передплата Українською | In English

№1, січень 2016

Формула успіху Бориса Барського: «Не боятися поразок, жити граючи!»

Поділитися:

Він, хоч як це дивно, сором’язливий і простий. І водночас містично привабливий і талановитий.
Його воркітливий голос і щира усмішка зачаровують і розслабляють і, врешті, змушують посміхнутися, навіть коли він говорить серйозні речі. А взагалі мій співрозмовник не потребує презентацій, адже цей вусатий «денді» — Борис Барський, артист комік-трупи «Маски-шоу», режисер, поет, народний артист України, академік Міжнародної академії дурнів і постійний член ще безлічі спілок. Як жартують його колеги, Боря завжди у строю, на слуху, на видноті, на плаву…

– Розумієте, у мене немає секретів, – каже, усміхаючись, мій співрозмовник. – Просто Одеса – це незвичайне місто. Я колись дивився передачу по Дискавері про Південну Пальміру, і там учені цілком серйозно стверджували, що просто під нами є зрушення тектонічних пластів, а звідти йде дуже позитивна енергія, і вона таки підіймається вгору!

Думаю, ми перебуваємо в географічному центрі Раю. І це робить жителів Одеси не лише оптимістами, а й дуже легкими. Ось чому справжні одесити відрізняються від інших людей своєю душевністю, теплотою, якимсь незвичайним поглядом на життя і, звичайно, гумором.

– Борисе, ви навчалися на факультеті атомної енергетики. Ніколи не думали, що якби пішли в цю сферу, то це принесло б вам більше користі?

– А хіба не чули, що кажуть: «від фізика до лірика – один крок»? Згодом я отримав у Москві диплом Державного інституту театрального мистецтва. До речі, після факультету атомної енергетики три роки перевіряв у лабораторії апаратуру. Колектив був просто дивовижний. А нещодавно мені наснився сон: я на атомній станції, там аварійна ситуація, і мені треба прийняти правильне рішення, а я нічого не пам’ятаю! Уявляєте ?(Усміхається). Думаю, кожен має бути на своєму місці.

– Вуса у вас просто чудові. Це вже ніби козирна карта Бориса Барського. У них є якась історія?

– Я їх ніколи не збривав, для солідності, а коли 1995 року знімали серіал «Маски в кабаре», там я грав конферансьє, ось мені й зробили такий дореволюційний образ!

Пам’ятаю, щоранку о девятій годині гримери підкручували мені вуса, а потім увечері я їх розкручував. Десь через тиждень зрозумів, що займаюся дурницею. І тоді з’явився жест­паразит, який я автоматично повторюю і сьогодні.

– Розкажіть, що це за історія з депутатством. Ви справді хотіли бути депутатом Одеської міськради?

– А чого б і ні? Яка різниця, де веселити людей: на сцені чи в залі міськради? У мене навіть програма була, я хотів скасувати зиму! Всі кандидати в депутати обіцяли своїм виборцям якісь серйозні речі: асфальтувати дороги, електрифікувати вулиці, а я мав свою родзинку.

Потім, пам’ятаю, на зустрічі з електоратом хтось сказав мені: ось ви жартуєте, анекдоти розповідаєте, а скажіть, чи є у вас серйозна програма? Я заперечив, що дуже люблю наше місто, а зиму в Одесі не люблю, снігу немає, і ще цей вітер вологий. А мій виборець каже, що це ж нереально, а я йому: коли вам інші депутати пропонують примарні речі, ви ж їм вірите? А мені не повірили… Хоча того року зима була теплою, думаю, природа до мене дослухалася.

– Як ви ставитеся до того, що прохід до моря в Одесі дедалі частіше платний, а на деяких міських пляжах з’явилися турнікети? Ситуація, з одного боку, комічна, а з другого – драматична.

– Я вважаю, що це не комічна, а скоріше хамська ситуація! Тому що територія належить місту і її неможливо продати, є закони, і за ними треба жити. Якщо хочеш заробляти, будь ласка, заробляй, але турнікети – це вже занадто. Постав собі холодильник і продавай холодну воду, але забороняти та не давати людям наблизитися до моря – це жахливе хамство! Тим паче одеситам, вони ж не цілий рік купаються, їм теж потрібно іноді помитися! (Сміється).

Одеса – це столиця гумору і сатири, а не хамства. Хамству – бій! Тоді й заживемо нормально, весело і щасливо, адже ми одесити, а це щось та означає!

– Борисе, інколи можна почути від російських ЗМІ, що нібито в Україні не дозволяють розмовляти російською мовою. На цьому інколи спекулюють місцеві депутати та політики?

– Хто не дає розмовляти російською в Одесі? Говори, якою хочеш мовою, ніхто не заважає!

Думаю, що це чергова спроба розхитати політичну ситуацію в країні. Я – російськомовна людина, хоча мав у школі «відмінно» з української мови. Однак пишу російською, і Україна присвоїла мені високе звання – народний артист України. Ось бачите, як витончено ущемили мене і мої права! (Сміється).

Я пишаюся цим званням і тим, що в нас сьогодні є можливість говорити російською, та останніми ініціативами Президента України з цього приводу.

Так, державна мова має бути українською, але кожен регіон має право сам вирішити, якою мовою йому розмовляти. Я знаю, що в нашій країні є всі необхідні закони, і місцеве самоврядування повинно вирішувати, якою мовою розмовляти.

До речі, в мене в сім’ї дідусь і бабуся розмовляють українською, але ми чудово одне одного розуміємо, це не заважає нам спілкуватися. Думаю, що більше людей знають мову, то краще для них, адже це нові можливості, хороші перспективи.

– Борисе, серіал «Маски­шоу», якому ви віддали багато сил і часу, закінчився. Не жалкуєте?

– Це пройдений етап, який дав нам змогу отримати великий досвід! Адже в «масках» немає розмов, проте є дуже багато трюків. Ми там і машини били, і об стінку головою... Пам’ятаю, я разів п’ять бився головою об стінку, а потім з’ясувалося, що вона не підпиляна!

Кажуть, колектив зазвичай живе від 3 до 7 років. А «Маски» нещодавно відзначили 30­річний ювілей! (Це просто жах!) Та ще — ювілейним туром по Україні… Взагалі постійно хочеться себе пробувати в чомусь новому. І, думаю, за рахунок цього ми знову на плаву.

Я особисто дуже вдячний Одесі, яка у середині двохтисячних подарувала нам театр. І це символічно, закінчився серіал «Маски­шоу», але з’явився відповідний театр, і ми більше часу почали приділяти театральним постановкам. У нас нині 8–9 спектаклів, які ми граємо в Одесі та інших містах.

– Розкажіть про вашу «модерну» виставу, я маю на увазі «ДИКУН FOREVER, або Декілька слів на захист печерної людини».

– Це найбільш «довгограючий» моноспектакль за всю історію Бродвея. П’єса перекладена 35 мовами і з успіхом виконується у майже 50 країнах світу. «Дикун» увійшов до Книги театральних рекордів як найбільш «довгограюче» соло­шоу і тримає цей рекорд донині.

Особисто мені був цікавий спектакль одного актора, і я сім років чекав, коли в когось в Україні з’явитися право на цю постановку. І ось нарешті вона з’явилася, і я в ній граю. Я щасливий і ділюся цим з глядачем.

«Дикун Forever» – це суміш стенд­ап комедії, лекції і сеансу психотерапії водночас. По суті, це відчайдушний, щирий і веселий монолог одного актора про стосунки між чоловіком і жінкою, самовираження і взаємодію між ними.

– До речі, у своїх спектаклях ви по­своєму інтерпретуєте вже відомі всім сюжети.

– Якщо чесно, я не ставлю перед собою мету іронізувати, воно якось автоматично виходить. Я сам за природою дуже оптимістична людина, люблю легкість і не люблю, коли мене гнітить вантаж проблем, трагедій, драм…

Ну, наприклад, у «Ромео і Джульєтті» в мене відразу виникла своя ідея фіналу. Я подумав, що любов убити неможливо, це нереально, вона була багато віків і навіть тисячоліть тому й буде після нас. І тому я так поіронізував, у мене наприкінці вистави то Ромео помирає, то Джульєтта, а врешті обоє залишаються живі.

– А як щодо серйозних ролей, пробували?

– Звичайно. Георгій Делієв знімав короткометражку «Рідкий дощ», і я там мав грати полоненого німця. Я перевдягнувся і вийшов на проби, вся група почала просто реготати. І Делієв сказав: «Перевдягайся, ти більше не гратимеш» (Сміється).

– А який свій найекстравагантніший вчинок ви можете пригадати?

– Напевно, коли мені видалили меніск, а я через
10 днів був уже на гастролях, стрибав на одній нозі. Але це, мабуть, свідчить не так про екстравагантність, як про ставлення до ремесла.

Колись, у період мого залицяння до дружини, мені не дали стипендії в університеті. Грошей не було взагалі. І щоб на 8 Березня подарувати їй квіти, я здав кров. Для мене в цьому не було нічого особливого, але вона досі пам’ятає тюльпани, куплені на «кровні»!

– Борисе, і останнє запитання. Ви давно на сцені й, напевно, добре бачите, в якому напрямі змінюється гумор. Чи не занадто він опошлився?

– Гадаю, він завжди був таким, він ніколи не змінювався. Є гумор «ниже плинтуса», є гумор «выше крыши». Був колись Аверченко і був Хенкель, і що? Один виходив –
розповідав анекдоти, а Аверченко писав хороший гумор. Це говорить про їхній рівень. А те, що хтось почухав дупу і комусь це сподобалося, означає, що це його глядач. Я ніколи не плювався у бік Петросяна, я завжди вважав: якщо є люди, яким він подобається, то це здорово. Є люди, які люблять джентльменів, є люди, які люблять «Маски­шоу», «Comedy Club». Напевно, це різна публіка, але добре, що вона є. Адже гумор буває різний.

Автор: Євген ТИЩУК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата