Наука як джерело економічного зростання

Підвищення національної конкурентоспроможності та інноваційності економіки визначено на державному рівні одним із найважливіших стратегічних пріоритетів розвитку України. Досягнення цієї мети залежить від стану наукової і науково­технічної діяльності в країні та її регіонах. Наша країна ще зберігає досить вагомий інтелектуальний потенціал, здатний до генерації наукових ідей світового рівня і має сильні наукові школи з математики, інформатики, фізики, хімії, фізіології, медицини; унікальні технології з електрозварювання, ядерної фізики, радіоелектроніки, біотехнології, розроблення нових матеріалів, інформаційних технологій, засобів зв’язку та телекомунікацій. Україна належить до вісімки країн, спроможних забезпечити повний цикл проектування й виробництва авіакосмічної техніки; до п’ятірки країн з повним циклом виробництва танків; до десятки найсильніших у суднобудуванні країн світу. В нас розвинені й інші високотехнологічні галузі промисловості, зокрема, виробництво важкого машинобудування, енергетичного устаткування, приладобудування, а також окремі галузі порошкової та кольорової металургії. Все це – переконливий доказ значних можливостей України в переході до нового технологічного способу виробництва1.

Однак, незважаючи на високі оцінки українського наукового потенціалу, рівень його впливу на економічне зростання залишається незначним. Проблема доведення нових знань до стадії виробництва і комерційного використання стала однією з найгостріших для вітчизняної науки. Ще за радянських часів етап дослідно­конструкторських робіт, що поєднує науку з виробництвом, був найслабкішою ланкою в інноваційному ланцюзі, на який в Україні виділяли 30–40% усіх асигнувань. І хоча фінансування науки в СРСР тоді (приблизно 3% ВВП) досягало рівня провідних країн світу, це не забезпечувало ефективного використання результатів досліджень і розроблень, з яких лише 30% були застосовані в галузях промисловості. Причому 80% нових розробок впроваджували тільки на одному підприємстві, менш як 20% – на 3–4 підприємствах і всього 0,6% – на п'яти і більше підприємствах2.

Така ситуація зумовлена історичною моделлю відносин між державою, наукою і освітою, що склалася в колишньому СРСР. Так, у політично ізольованому Радянському Союзі в умовах постійного нарощування військової моці займалися розвитком самодостатньої наукової бази, необхідної, насамперед, для створення нового озброєння. Через це більшість кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів спрямовували в академічний і галузевий сектори науки на розвиток військово­промислового комплексу, ядерної енергетики, ракетобудування, космічної техніки. В таких умовах вища школа виконувала завдання підготовки фахівців середньої кваліфікації, що, зрештою, призвело до недооцінки наукових досліджень у ВНЗ і відокремлення їх від науково­дослідних установ.

Водночас галузева наука, що виступала державним замовником конкретних фундаментальних і прикладних досліджень, була єднальною ланкою між промисловістю і академічними інститутами. По суті, прикладну науку винесли за межі виробничого сектору. А наукова сфера формувалася шляхом виділення проектних і конструкторських організацій, дослідно­експериментальних виробництв і дослідних заводів у самостійні структури, розробки яких впроваджувалися одночасно на багатьох підприємствах. Тож виробництво було зосереджене в одних руках, а результати наукових досліджень – в інших.

Після розвалу Радянського Союзу незалежна Україна мала і неабиякий науково­технічний потенціал, і чимало видатних науковців, розробників та винахідників. Але підприємства не виявляли зацікавленості в запровадженні нових розробок, та ніхто й не спонукав їх до цього, що й спричинило падіння затребуваності української науки. Хай там як, а в радянські часи всі управлінські рішення приймали у вищих інстанціях та доводили їх науковцям і підприємствам до виконання. А в наступний період без ринкового попиту, коли виконані дослідження й розробки фактично залишалися незатребуваними, не було можливості отримувати прибуток і вибудовувати інноваційний вектор змін в українському суспільстві.

Однією з основних проблем, що гальмує інноваційний розвиток економіки, є неналежний рівень бюд­жетного фінансування науки. Чинна система фінансування науково­дослідних і дослідно­конструкторських робіт (НДДКР) не передбачає доведення наукових розробок до їх комерційного використання. Протягом останніх років фінансування науки відчутно не дотягує до порогового значення (понад 0,9% ВВП), починаючи з якого вона може істотно впливати на розвиток економіки.

Бюджетне фінансування наукових досліджень відбувається шляхом базового і програмно­цільового фінансування.

Відповідно до Закону4, базове фінансування надається для забезпечення: 1) фундаментальних наукових досліджень; 2) найважливіших для держави напрямів досліджень, зокрема в інтересах національної безпеки й оборони;
3) розвитку інфраструктури наукової і науково­технічної діяльності; 4) збереження наукових об'єктів, що становлять національне надбання; 5) підготовки наукових кадрів.

Програмно­цільове фінансування відбувається на конкурсній основі для: 1) виконання науково­технічних програм і окремих розроблень, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки й техніки; 2) забезпечення проведення найважливіших прикладних науково­технічних розробок за державним замовленням5 тощо.

