передплата Українською | In English

№21, листопад 2014

Громадські протести на окремих територіях Українського Донбасу протягом весни 2014 року: причини та наслідки

Поділитися:

Якось відомий політик світового масштабу Дуайт Девід Ейзенхауер влучно підмітив: «Історія не довірить свободу слабким та невпевненим». Цей вислів досить точно відображає сучасний стан українського суспільства та держави. Нині Україна переживає одну з найдраматичніших сторінок своєї історії, що була відкрита незламною боротьбою українського народу за європейський вибір свого подальшого розвитку.

Українське сьогодення – це час великих можливостей, але й великої небезпеки, бо ми перебуваємо на роздоріжжі між важким і болючим минулим та яскравим безмежним майбутнім, у якому юридична сентенція, сформульована в частині другій статті 3 Конституції України («Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави»), наповниться реальним змістом, а не буде пустою юридичною декларацією. Україна стоїть на розгалуженні шляху подальшого національного розвитку, й вибір, зроблений тепер, визначатиме, якою вона буде для прийдешніх поколінь – сателітом сусідньої держави чи потужною та заможною європейською країною.

Перебуваючи в епіцентрі подій, які відбуваються на Донбасі, починаєш чудово розуміти, що наша держава стикнулася з особливим, «гібридним», різновидом війни з боку Російської Федерації, коли головним полем бою стала свідомість людей, а найефективнішою зброєю – викривлена інформація. Обдурена брутальною російською пропагандою частина жителів Донбасу, своїми ж руками продовжує позбавляти себе можливості нарешті гідно, по­європейському жити, підтверджуючи цим слова одного з героїв повісті Михайла Булгакова, що розруха починається у головах. Водночас потрібно бути свідомим того, що радикально налаштована проросійська частина населення – це не весь Донбас і навіть не його більшість, а лише частина, істотно «розбавлена» іноземними найманцями, котрі уявлення не мають, що таке справжній Український Донбас.

Сьогодні велику увагу експертів, а також аналітиків у чималій кількості матеріалів приділено тимчасовій окупації окремих територій Українського Донбасу та перебігу антитерористичної операції. Утім, внут­рішні соціально­економічні та політико­правові причини громадських протестів на окремих територіях Донбасу протягом весни 2014 року, які призвели до порушення суверенітету та територіальної цілісності України, на мою думку, проаналізовані не до кінця, що, у свою чергу, не дає змоги повністю усвідомити ці трагічні події та не допустити їх повторення в майбутньому.

З­поміж найістотніших причин варто виокремити такі:

По­перше, низький соціально­економічний рівень життя більшості мешканців регіону, які не стільки вбачали в Російській Федерації передусім близьку за політичними чи культурними мотивами країну, скільки розглядали її «протекторат» як можливість покращити свій добробут завдяки більшим порівняно з Україною пенсіям та зарплатам. Однак те, що ціни на товари та послуги в Російській Федерації також симетрично вищі, чомусь до уваги взагалі не брали. Тому представники саме малозабезпечених прошарків населення виступили рушійною силою проросійських громадських протестів, які спричинили розхитування суспільно­політичних терезів на окремих територіях Українського Донбасу. Той, хто не мав нічого й жодного внеску у розвиток регіону не робив, нині отримав усе: владу – завдяки автомату Калашникова, збагачення – завдяки мародерству та «повагу» – через залякування і терор мирного населення.

По­друге, надмірна централізація державної влади, яка протягом багатьох років передувала цьому конфліктові. Особливо вона проявилася у 2010–2013 роках, за часів перебування при владі В. Януковича та Партії регіонів, коли переважна більшість податків і зборів, які збирали в регіонах, передавалися до держбюджету України, а вже потім із Києва розподілялися регіонам. За такої ситуації територіальні громади були фактично позбавлені будь­якої самостійності в розподілі бюджетно­фінансових ресурсів та опинялися у великій залежності від прихильності центральної київської влади. Тому зміна складу загальнодержавних органів України, передусім уряду та глави держави, в регіонах завжди сприймалася вкрай чутливо.

По­третє, підігрівання та поширення громадських протестів на Донбасі здійснювалося за безпосередньою участю та за значної фінансової підтримки регіональних і місцевих еліт. Утім, самі представники цих еліт доволі пізно (лише після цілковитої втрати контролю над ситуацією) зрозуміли, що їхні можливості та потенціал використав потужніший гравець – Російська Федерація. Вона мала геть інші від місцевої еліти наміри та цілі на Донбасі. Тому в тих регіонах Південно­Східної України, де навесні 2014 року також були сильні проросійські настрої й ситуація розгойдувалася не менше, ніж у Донецьку та Луганську, завдяки пасивності регіональних та місцевих еліт у підігріванні та поширенні вочевидь небезпечних для суверенітету та територіальної цілісності нашої держави громадських протестів або швидкому переосмисленню своїх поглядів на користь єдиної України (як, наприклад, у Харкові) вдалося не допустити чергового «параду» нових «народних республік».

По­четверте, цілеспрямоване протягом багатьох років формування російськими засобами масової інформації та через соціальні мережі громадської думки в Південно­Східній Україні щодо ворожого ставлення до всього українського – мови, культури, традицій, історії тощо. Така обробка свідомості українських громадян проводилася не рік чи два, а протягом усього періоду незалежності України й особливо в останнє десятиріччя. У результаті російським ЗМІ завдяки викривленому поданню інформації про події в Україні вдалося створити зручне інформаційне підґрунтя для потужного вибуху антиукраїнських громадських протестів, особ­ливо на Донбасі та в Криму. Громадські протести навесні 2014 року супроводжувалися цілеспрямованою і вкрай інтенсивною та агресивною пропагандистською кампанією в російських ЗМІ та соціальних мережах, яка просто «вимкнула» розум людей.

По­п’яте, вакуум державної влади, що утворився після самоусунення з посади та втечі з країни президента В. Януковича. Це було максимально використано Російською Федерацією для делегітимації нової української влади шляхом висвітлення російськими засобами масової інформації процесу її кадрового формування як «військового державного перевороту» та «захоплення державної влади хунтою». Посилили ці процеси не зовсім вдалі призначення нових керівників регіональних органів державної влади в Донецькій та Луганських областях і, як наслідок, їхня неспроможність налагодити конструктивний діалог із регіональною та місцевою елітами, й передусім органами місцевого самоврядування, більшість посадових осіб яких або зайняли пасивну, спостережну позицію, або взагалі перейшли на бік проросійських сил, ще більше сприяючи активізації останніх.

По­шосте, деморалізація правоохоронних органів після революційних подій на Майдані й тотальна неготовність Збройних Сил України до відбиття агресії та ефективного виконання своїх конституційних завдань в умовах ведення так званої гібридної війни. Загалом Україна протягом усієї своєї незалежності необачно нехтувала питанням створення дієвих правоохоронних органів, ефективних спецслужб та боєздатної армії. Постійне недофінансування та вкрай незадовільний соціально­економічний рівень забезпечення рядового й начальницького складу не лишили їм вибору, окрім корупційного способу функціонування, підтвердивши давно відому істину: «Дешеві правоохоронні органи занадто дорого обходяться населенню».

По­сьоме, безкровна та доволі швидка анексія Криму Російською Федерацією стала наочним прикладом можливого подальшого сценарію для багатьох громадян у Східній Україні. Тому чимало мешканців Донбасу не відчували небезпеки збройного протистояння та руйнування інфраструктури регіону в разі аналогічного відокремлення Донецької та Луганської областей від України. Крім того, приклад Криму був посилений домінуючим серед населення Донецької та Луганської областей міфом, що, мовляв, «Донбас годує всю Україну», виснажуючи таким чином регіон і позбавляючи його мешканців гідного соціально­економічного рівня життя. Інформація про дотаційність Луганської та Донецької областей сприймалася багатьма жителями Донбасу як «елемент викривленої української пропаганди» та навіть як образлива. Утім, якщо подивитися реальні цифри, то лише на дотації для вугільної промисловості Донбасу останні 5 років спрямовували приблизно від 12 до 14 млрд. гривень на рік [1], що взагалі дорівнює повному фінансовому утриманню деяких областей України.

