передплата Українською | In English

№22, листопад 2014

Шенгенські acquis та Україна

Поділитися:

Проведено правовий аналіз основних напрямів співробітництва держав-членів ЄС із третіми країнами у межах Шенгенського простору. Особливу увагу приділено дослідженню структури шенгенських acquis та механізмів спільної візової політики ЄС. Розглянуто положення правових інструментів співпраці між Україною та Євросоюзом у міграційній сфері. Визначено стан та перспективи розвитку процесу впровадження безвізового режиму між сторонами, а також його потенційний вплив на подальше співробітництво між ними.
Ключові слова: Шенгенський простір, шенгенські acquis, візова політика ЄС, реадмісія, лібералізація, План дій.

Підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом відкриває для України перспективу інтеграції до внутрішнього ринку ЄС, а для її громадян – можливість спрощеного перетину кордонів організації і перебування на її території.

Проте задля вироблення сприятливих умов функціонування ринку праці Євросоюзу та запобігання напливу іммігрантів було створено Шенгенський простір. Держави—учасниці цього простору регламентують свободу руху громадян із третіх країн на своїй території шляхом запровадження єдиних умов в’їзду іноземців та єдиної Шенгенської візи. Сьогодні Шенгенський простір формують 26 країн Європи: 22 держави—члени ЄС – Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Естонія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція – та 4 країни – не члени організації – Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Швейцарія.

Комплекс правових норм, ухвалених державами—учасницями Шенгенського простору, становить шенгенські acquis ЄС. Такий спільний нормативно­правовий базис формується у сферах, пов’язаних зі скасуванням контролю на зовнішніх кордонах; гармонізацією умов в’їзду та видачею короткострокових віз; процедурою перетину особами зовнішніх кордонів держав—членів ЄС; співпрацею судових та поліцейських органів країн—учасниць організації; створенням Шенгенської інформаційної системи тощо.

На думку автора, шенгенські аcquis ЄС є комплекс­ним поняттям, адже включають: а) договори та угоди, укладені між урядами держав Шенгенського простору; б) ухвалені інституціями ЄС постанови (директиви, регламенти, рішення, декларації та резолюції), дія яких поширюється в рамках кордонів держав—учасниць Шенгенського простору; в) договори, укладені ЄС із третіми країнами в імміграційній сфері; г) правила та процедури, пов’язані з відкриттям внутрішніх кордонів та встановленням візового режиму як для держав—членів ЄС, так і для третіх країн.

Однак перелік актів, які формують шенгенські аcquis, нє є усталеним. Це пов’язано зі зміною та скасуванням більшості положень відповідних первинних документів і процесами розширення Європейського Союзу. Останні надають динаміки шенгенському праву, котре має тенденцію до постійного розвитку.

Структурно шенгенські аcquis ЄС мають внутрішню та зовнішню складові (виміри).

Внутрішня складова включає договори та угоди, укладені між державами—членами організації, що входять до Шенгенського простору. Найважливішими серед них є Угода «Про поступове скасування контролю на спільних кордонах» від 14 червня 1985 року та Конвенція про застосування Шенгенської угоди від 14 червня 1985 року (від 19 червня 1990 року), котрі заклали основу для розвитку шенгенських аcquis загалом.

Ухвалені 20 травня 1999 року Радою ЄС рішення № 1999/435/ЄC [9] та № 1999/436/ЄC [10] містили перелік актів, які разом встановили та сформували шенгенські acquis. Так, відповідно до ст. 1 Додатку А до Рішення № 1999/435/ЄC, шенгенські acquis становлять: 1) Угода між урядами держав Економічного союзу «Бенілюкс», Федеративної Республіки Німеччини і Французької Республіки про поступове скасування перевірок на спільних кордонах від 14 червня 1985 року; 2) Конвенція про застосування Шенгенської угоди від 14 червня 1985 року між Королівством Бельгія, Федеративною Республікою Німеччиною, Великим Герцогством Люксембурзьким та Королівством Нідерландів від 19 червня 1990 року; 3) протоколи про приєднання до Угоди від 14 червня 1985 року та Конвенції від 19 червня 1990 року Італії (27 листопада 1990 року), Іспанії та Португалії (25 червня 1991 року), Греції (6 листопада 1992 року), Австрії (28 квітня 1995 року), Данії, Фінляндії та Швеції (19 грудня 1996 року), а також наступні заключні акти та декларації; 4) рішення та декларації шенгенського Виконавчого комітету; 5) рішення Центральної групи.