Механізм програмно­цільового фінансування передбачає використання:

— державних грантів для підтримки державою тих R&D (Research & Development: науково­дослідні та дослідно­конструкторські роботи), результати яких не визначені або не можуть принести безпосередню вигоду в майбутньому. Зокрема в ЄС переважну більшість заходів проводять завдяки прямій підтримці грантами й позиками зі Структурних фондів;

— державних замовлень (конт­рактів), якщо результати R&D приносять безпосередню користь державі;

— кооперативних угод – одного з основних інструментів підтримки кооперації державного і приватного секторів економіки не лише в країнах ЄС, а й у США, де він був вперше запроваджений. Для таких угод, як і для гранта, не треба заздалегідь задавати конкретний результат, вони чітко розподіляють права і обов’язки між учасниками угоди, але, на відміну від гранта, передбачають право держави контролювати хід виконання робіт.

Наразі в Україні такі інструменти малорозвинені. Не сприяє їх поширенню й ускладнена процедура обслуговування Державним казначейством України спецрахунків, з яких фінансується діяльність наукових організацій і вищих навчальних закладів. Щоб змінити ситуацію на краще, треба, передовсім, законодавчо забезпечити застосування цих інструментів у практиці управління науковою і науково­технічною сферою держави.

Недофінансування наукової сфери послаблює її зв'язок із реальним виробництвом, призводить до втрати багатьох наукових і прикладних напрямів досліджень. Тому для того, щоб сфера НДДКР могла продукувати якісні зміни в економіці, потрібні значні фінансові вливання, зокрема за рахунок коштів бізнес­структур. Практика розвинених країн свідчить про значну частку бізнесу в загальних витратах на НДДКР: в Японії вона становить 77,9%, США – 71,9, Китаї – 72,3, у середньому по ЄС – 61,8% (зокрема, в Люксембургу – 70,7, Швеції – 68,7, Данії і Австрії – 68,4, Ірландії – 68,2, Німеччині – 67,4, Бельгії – 67,0, Великої Британії – 62,4)6. В Україні за останні п'ятнадцять років найбільшу частку фінансування НДДКР за рахунок коштів вітчизняних замовників зафіксовано в 2000 році. Становила вона 38,4% від загального обсягу фінансування. У наступні роки так і не вдалося перевищити або навіть зберегти значення цього показника на досягнутому рівні, навпаки, воно невпинно зменшувалося і в 2012 році становило лише 23,3% (табл. 2).

Хронічне недофінансування сфери НДДКР підриває цілісність її структури, продовжує виснажувати кадровий потенціал: упродовж останніх років чисельність співробітників наукових організацій скоротилася на 12,2%, зокрема дослідників – на 10,9%. Левову частку витрат на виконання наукових і науково­технічних робіт власними силами організацій спрямовують на оплату праці працівників, фактично зводячи нанівець оновлення парку наукових приладів і устаткування. Так, близько 75% наукового обладнання науково­дослідних організацій і лабораторій НАН України експлуатується понад 15 років. Для порівняння: в розвинених країнах термін експлуатації такого обладнання не перевищує п’яти­семи років7.

Для того, щоб посилилася конкурентоспроможність вітчизняної наукової сфери, а сама вона стала головним джерелом економічного зростання, треба, на наш погляд, забезпечити виконання комплексу заходів, які передбачають:

– нарощування поетапно, протягом 2014–2020 років, частки бюд­жетного фінансування наукової та науково­технічної діяльності до законодавчо встановленого рівня в 1,7% ВВП;

– удосконалення нормативно­правової бази у сфері наукової і науково­технічної діяльності, зокрема з проблем використання прав на результати наукової і науково­технічної діяльності, які були отримані за кошти Держбюджету України. Так, у законах України «Про Науковий парк «Київська політехніка» і «Про наукові парки» вперше йдеться про встановлення правового режиму майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності, створені за рахунок кош­тів державного бюджету. Втім, конкретні механізми комерціалізації результатів інтелектуальної діяльності не прописані, що потребує їх доопрацювання;

– розвиток широкого фронту фундаментальних досліджень й підвищення їх ролі в соціально­економічному розвитку регіонів країни, адресна фінансова підтримка наукових шкіл, у яких зосереджено вагомий інтелектуальний потенціал;

– посилення маркетингової складової наукової і науково­технічної діяльності, підвищення орієнтації наукових досліджень і розроблень на платоспроможний попит промислового сектору економіки. Для цього необхідно запровадити моніторинг поточних і прогнозування перспективних потреб ринку в нових видах продукції (послуг), прогресивних технологічних процесах виробництва, організаційних і маркетингових інноваціях;

– проведення інвентаризації чинних організаційних форм спів­праці науки і промислового сектору економіки, за результатами якої необхідно підготувати пропозиції щодо підвищення продуктивності їх діяльності та поповнення переліку таких форм новими, що базуються на принципах державно­приватного партнерства, зокрема технологічних платформ. У зв’язку з цим доцільно доопрацювати й надати чинності розробленому в 2012 році Держінформнаукою України проекту розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження Концепції формування Технологічних платформ в Україні»9;