Технологічно відокремлення деяких територій Українського Донбасу почалося з громадської дискусії про зміну форми державного устрою з унітарної на федеративну. Цікаво, що чимало людей, які протягом березня–травня 2014 року взяли участь у заходах на підтримку федеративного устрою України, насправді не знали, що саме означає федералізація. Найчастіше під цим терміном жителі окремих територій Українського Донбасу розуміли покращення соціально­економічного становища в регіоні. Варто зазначити, що протестні виступи супроводжувалися масовим злочинним захопленням будівель органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також грубим втручанням у роботу регіональних кабельних операторів з метою припинення ретрансляції українських телеканалів. Наприклад, уже в квітні в деяких населених пунктах Донбасу відключили українське телебачення й за прикладом Криму перейшли на транслювання російських каналів.

Те, що під словами «федералізм» і «федералізація» криється справжній сепаратизм, стало зрозуміло, коли на адміністративних будівлях багатьох міст Східної України вивісили прапори Російської Федерації. А велика кількість триколорів під час громадських виступів за федералізацію явно вказувала на справжнього замовника їх проведення. Утім, через низький інтелектуальний рівень учасників проросійських мітингів на Донбасі траплялися випадки, коли під крики «Росія! Росія!» піднімали прапори інших держав. Зокрема, на мітингу в Донецьку 16 березня 2014 року люди з прапором Сербії (який нагадує перевернутий російський) просилися в Російську Федерацію. Схожа ситуація була й в Алчевську, де 5 квітня 2014 року на мітингу «Російська весна» приблизно 150 людей скандували «Росія!», але вже під прапором Франції, що за кольоровою гамою схожий на російський триколор, але смуги на ньому розміщені не горизонтально, а вертикально.

Освіченіші прихильники федералізації називали такі аргументи на її користь: 1) бажання надати російській мові (через її начебто утиски в Україні) статусу офіційної чи навіть державної; 2) відсутність єдиної культури, релігії та різний національний склад України; 3) не­однозначне трактування української історії та різне, часом протилежне (від зрадників до героїв) ставлення жителів Сходу та Заходу до одних і тих самих українських діячів; 4) різні погляди населення регіонів України на інтеграційні прагнення держави (переважання ідей вступу до Митного союзу на Сході, й особливо на Донбасі, та набуття асоційованого членства в Європейському Союзі – в Західній та Центральній Україні;
5) більша самостійність у використанні регіональних фінансових ресурсів.

Про те, що ідеї федералізації, а згодом і сепаратизму в українському суспільстві є нав’язаними ззовні та не мають переважної підтримки серед громадян України, доволі наочно свідчать опитування громадської думки в пік популярності цієї тематики. Зокрема, за результатами дослідження, проведеного з 14 до 26 березня 2014 року соціологічною групою «Рейтинг» на замовлення Міжнародного республіканського інституту, більшість українських громадян підтримали унітарну форму державного устрою та виступили проти федералізації. За результатами опитування, 64% респондентів переконані, що Україна має залишатися унітарною державою в її нинішньому вигляді. Лише 14% висловилися за федеративну форму державного устрою. При цьому кількість прихильників унітарної України переважала навіть у південно­східних областях: на Півдні за унітарну форму були 44% опитаних (проти 22%), на Сході за федералізм – 45%, тобто менш як половина (проти 26%) [2].

Тому цілком логічно, що основ­ним поширювачем ідей федералізації в українському суспільстві виступила саме Російська Федерація, яка, між іншим, досить сильно (аж до погроз гуманітарної інтервенції – введення російських військ з метою так званого захисту російськомовного населення) нав’язувала ці ідеї Україні на дипломатичному рівні. Такі дії є не чим іншим, як відвертим порушенням базового принципу міжнародного права – невтручання у внутрішні справи суверенної держави. Мало того, якщо об’єктивно подивитися на ситуацію навколо вживання російської мови в Південно­Східній Україні, то стає очевидним, що проблема є більш ніж надуманою, штучно політизованою та не відповідає реальним запитам російськомовної частини українського суспільства. Про це досить промовисто свідчать опитування громадської думки, проведені в Україні з цього питання.

Зокрема, згідно з результатами польового дослідження, яке проводила група «Рейтинг» з 3 по 12 квітня 2014 року в усіх регіонах нашої держави, окрім Криму, 85% респондентів висловилися проти можливого введення російських військ в Україну, з них 73% сказали «точно ні», а 12% – «скоріше ні». Лише 9% – за введення російських військ в Україну, 4% – «точно за», ще 5% – «скоріше за». При цьому серед російськомовних українців більшість також проти захисту їх російською армією. Так, 68% із них висловилися проти проведення операції російською армією для захисту російськомовних в Україні. Підтримують таку операцію 19% українців, які вказали, що є російськомовними. Соціологи також запитали, чи потребують російськомовні мешканці Сходу та Півдня захисту з боку російської армії. У результаті 88% респондентів відповіли «ні» й лише 7% – «так». При цьому на Сході таку потребу вбачають 17%, а на Півдні – всього 5% [3].

Загалом навесні 2014 року на Донбасі склалася парадоксальна ситуація, коли проросійська меншість змогла нав’язати та диктувати проукраїнській більшості своє бачення майбутнього розвитку регіону, що надалі призвело до цілковитого контролю окремих територій Українського Донбасу проросійським радикально налаштованим населенням. Такий парадокс можна пояснити трьома основними чинниками:

1) згуртованість, активність і координованість дій проросійської меншості проти аморфної, пасивної та розгубленої проукраїнської більшості в регіоні;

2) потужна фінансова та інша ресурсна підтримка Російською Федерацією проросійської меншості проти хаотичних, нерішучих, запізнілих та загалом вкрай невдалих дій Києва зі стабілізації ситуації на Донбасі, що спричинило недовіру значної частини проукраїнської більшості регіону до нових представників загальнодержавних владних органів, а звідси – її неготовність до відповідних активних дій;

3) залякування та терор стосовно проукраїнських лідерів та активістів, які були вимушені через загрозу їхньому життю та здоров’ю, а також членів їхніх сімей покинути регіон, унаслідок чого було обезголовлено проукраїнські рухи, котрі могли змінити ситуацію на користь України.

Тож цілком закономірно, що в такій атмосфері в деяких населених пунктах Донецької та Луганської областей проросійські сили 11 травня 2014 року, всупереч Конституції України, провели два аналогічні псевдореферендуми. Вони позначилися системними порушеннями основоположних міжнародних принципів і процедур проведення таких заходів. На псевдореферендуми винесли лише одне питання російською та українською мовами: «Чи підтримуєте ви акт про державну самостійність Донецької/Луганської народної республіки?». Зрозуміло, що відсутність належної правової процедури та нагляду за проведенням так званого волевиявлення дало змогу його організаторам отримати необхідні позитивні результати. Цікаво, що більшість населення, яка взяла у ньому участь, і гадки не мала, що насправді являє собою акт про державну самостійність Донецької/Луганської народної республіки та про що в ньому йдеться.

Унаслідок впровадження результатів псевдореферендумів відбулося порушення державного суверенітету та територіальної цілісності України. Це, у свою чергу, призвело до наступних трагічних наслідків:

1) численних людських жертв у результаті проведення антитерористичної операції. За даними ООН, із середини квітня по 6 жовтня 2014 року на Сході України щонайменше 3660 осіб вбито й 8756 поранено [4];

2) тимчасової окупації окремих територій Луганської та Донецької областей, що становить приблизно третину загальної території регіону й переважну більшість його індустріальної частини, включаючи обласні центри Донецьк та Луганськ, а також такі великі промислові й шахтарські міста, як Горлівка, Алчевськ, Стаханов, Красний Луч, Ровеньки, Краснодон, Свердловськ тощо;

3) часткової втрати Україною контролю над державним кордоном у Донецькій та Луганській областях, що дає змогу Російській Федерації безперешкодно й цілими колонами доправляти до зони АТО бойову техніку, зброю та боєприпаси, а також військові підрозділи, у тому числі регулярної армії РФ. За даними Кабінету Міністрів України, протяжність неконтрольованої ділянки українсько­російського державного кордону становить приблизно 400 км [5];

4) значного руйнування інфраструктури Донбасу. За даними Кабінету Міністрів України станом на 8 вересня 2014 року, на повне відновлення зруйнованої інфраструктури Донбасу знадобиться близько 11 млрд. гривень [6];

5) вимушеного переселення із зони АТО значної кількості населення. За даними ООН, кількість лише внутрішніх переселенців в Україні станом на 30 вересня 2014 року становила понад 800 тисяч осіб [4];

6) катастрофічної соціально­економічної ситуації на тимчасово окупованих територіях. У деяких населених пунктах узагалі немає світла, води та газу; соціальні виплати й зарплати не виплачуються, а більшість людей працює за добовий продовольчий пайок; вкрай складна криміногенна ситуація тощо.

Утім, трагічні події та їхні наслідки не зламали український народ, а, навпаки, неабияк консолідували. Водночас прийшло й усвідомлення цінності землі, на якій ми живемо, відбулося переосмислення необхідності розбудови справжньої потужної європейської держави, здатної захистити власних громадян. Наочним підтвердженням консолідації українського народу в боротьбі із зовнішнім агресором є масштабна волонтерська допомога, яка доволі часто була єдиною формою підтримки для сил АТО та вимушених переселенців. Зокрема, загальні показники лише перших 15 волонтерських ініціатив, що заповнили анкети (які розіслали 145 групам), становили: близько 225 млн. гривень, зібраних як пожертви майже 155 тис. людей, що отримали благодійну допомогу; понад 2,5 тис. волонтерів, залучених для збирання пожертв і надання допомоги [7]. Показники щодо товарів і обладнання поки що підрахувати неможливо – важко вирахувати «спільний знаменник», однак можна з упевненістю сказати, що вони також доволі істотні.

Отже, за громадськими протестами на окремих територіях Українського Донбасу протягом весни 2014 року крилася заздалегідь спланована та цілеспрямована інформаційна, соціально­економічна, а згодом і воєнна агресія Російської Федерації, що триває і досі. Її невід’ємними елементами стали лукавство, подвійні стандарти й підступництво російського керівництва. І ми маємо бути свідомі того, що російський агресор, який посягнув на державний суверенітет і територіальну цілісність України, зупиниться лише там, де ми його зупинимо. Тому, перефразовуючи слова відомого канадського філософа Герберта Маршалла Маклуена, хотілося б завершити цю статтю думкою: «На космічному кораблі під назвою «Україна» немає жодних пасажирів. Ми всі – екіпаж».

Джерела

1. Марунич Д. Почім вугілля для народу / Д. Марунич // Економічна правда [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.epravda.com.ua/publications/ 2013/07/15/385482/view_print/

2. Українці не хочуть федералізації: опитування // Українська правда [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2014/04/ 6/7021553/

3. Дослідження: 85% українців проти російської інтервенції // ВВС–Україна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/politics/2014/ 04/140425_polls_against_russian_troops_vc

4. Під час конфлікту на Сході України 3660 осіб загинуло, 8756 поранено: доповідь ООН // Interfax­Україна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ua.interfax.com.ua/news/general/227539.html

5. Засідання уряду 5 вересня 2014 року під головуванням Прем'єр­міністра України // Урядовий портал [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=247581825&cat_id=244823857

6. Ведернікова І. Віце­прем'єр Володимир Гройсман: «Мені – не шашечки, мені – їхати» / І. Ведернікова // Дзеркало тижня. – 2014. – № 38. – С. 4.

7. Гулевська­Черниш А. Держава волонтерів: хто кому повинен допомагати?// Дзеркало тижня. – 2014. – № 35. – С. 5.

Автор: Володимир НЕСТЕРОВИЧ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Коломойський виступив за оголошення Україною дефолту — Financial Times Сьогодні, 26 травня

У Міністерстві пояснили, чому немає остаточного варіанту нового Українського правопису 24 травня

Радикал Рибалка 4 роки нічого не робив: а перед виборами затіяв глобальні реформи, - ЗМІ 24 травня

Прем’єр-міністр Британії піде у відставку 7 червня 24 травня

Депутат розповів, яку «децентралізацію» влаштував Україні Порошенко 24 травня

Володимир Литвин: Володимир Литвин. Таємні домовленості щодо Томосу виходять на поверхню 24 травня

Сенат США пропонує збільшити допомогу Україні до 300 мільйонів доларів 24 травня

У МВФ розповіли, коли можуть поновити співпрацю з Україною 24 травня

Збитки на 39,8 млн "Укрзалізниці": НАБУ повідомило дві підозри 23 травня

Домбровський не виключає відкликання законопроекту про відтермінування ринку електроенергії 23 травня