передплата Українською | In English

№1, січень 2014

Про необхідність використання світового досвіду у боротьбі з корупцією у вітчизняній практиці

Поділитися:

Серед трьох основних різновидів корупції – побутової, професійної й політичної – останню, зазвичай, вважають найнебезпечнішою, адже, маючи у своїй основі механізми маніпулювання ЗМІ й інформаційно-комунікаційними технологіями (ІКТ) та доступ до джерел змістовних даних, вона сприяє поширенню інших форм корумпованості суспільства. «Продаючи» владні й інформаційні ресурси своїх країн, деякі політичні лідери та державні службовці задовольняють різноманітні амбітні інтереси, починаючи із найпримітивніших, на зразок хабарів, і завершуючи отриманням академічних звань, що, зрештою, сприяє досягненню їхньої первинної мети – матеріальному збагаченню. Така тенденція свідчить про невпинну деградацію політичної й державотворчої систем, а в нашій країні є однією з основних загроз її національній безпеці та суверенітету [5, с. 19-20].

Зростаюче розуміння наявності такої загрози соціумом, політична воля керівництва держави, помітна активність правоохоронних органів і підтримка їхніх дій окремими осередками громадянського суспільства (що зароджується на тлі пожвавлення суспільно­політичних процесів) зумовили досягнення Україною своєрідної «точки біфуркації»1, змушуючи її зробити суверенний вибір пріоритетів стратегії подальшого розвитку, включаючи конкретні ідейні механізми боротьби з корупцією.

Оскільки сьогодні у світі розроб­ляється безліч стратегій для протидії корупції та усунення причин її виникнення (залежно від національної, регіональної, територіальної чи відомчої локалізації; політичних, соціальних, економічних, законодавчих, організаційних і правових традицій державного управління), їхнє смислове наповнення має бути інтегровано до національних антикорупційних програм, адже процес їхнього розроблення має спиратися на досвід інших суб’єктів міжнародних відносин.

Аналіз даних, що характеризують процеси боротьби з корупцією за кордоном, доводить наявність ефективно функціонуючих механізмів, котрі обмежують корупційні ризики до рівня, на якому вони не становлять серйозної загрози для нормальної діяльності державного апарату. В сучасних демократичних суспільствах навіть створено певну систему заходів боротьби з корупцією, яка ґрунтується на визнанні права громадян на чітке виконання державою своїх обов’язків. Для України особливе значення має практика країн, котрі, реалізувавши антикорупційні програми, досягли необхідних позитивних результатів, що дали їм змогу закласти основи позитивного суспільно­політичного розвитку (зокрема, й у контексті національних економік).

Як правило, державні антикорупційні програми ґрунтуються на положеннях ключових міжнародно­правових документів, що визначають основні заходи, спрямовані на боротьбу з корупцією, зокрема:

– Резолюції VIII Конгресу ООН із запобігання злочинності й повод­ження із правопорушниками «Корупція у сфері державного управління» 1990 року [3];

– Декларації ООН про боротьбу з корупцією і хабарництвом у міжнародних комерційних операціях від 16 грудня 1996 року [1];

– Кримінальної конвенції Ради Європи про боротьбу з корупцією від 27 січня 1999 року [4];

– Конвенції ООН проти корупції від 31 жовтня 2003 року [2].

Однак, застосування їхніх приписів потребує втілення якісних заходів, спрямованих на ефективну протидію корупції:

– проведення аналізу національного законодавства на предмет його відповідності заходам протидії усім видам корупції, а також застосуванню необхідних санкцій;

– підготовки стратегії боротьби з корупцією, що має містити адміністративні механізми регулювання; створення ефективних каналів для подачі громадянами скарг; внутрішні процедури управління в урядових закладах; уживання ефективних тактик дисциплінарного впливу; вдосконалення фінансових правил і механізмів;

– установлення процедур виявлення, розслідування та припинення дій корумпованих чиновників, включаючи найвищих посадових осіб;

– розроблення правових основ застосування такого кримінально­правового заходу як конфіскація кош­тів і майна, набутих у результаті корупційних дій, а також нормативних механізмів уживання економічних санкцій щодо підприємств, причетних до корупційної діяльності.