– використання податкових і фінансово­кредитних інструментів залучення коштів приватного сектору економіки в наукову і науково­технічну діяльність: списання витрат на проведення досліджень і розроб­лень, що зменшує базу для оподаткування; звільнення від сплати окремих податків; зниження ставок податків; надання податкових кредитів; запровадження механізмів прискореної амортизації основних засобів і нематеріальних активів; безвідсоткове кредитування;

– сприяння розвитку фінансово­кредитних інститутів, зокрема, венчурних компаній, інвестиційних фондів для активізації підтримки недержавними інвесторами наукової і науково­технічної діяльності;

– виділення в Держбюджеті України окремих програм із конкурсного фінансування НДДКР для підвищення рівня конкуренції та розширення кола претендентів на отримання коштів;

– забезпечення доступності інформації про конкурси для всіх учасників наукової і науково­технічної діяльності зі створенням спеціальної Інтернет­сторінки, на якій розміщувалася б інформація про поточні наукові конкурси, результати проведення попередніх конкурсів і звіти про науково­дослідну роботу з виконання конкурсних робіт;

– звільнення установ—виконавців НДДКР за госпдоговірною тематикою від сплати податку на додану вартість, що істотно підвищило б кількість замовників НДДКР та стимулювало б виконавців госпдоговірних тем у наукових установах;

– сприяння розвитку наявних і створення відсутніх елементів інноваційної інфраструктури в системі наукових установ – цент­рів трансферу технологій, наукових і технологічних парків, бізнес­інкубаторів, консультативних центрів тощо для передачі знань від їх виробників до споживачів, усунення технологічних «пасток» між ланками інноваційного процесу.

Завдяки реалізації запропонованих заходів в сьогоднішніх умовах глобалізації, наука, як головний економіко­відтворювальний чинник, надасть нашій країні можливість забезпечувати свій розвиток за рахунок вдосконалення наявних технологій, техніки та застосування принципово нових наукових досягнень.

______________________

1 Амоша О. І. Інтеграція науки, освіти і виробництва як стратегічний напрям формування інноваційної економіки / О. І. Амоша, А. І. Землянкін, І. Ю. Підоричева // Прометей: регіон. зб. наук. праць з економіки. – Донецьк: ІЕП НАН України, ДЕГІ, 2012. – № 3. – С. 56—67.

2 Онопрієнко М. В. Оцінка інноваційних спроможностей дослідно­виробничої бази НАН України / М. В. Онопрієнко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://iee.org.ua/files/alushta/64­onoprienko­ozinka_inn.pdf

3 Яцків Я. С. Науково­технологічна сфера України. Загальна характеристика / Я. С. Яцків // Науковий світ. – 2004. – № 5. – С. 8—13.

4 Закон України «Про наукову і науково­технічну діяльність» від 13.12.1991 р. № 1977­XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1977­12 (редакція від 05.12.2012 р.).

5 Там само.

6 Innovation Union Scoreboard 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступа: http://ec.europa.eu/enterprise/policies/innovation/files/ius­2011_en.pdfр, р. 62—63; OECD in Figures 2009. Science and technology [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://dx.doi.org/10.1787/oif­2009­en, р. 38—39.

7 Національна академія наук України. Короткий річний звіт за 2012 р. – К.: ВТС Принт, 2013. – 32 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nas.gov.ua/text/report/2012ua.pdf, с. 5.

8 Наукова та інноваційна діяльність в Україні: стат. зб. / Держкомстат. – К., 2003. – 274 с., с. 72; Наукова та інноваційна діяльність в Україні: стат. зб. – К.: ДП «Інформаційно­видавничий центр Держстату України», 2005. – 362 с., с. 95; Наукова та інноваційна діяльність в Україні: стат. зб. – К.: ДП «Інформаційно­видавничий центр Держстату України», 2008. – 361 с., с. 89; Наукова та інноваційна діяльність в Україні: стат. зб. – К.: ДП «Інформаційно­видавничий центр Держстату України», 2010. – 347 с., с. 67; Наукова та інноваційна діяльність в Україні: стат. зб. – К.: ДП «Інформаційно­видавничий центр Держстату України», 2011. – 282 с., с. 81; Наукова та інноваційна діяльність в Україні: стат. зб. – К.: ДП «Інформаційно­видавничий центр Держстату України», 2013. – 287 с., с. 77; Статистичний щорічник України за 2012 р. / Державна служба статистики України; за ред. Осауленка О. Г. – К.: ТОВ «Август Трейд», 2013. – 552 с., с. 30.

9 Інформаційно­аналітичний звіт «Про діяльність Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України у 2012 році». – К., 2013. – 76 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dknii.gov.ua/?q=node/1192, с. 8.

Автори: Анатолій ЗЕМЛЯНКІН, Ірина ПІДОРИЧЕВА