Слід зазначити, що згадані документи є елементами внутрішнього виміру шенгенських аcquis. Їхня зовнішня складова, натомість, містить міжнародні договори та угоди, укладені ЄС із третіми країнами задля імплементації спільної імміграційної політики організації. Правові основи реалізації зовнішньої політики Євросоюзу в цій сфері визначені його установчими документами, зокрема ст. 21 Договору про ЄС та ст. 216 Договору про функціонування ЄС, положення яких передбачають розвиток та розбудову партнерських відносин, налагодження співпраці та укладення міжнародних угод між ЄС і третіми країнами.

Беручи до уваги ці приписи, можна визначити зовнішні правові інструменти співпраці ЄС із третіми країнами, як­от: 1) міжнародні угоди про реадмісію щодо повернення осіб третіх країн, які не дотримуються умов в’їзду, перебування і проживання на території держав—членів Єврозоюзу, до країн свого народження чи походження (це положення передбачене ст. 79.3 ДФЄС); 2) угоди про спрощення візового режиму; 3) ухвалені інституціями ЄС постанови, декларації, програми, плани дій, рамкові документи, що разом становлять soft law («м’яке право») ЄС.

У рамках зовнішнього виміру шенгенських аcquis двосторонні відносини України та ЄС стосуються питань, пов’язаних із візовою політикою, – одним із основних напрямів співпраці ЄС із третіми країнами.

Зокрема, 18 червня 2007 року підписано Угоду про реадмісію між Україною та ЄС [2], котра набрала чинності 1 січня 2008 року. Цим документом визначено процедури, пов’язані з ідентифікацією та поверненням на батьківщину громадян України, громадян третіх країн та осіб без громадянства, що потрапили на території держав­членів ЄС або перебувають на них нелегально. Угода має пріоритет по відношенню до будь­яких двосторонніх договорів про реадмісію, укладених між Україною та окремими державами—членами ЄС (ст. 17).

Угодою передбачено звичайну й прискорену процедури реадмісії (ст. 5—9); визначено документи, які підтверджують походження нелегального мігранта (ст. 6—7); установлено часові межі виконання запитів щодо реадмісії (ст. 8) тощо. Принциповим моментом є досягнення сторонами компромісу стосовно встановлення дворічного перехідного періоду для повернення в Україну мігрантів із третіх країн (п. 3 ст. 20), що надасть вітчизняній владі додатковий час для створення відповідних інституційних можливостей у сфері управління імміграцією та зміцнення прикордонного контролю.

Ще одним правовим інструментом співпраці між Україною та Євросоюзом у візовій сфері є Угода про спрощення оформлення віз, підписана 18 червня 2007 року [3] (чинна з 1 січня 2008 року). Вона встановила спрощений режим видачі віз українським громадянам консульськими установами держав—членів ЄС у рамках шенгенського законодавства. Ключовими елементами Угоди є положення про перспективу запровадження сторонами взаємного безвізового режиму; про встановлення безвізового режиму для власників дипломатичних паспортів (ст. 10); про видачу багаторазових віз (строком від 1 до 5 років) широкому колу громадян України, включаючи представників бізнесової сфери, членів урядових делегацій, родичів громадян України, які легально проживають у державах—членах ЄС, журналістів, спортсменів, учасників наукових, культурних і мистецьких заходів (ст. 5); про видачу безкоштовних віз певним категоріям осіб, зокрема дітям віком до 18 років, дітям віком до 21 року, котрі знаходяться на утриманні, пенсіонерам, журналістам, родичам громадян України, які легально проживають у державах—членах ЄС (п. 4 ст. 6). Упорядковується перелік документів, що підтверджують мету поїздки (ст. 4); фіксується обсяг консульського збору за видачу візи на рівні 35 євро та 70 євро у термінових випадках (ст. 6); обмежується строк розгляду анкети щодо видачі візи 10 календарними днями (ст. 7).

