пн, 14 листопада 2016

Луганське обласне телебачення веде репортаж з Сєверодонецька… Наталя Дніпренко та Андрій Куликов під егідою Укртелерадіопресінституту провели лекції та майстер-класи для місцевих журналістів Пт, 04 листопада 2016

М18 – це активна молодь Вт, 01 листопада 2016