Найпублічнішим, послідовним і рішучим уважається американський варіант політики боротьби з корупцією. У системі законодавства США немає єдиного закону, що регламентував би застосування антикорупційних механізмів, однак відповідні положення містяться у низці інших нормативно­правових актів: законі про неправдиві звіти 1863 року, законі про фондові біржі 1934 року, главі 63 «Поштове та інші види шахрайства» розділу 18 Кодексу законів Сполучених Штатів Америки 1952 року, Кодексі внутрішніх доходів 1954 року, законі про звітність щодо валютних та міжнародних операцій 1970 року, законі про іноземну корупційну практику 1977 року тощо.

Визначальною характеристикою антикорупційної політики Сполучених Штатів уважається фактична відсутність імунітетів, які давали б можливість посадовим особам уникати покарання за корупційну поведінку. Відтак, будь­яка посадова особа після звільнення з посади може бути притягнена до відповідальності, хоча й в особливому порядку.

Важливо, що однією зі світових тенденцій боротьби з корупцією є поступова, але послідовна комп’ютеризація основних сфер, у рамках яких корупційні зносини поширюються найінтенсивніше (приміром, проект «електронний уряд»). Аналітичні дані свідчать, що найуразливішим у цьому сенсі є процес державних закупівель. Адже ризик хабарництва є фактично на всіх його стадіях, особливо яскраво проявляючись під час проведення аукціонів. Відповідно, одним із найефективніших засобів боротьби з корупцією в межах цього процесу є активне залучення комп’ютерних технологій, що відзначається низкою переваг: деперсоналізацією послуг за допомогою онлайн­транзакцій; максимальною стандартизацією усіх правил і процедур; управлінням процесом на відстані в режимі реального часу.

У різних державах світу також спостерігається тенденція використання родинних і дружніх зв’язків при влаштуванні особи на державну службу. Проблеми непотизму2 і трайбалізму3, здебільшого притаманні східним та азійським країнам, сьогодні розв’язуються на основі застосування комп’ютерних технологій. Так, у Кореї і Сінгапурі інтернет дедалі активніше використовують у процесі рекрутингової діяльності. Відповідно, надання публічності й гласності інтернет­процедурам добору та зарахування на державну службу також спроможне значною мірою знизити корупційні ризики, очистивши владні і правоохоронні структури України від таких негативів.

Важливою складовою світової системи антикорупційних заходів є діяльність міжнародних організацій, що займаються проблемами боротьби з корупцією. Найбільшою і найавторитетнішою серед них уважається Всесвітня неурядова організація із боротьби з корупцією Transparency International.

Згідно з її програмними документами, викорінення корупції має відбуватися на основі застосування заходів, спрямованих на налагодження тіснішої координації дій уряду, приватного сектору й громадянського суспільства для удосконалення державного управління; ратифікації, застосування і нагляду за дотриманням антикорупційних конвенцій задля досягнення єдності міжнародних і національних норм права; поєднання механізмів збільшення допомоги країнам­реципієнтам з активізацією ними антикорупційних реформ (для держав із високим рівнем доходів); виявлення більшої політичної волі, забезпечення ширшого доступу до інформації про бюджет, доходи й видатки для громадян, а також залучення значних ресурсів у процесі боротьби з корупцією на території держав із низьким рівнем доходів.

Об’єктивна реальність та рівень корумпованості національних владних і правоохоронних органів (про що повсякчас згадують вітчизняні ЗМІ) ставлять на порядок денний питання необхідності створення самостійного, відокремленого органу боротьби з корупцією. Такий підхід, нібито, дасть можливість уникнути дублювання функцій і паралелізму в роботі структур, а також усунути необґрунтоване «розпилення» сил і коштів. Проте, робота такого органу повинна бути максимально прозорою, перебуваючи не тільки під контролем парламенту, а й підпорядковуючись уповноваженим структурам громадянського суспільства (котрі, однак, сьогодні навряд чи здатні реалізувати такі завдання). Хоча наразі перед владою можна порушити питання гострої необхідності подолання притаманних нації вад непотизму та трайбалізму на основі, наприклад, надання відкритості процедурам відбору громадян на державну службу, до представницьких і правоохоронних органів через публічне обговорення відповідних кандидатур у ЗМІ чи соціальних мережах. Можливо, такі заходи значною мірою сприяли б зниженню корупційних ризиків і ступеня волюнтаризму посадових осіб.

Оскільки в Україні майже не врегульовано питання застосування права публічних органів і окремих службовців на запит та одержання конфіденційної інформації від фізичних (і, особливо, юридичних) осіб, у більшості випадків така діяльність дає широкі можливості для зловживань, тобто є формою і передумовою корупції. Останнім часом тексти виступів представників бізнесових структур та керівників держави дедалі частіше містять указівки на те, що постійні перевірки створюють в Україні умови не просто вкрай несприятливі для бізнесу, а, навпаки, досить «життєдайні» для корупції.

Необхідно враховувати, що гласність як така і вільний доступ до інформації про особу та, приміром, її корупційну діяльність можуть слугувати засобом боротьби з корупцією лише за умови створення надійних механізмів і процедур подання таких даних, що ґрунтувалися б на постійному публічному висвітленні діяльності органів влади та структур громадянського суспільства. Природно, що під час такої інформаційно­комунікаційної взаємодії створюватиметься і накопичуватиметься знач­ний обсяг інформації, розголошення котрої може нести пряму загрозу суспільству. Відтак, доступ до цієї інформації має бути обмежено, адже її неправомірне розголошення або використання окремими особами може стати розповсюдженою формою нових проявів корупції. Ні для кого не таємниця, що нині на ринку широко представлені значні масиви конфіденційних даних (бази з обліку платників податків, власників нерухомості і транспортних засобів, розшукуваних осіб і майна, абонентів мереж зв’язку тощо). Джерелом витоку більшої частини таких відомостей, безумовно, є органи влади, котрі, здійснюючи інформаційний обмін із населенням і структурами громадянського суспільства, керуються недосконалою нормативно­правовою базою.

У цьому ключі ефективність боротьби з корупцією певною мірою можна підвищити шляхом розроб­лення та ухвалення жорсткіших законодавчих актів, котрі врегульовували б застосування таких заходів, як конфіскація коштів і майна, отриманих у результаті здійснення корупційних злочинів посадовими чи іншими фізичними особами, а також уведення в дію правових механізмів на зразок санкцій економічного характеру щодо юридичних осіб, причетних до корупційної діяльності.

Тому, підбиваючи підсумки, можна стверджувати, що:

1. Міжнародні дослідження доводять, що всі країни з високим рівнем корумпованості суспільств належать до категорії держав із низьким доходом. Отже, простежується обернено пропорційний взаємозв’язок між величиною сукупного доходу населення та рівнем сприйняття корупції. У зв’язку з цим, будь­які зусилля у боротьбі з корупцією, зроблені за відсутності заходів, спрямованих на економічний розвиток країни й підвищення частки так званого середнього класу в загальній масі населення, є безглуздими і завше приречені на провал.

2. Антикорупційна стратегія є логічно вибудуваною системою, що складається із взаємозалежних елементів, серед яких обов’язково повинні виділятися три самостійні складові: антикорупційне законодавство, розроблене на достатньому рівні; автономний (відокремлений від інших) спеціалізований орган боротьби з корупційними проявами; а також заходи зі стимулювання економічного розвитку.

3. У більшості країн світу найкорумпованішими відомствами вважаються державні установи, що зай­маються процесами ліцензування, видачею будь­яких квот, бюджетними трансфертами, митними питаннями, регулюванням діяльності дорожньої поліції тощо. Тому систему державної служби треба регулярно моніторити для виявлення елементів, котрі є найуразливішими перед корупційними ризиками. А мінімізувати їхні прояви, можна лише на основі здійснення суворого контролю, уведення в дію особливого механізму добору й призначення посадових осіб, а також запровадження послідовної ротації кадрів.

4. Законодавство держави повин­но передбачати не тільки традиційні санкції, котрі можна застосувати до осіб, винних у корупційних злочинах (штраф, позбавлення волі), а й заборону на продовження державної служби, ліквідацію пенсійних виплат, позбавлення соціальних пільг тощо. Передбачені законодавством санкції за злочини корупційного характеру мають поширюватися на всі категорії громадян, незалежно від рівня займаних ними посад і форми власності організацій.

5. Комп’ютеризація окремих процесів прийняття управлінських рішень, особливо щодо торгів і аукціонів із державних закупівель, добору, атестації і призначення осіб на посади державної служби, надає їм характер відкритості й гласності та, відповідно, виводить їх із зони корупційних ризиків.

6. Розв’язання проблем моральності, етичного виховання та якості професійної освіти державних і муніципальних службовців слід розглядати як основу заходів, що сприятимуть дотриманню високих морально­етичних принципів поведінки посадовими особами, що впливають на якість і ефективність їхньої службової діяльності.

7. Антикорупційні програми мають позитивні перспективи тільки тоді, коли передбачають застосування організаційно­управлінських і правових заходів, спрямованих на об’єднання зусиль щодо ліквідації корупційних проявів і серед провладної політичної еліти країни, і серед широких верств населення. Відтак, необхідним є цілеспрямоване формування передумов, що дають змогу розглядати боротьбу з корупцією як спільне завдання, яке стоїть перед усіма прошарками суспільства.

8. Результативність боротьби з корупцією залежить від рівня підзвітності виконавчої влади виборним органам та суспільству (з допомогою ЗМІ). Відсутність дієвого контролю стає причиною деградації антикорупційних програм до рівня періодично впроваджуваних кампаній агітаційного характеру та втрати громадянської ініціативи в цьому питанні.

Критичний аналіз антикорупційних програм іноземних держав і, відповідно, вичленування най­ефективніших заходів боротьби з корупцією мають значні перспективи у площині їх застосування на вітчизняних теренах. Однак, такі запозичення повинні мати вибірковий, творчий характер. Адже впроваджувати можна лише ті заходи й норми права, котрі вже пройшли перевірку на практиці та адаптовані до сучасних умов. Тому тільки такий підхід можна вважати прийнятним і доцільним.

 

Джерела

1. Декларація ООН про боротьбу з корупцією і хабарництвом у міжнародних комерційних операціях від 16 грудня 1996 р. // Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію. – К.: Школяр, 1999. – С. 83–87.

2. Конвенция Организации Объединенных Наций против коррупции // Резолюция № 58/4 ГА ООН от 31 октября 2003 г. – [Електронний ресурс] – http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/corruption.shtml

3. Коррупция в сфере государственного управления // Резолюция A/CONF.144/28/Rev.1 VIII Конгресса ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями (г. Гавана, 27 августа – 7 сентября 1990 г.) – [Електронний ресурс] – A­CONF­144­28­Rev­1­E.pdf

4. Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією № ETS173 від 27 січня 1999 р. – [Електронний ресурс] – http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_101

5. Ковбасюк Ю. Антикорупційна політика державних органів влади України // Віче. – 2010. – № 17. –С. 19–22.

_______________________

1 Точка біфуркації – критичний стан системи, в якому вона стає нестійкою до флуктуацій (від лат. fluctuatio – коливання), опиняючись у ситуації невизначеності: чи стане майбутній стан системи хаотичним, або, навпаки, вона перейде на новий, диференційованіший і вищий рівень упорядкованості.

2 Непотизм (від лат. nepos – онук, племінник), або кумівство – фаворитизм щодо підбору фахівців, суть якого полягає у наданні преференцій родичам або друзям, незалежно від їхніх професійних якостей.

3 Трайбалізм, або трибалізм (англ. tribalism; від лат. tribus – плем’я) – прихильність до культурно­побутової, культової і суспільно­політичної племінної відособленості, що виявляється у міжплемінній ворожнечі (головним чином, на території Африканського континенту).

Автор: Олександр СОСНІН

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Новини 14 листопада: бюджет, державні землі, зростання економіки Вчора, 14 листопада

Комітет ООН схвалив проєкт резолюції про захист прав людини в Криму Вчора, 14 листопада

Зеленський обговорив з Туском "Північний потік-2" Вчора, 14 листопада

Нищівний варіант для України - Тимошенко прокоментувала авантюру Геруса з імпорту електроенергії з РФ Вчора, 14 листопада

Київська «Свобода» вимагає не допустити продажу землі Вчора, 14 листопада

Екстрадицію Фірташа до США затягують його адвокати — глава МЗС Австрії Вчора, 14 листопада

Україна в 2020 році позичить на зовнішніх ринках 4,9 мільярда доларів Вчора, 14 листопада

Возмущенные ученые под крики «гроші дай» штурмуют центр Киева Вчора, 14 листопада

Пристайко не виключає вихід України з Мінських домовленостей Вчора, 14 листопада

Парламент Молдови призначає новий уряд Іона Кіку Вчора, 14 листопада