23 липня 2012 року в Брюсселі було підписано Угоду про внесення змін до Угоди між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз [1]. Оновлений документ розширив перелік категорій громадян України, які матимуть змогу одержати безкоштовні та багаторазові Шенгенські візи до встановлення безвізового режиму між Україною та Євросоюзом або ж користуватимуться правом на спрощене оформлення безкоштовних багаторазових віз (це положення стосується представників неурядових громадських організацій, релігійних громад, професійних об’єднань, студентів та аспірантів, учасників офіційних програм транскордонного співробітництва ЄС). Крім того, вдосконалено порядок оформлення віз для міжнародних перевізників та представників засобів масової інформації; визначено чіткі терміни дії багаторазових віз (1 рік і 5 років); створено можливості термінового оформлення віз (протягом 3 діб) для осіб, що проживають на значній відстані від місця подання візового клопотання (за умови сплати термінового консульського збору); запроваджено безвізовий режим поїздок для громадян України, які користуються біометричними службовими паспортами тощо. Ця Угода набула чинності 1 липня 2013 року.

Загалом, характеризуючи згадані документи, можна назвати їх результатом спільних зусиль офіційних Києва та Брюсселя, спрямованих на вдосконалення наявних процедур видачі віз, що істотно розширить можливості пересування територіями країн—членів ЄС для громадян України та, відповідно, прискорить інтеграцію нашої держави до цієї організації.

Діалог щодо лібералізації Євросоюзом візового режиму для громадян України було започатковано на Саміті Україна – ЄС у Парижі 9 вересня 2008 року. Протягом 2008­2009 років проходив перший етап безвізового діалогу, під час якого контакти сторін у форматі робочих груп та зустрічей старших посадових осіб України та Євросоюзу стосувалися чотирьох основних напрямів: безпеки документів (зокрема, впровадження біометричних даних), боротьби з нелегальною міграцією (включаючи питання, пов’язані з реадмісією), громадського порядку та безпеки, а також зовнішніх відносин.

18 травня 2009 року в Брюсселі відбулася друга зустріч на рівні старших посадових осіб України та ЄС, де було ухвалено їх перший Звіт. Цей документ було представлено Комісією ЄС під час засідання Україна – Трійка ЄС на рівні міністрів юстиції та внутрішніх справ 3 червня 2009 року в м. Люксембург. У ньому наголошувалося на необхідності подальшого динамічного розвитку безвізового діалогу між нашою державою та ЄС і переходу до його наступного етапу на основі проведення виїзних місій експертів організації до України.

Під час Саміту Україна – ЄС у Брюсселі 22 листопада 2010 року було схвалено План дій щодо лібералізації Євросоюзом візового режиму для України (далі – План дій) [8]. Він містить чотири основні блоки завдань, котрі має виконати наша держава, щоб увійти до групи країн, громадянам яких не потрібні візи для в’їзду на територію держав—членів Європейського Союзу.

Перший блок пов’язаний із безпекою документів, уключно з впровадженням біометричних даних; другий стосується управління міграцією та, зокрема, містить заходи з протидії нелегальній міграції та реадмісію; третій охоплює громадський порядок та безпеку; а четвертий – забезпечення основних прав і свобод людини.

Реалізація Плану дій має відбуватися у дві фази (етапи). Протягом першого етапу – законодавчого – законодавство України має бути приведене у відповідність до стандартів Європейського Союзу, що застосовуються у визначених Планом сферах (котрі пов’язані з зазначеними чотирма блоками).

Друга фаза – імплементаційна – спрямована на забезпечення практичного виконання Україною оновленого законодавства та впровадження національної практики у сферах, охоплених Планом дій.

Задля оцінки прогресу України в реалізації документа, останнім передбачено проведення відповідного моніторингу. Він має здійснюватися Комісією ЄС та Європейською службою зовнішньополітичної діяльності за участю експертів держав—членів Євросоюзу.

Згідно зі встановленим порядком, керуючись результатами оцінки виконання Україною першої фази Плану дій, Комісія ЄС має підготувати пропозиції Раді ЄС стосовно ухвалення рішення про перехід нашої держави до імплементації заходів другого етапу.

Із метою забезпечення виконання Плану дій та створення умов для короткострокових поїздок громадян України до держав—членів ЄС, у 2011 році було схвалено Національний план із виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України [7].

Наразі Україна в повному обсязі виконала першу (законодавчу) фазу Плану дій, адже 13 травня 2014 року було ухвалено низку законів, необхідних для переходу до другого етапу лібералізації візового режиму з ЄС. Зокрема, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації» [6] визначено терміни «дискримінація», «непряма дискримінація», «підбурювання до дискримінації», «пособництво у дискримінації», «утиск»; розширено перелік ознак, дискримінація за якими забороняється; виокремлено форми дискримінації. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України» [5] встановив кримінальну відповідальність за порушення в державному секторі та корупцію в приватному секторі; визначив пропозицію та обіцянку хабара як кримінальні злочини; передбачив адміністративну відповідальність за надання недостовірних даних у деклараціях; запровадив зовнішній контроль за достовірністю даних у деклараціях стосовно майна, доходів та витрат тощо.

Зі свого боку, беручи до уваги ухвалення Україною необхідних законів, 24 травня 2014 року Комісія ЄС рекомендувала перейти до другої (імплементаційної) фази Плану дій. 23 червня 2014 року під час засідання Ради ЄС на рівні міністрів закордонних справ у Люксембурзі було прийнято рішення про перехід України до виконання другого етапу Плану дій щодо лібералізації візового режиму. Зокрема, було відзначено, що Україна виконала всі умови та відповідає всім показникам, передбаченим першим етапом, та ухвалено рішення про початок оцінки критеріїв другої фази Плану, успішне виконання якої дасть можливість громадянам нашої держави користуватися перевагами безвізового режиму з ЄС.

17 липня 2014 року Європейський парламент ухвалив Резолюцію № 2014/2717(RSP) стосовно ситуації в Україні [12]. У п. 30 документа позитивно відзначено перехід України до другої фази Плану дій щодо лібералізації візового режиму та запропоновано задіяти необхідні законодавчі, політичні та інституційні механізми спрощення наявного режиму надання віз. Згідно з текстом Резолюції, кінцевою метою ЄС є запровадження безвізового режиму з Україною. Тому першим кроком для досягнення цієї мети повинна стати ініціатива Європарламенту щодо тимчасового введення спрощених і дешевих процедур видачі віз громадянам України на рівні окремих держав—членів та Євросоюзу загалом.

Дієвим та водночас ефективним правовим інструментом запровадження безвізового режиму для громадян України може вважатися Угода про асоціацію між Україною, з одного боку, та Європейським Союзом і його державами­членами, з другого [4], підписана 27 червня 2014 року в Брюсселі. Її правовим базисом є ключові статті Лісабонських договорів про Європейський Союз та про функціонування ЄС: ст. 217 ДФЄС, котра виокремлює спеціальний тип «угоди про асоціацію», та ст. 218 ДФЄС, яка встановлює загальну процедуру укладення міжнародних угод [14].

Преамбула УА визнає Україну європейською державою, що має спільну історію й цінності з країнами—членами Союзу. Це положення відкриває для нашої держави можливість потенційного приєднання до ЄС, адже членом цієї організації може стати будь­яка європейська країна, яка поважає цінності (на зразок поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та прав людини тощо), зазначені у ст. 2 ДЄС, і зобов’язується втілювати їх у життя. Відповідно, принцип поваги до прав людини та основоположних свобод і принцип верховенства права втілені у Преамбулі Угоди про асоціацію та ст. 14 Розділу III «Юстиція, свобода, безпека» документа [4]. Цей Розділ стосується регулювання свободи пересування громадян України територією держав­членів ЄС; співробітництва сторін у сфері міграції, притулку, управління кордонами; захисту персональних даних; мобільності працівників; поводження з робітниками тощо.

Відповідно до ст. 19 УА, рух осіб між ЄС та Україною має регулюватися чинними угодами про реадмісію та спрощення видачі віз 2007 року, а також шляхом поступового впровадження безвізового режиму для громадян України, передбаченого Планом дій щодо лібералізації візового режиму 2010 року. У свою чергу, запровадження Євросоюзом безвізового режиму для України дасть можливість громадянам нашої держави переміщатися територією держав—членів ЄС, використовуючи при цьому переваги свободи пересування, що надаються представникам третьої країни.

Передбачена Угодою співпраця сторін у безпековій сфері має відбуватися на основі міжнародних конвенцій та шляхом запровадження Україною відповідних стандартів ЄС. Така кооперація, зокрема, включає боротьбу з відмиванням грошей, протидію незаконному обігу наркотиків, боротьбу зі злочинністю, корупцією та тероризмом.

Після ратифікації Конвенції Ради Європи про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних від 28 січня 1981 року та Додаткового протоколу до неї перед Україною постала необхідність розвитку системи захисту персональних даних, адже це є умовою для підписання угод щодо обміну оперативною інформацією з Європолом (Поліцейською службою ЄС. – Ред.) і Євроюстом (Європейським бюро судової співпраці. – Ред.). Послуговуючись підтримкою ЄС, наша держава повинна вдосконалювати законодавство й інституційну структуру в сфері управління міграцією з метою запобігання нелегальній міграції й торгівлі людьми. Крім того, вона має імплементувати Конвенцію ООН про статус біженців від 28 липня 1951 року, відповідний Протокол до неї від 16 грудня 1966 року та Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листопада 2000 року, а також створювати умови, необхідні для запровадження безвізового режиму між Україною та Євросоюзом у довгостроковій перспективі (згідно з домовленостями Паризького саміту Україна – ЄС 2008 року). Ця діяльність передбачає вирішення питань, що стосуються безпеки документів, нелегальної міграції (включаючи реадмісію), громадського порядку й безпеки та зовнішніх відносин. Держави—члени ЄС, у свою чергу, мають використовувати можливості, надані їм у рамках acquis Союзу, для зменшення чи скасування візових зборів для фізичних осіб. Для України важливими є також розроблення, впровадження й удосконалення стратегії, правової бази та процедур інтегрованого управління кордонами. За технічної підтримки ЄС має бути продовжено процес демаркації кордонів нашої держави відповідно до міжнародних стандартів.

Слід зазначити, що, крім УА та двосторонніх договорів, укладених між державами—членами ЄС та Україною, статус працівників із третіх країн визначено низкою документів, які діють на території організації загалом. Ці акти є зовнішніми правовими інструментами співпраці Союзу та третіх країн. Так, серед документів, які передбачають поширення свобод внутрішнього ринку ЄС на треті країни, особливе значення має Директива Ради ЄС № 2003/109 від 25 листопада 2003 року, котра регулює умови в’їзду та проживання громадян третіх країн на території Євросоюзу з метою працевлаштування [11], а також здійснення ними економічної діяльності.

Ця Директива ухвалена задля реалізації імміграційної політики ЄС на засадах ст. 78.3 ДФЄС і спрямована на гармонізацію законодавства держав—членів організації, що визначає умови перебування громадян третіх країн на їхній території. Документом закріплено поняття, критерії та процедури, котрі встановлюють загальні правові рамки для самостійного вибору державами­членами форм упровадження таких умов (п. 1, 3, 4).

Серед актів інституцій Євросоюзу, котрі визначають правові рамки поширення свободи пересування осіб на громадян третіх країн, слід відзначити Резолюцію Ради ЄС від 4 березня 1996 року щодо статусу громадян третіх країн, які на довгостроковій основі перебувають на території держав—членів організації [13].

Положення документа стосуються громадян третіх країн, що на законних підставах перебувають на території держав—членів Євросоюзу не менш як 10 років (§ ІІІ). Такі особи та члени їх сімей потрапляють під дію національного режиму стосовно створення умов праці, участі в професійних об’єднаннях, питань забезпечення житлом, долучення до системи соціального забезпечення, надання швидкої медичної допомоги, обов’язкового навчання (§ V). Вони також мають можливість отримувати від держав—членів дозволи на здійснення прибуткової діяльності (§ VІІ).

Зважаючи на те, що Україна підписала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, вона має враховувати шенгенські acquis, тобто вибудовувати свою міграційну політику, беручи до уваги весь комплекс договорів, укладених між урядами держав—учасниць Шенгенського простору; ухвалені інституціями ЄС постанови (директиви, регламенти, рішення, декларації та резолюції), дія яких поширюється в межах кордонів держав—учасниць Шенгенського простору; а також правила та процедури, пов’язані з відкриттям внутрішніх кордонів та встановленням візового режиму. Сьогодні саме в рамках візового співробітництва з ЄС нашій державі вдалося забезпечити укладення низки документів (угод про реадмісію, спрощення візового режиму тощо), спрямованих на вдосконалення наявних процедур видачі віз. Ці акти формують важливе підгрунтя для спрощення умов пересування громадян України територіями держав—членів Євросоюзу та просування процесу інтеграції нашої держави до лав цієї організації у подальшому.

 

Джерела

1. Угода між Україною та Європейським Союзом про внесення змін до Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про спрощення оформлення віз від 23 липня 2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_b15

2. Угода між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб від 18 червня 2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_851

3. Угода між Україною та Європейським Співтовариством про спрощення оформлення віз від 18 червня 2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_850

4. Association Agreement between the European Union and its Member States, of the one part, and Ukraine, of the other part, of 27 June 2014 // Official Journal of the European Union. – 29.05.2014. – № L 161/3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur­lex.europa.eu/legal­content/EN/TXT/?uri=uriserv:OJ.L_.2014.161.01.0003.01.ENG

5. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України: Закон України № 1261­VII від 13 травня 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1261­18

6. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації: Закон України № 1263­VII від 13 травня 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1263­18

7. Про Національний план із виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України: Указ Президента України № 494/2011 від 22 квітня 2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/494/2011

8. План дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України від 22 листопада 2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/kmu/control/uk/publish/article?showHidden=1&art_id=244813273&cat_id=223280190&ctime=1324569897648

9. Decision 1999/435/EC of the Council of the European Union of 20 May 1999 concerning the definition of the Schengen acquis for the purpose of determining, in conformity with the relevant provisions of the Treaty establishing the European Community and the Treaty on European Union, the legal basis for each of the provisions or decisions which constitute the acquis // Official Journal of the European Communities. – 10.07.1999. – № L 176/1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur­lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:L:1999:176:0001:0016:EN:PDF

10. Decision 1999/436/EC of the Council of the European Union of 20 May 1999 determining legal bases for the acquis // Official Journal of the European Communities. – 10.07.1999. – № L 176 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur­lex.europa.eu/legal­content/EN/TXT/?uri=CELEX:31999D0436

11. Directive 2003/109/EC of the Council of the European Union of 25 November 2003 concerning the status of third­country nationals who are long­term residents // Official Journal of the European Communities. – 23.01.2004. – № L 016 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur­lex.europa.eu/legal­content/EN/ALL/?uri=CELEX:32003L0109

12. Resolution 2014/2717(RSP) of the European Parliament of 17 July 2014 on Ukraine. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.europarl.europa.eu/sides/getDoc.do?type=TA&reference=P8­TA­2014­0009&format=XML&language=EN

13. Resolution of the Council of the European Union of 4 March 1996 on the status of third­country nationals residing on a long­term basis in the territory of the Member States // Official Journal of the European Communities. – 18.03.1996. – № C 080 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur­lex.europa.eu/legal­content/EN/TXT/?uri=CELEX:31996Y0318(02)

14. Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community, signed at Lisbon, 13 December 2007 // Official Journal of the European Union. – 17.12.2007. – № C 306 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur­lex.europa.eu/JOHtml.do?uri=OJ:C:2007:306:SOM:EN:HTML

Автор: Наталія МУШАК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата