Центри влади не повинні бути конкурентами

В умовах нової політичної моделі потребуватимуть вдосконалення механізми контролю Верховної Ради за діяльністю виконавчої влади.

Доцільно запровадити практику спільного визначення Президентом України, Головою Верховної Ради та Прем'єр-міністром пріоритетних питань, що виносяться на розгляд парламенту. Бажаним також є утворення спільних робочих груп з розробки проектів нормативних актів та оцінки їхньої ефективності після набуття чинності. Закон України "Про Кабінет Міністрів України" має закріпити статус Кабміну як головного виконавчо-розпорядчого органу держави. Унаслідок конституційних змін він став цілковито "відкритим" для політичного тиску з боку парламенту. За цих обставин стабілізуючим чинником може стати саме урядова програма, розроблена та підтримана членами коаліції. Вона має бути офіційно оприлюднена перед українським суспільством.

За нинішніх умов кандидатура Прем'єр-міністра залежить від ситуативних домовленостей між членами коаліції. Водночас згідно з Конституцією України саме Прем'єр-міністр керує роботою уряду, спрямовує її на виконання програми діяльності, схваленої Верховною Радою. При цьому він не має права самостійно ініціювати звільнення окремих міністрів. Відсутність норм, які чітко визначали б межі повноважень прем'єра та Кабміну спричиняє  негативні наслідки: постійний політичний тиск на роботу уряду; можливість частої зміни урядів; порушення принципу безпосередньої відповідальності виконавчої влади за результати своєї діяльності.

Досвід інших країн з парламентською системою засвідчує, що Кабінет Міністрів є основним суб'єктом законодавчих ініціатив у державі. Для підвищення законотворчої ролі уряду в Україні треба надати йому певні важелі впливу, зокрема, право: надавати законопроектам статус першочергових і вимагати їх термінового розгляду; блокувати проходження законопроектів, ініційованих Верховною Радою, через звернення до Президента з пропозицією накласти вето; контролювати дотримання бюджетного законодавства тощо.

Конкуренція політичних ініціатив, непогоджені рішення, надлишковий бюрократичний тиск – усе це можливі наслідки нечіткого визначення юридичної пріоритетності указів і розпоряджень Президента та постанов Кабінету Міністрів. Оскільки велику кількість питань можна врегулювати як актами Президента, так і уряду, зацікавлені учасники політичного процесу апелюватимуть і до однієї, і до іншої інстанції. І залежно від особистих зв'язків із президентським секретаріатом чи з урядом аргументуватимуть, що рішення, в яких вони зацікавлені, мають прийматися указом (розпорядженням) Президента або ж постановою (розпорядженням) Кабінету Міністрів. Існування центрів влади, що конкурують між собою, призводить до прийняття політичних рішень і видання підзаконних актів, які часто суперечать один одному. Така ситуація небажана і має бути врегульована законодавчо.

Участь Президента України в законодавчому процесі реалізується передусім через право законодавчої ініціативи та право вето на вже ухвалені парламентом закони. Водночас конституційна прерогатива накладання вето дає йому змогу керуватися не тільки економіко-технічними розрахунками, а й корпоративним інтересом. Щоб уникнути цього, слід нормативно визначити підстави повернення законів до парламенту.

Дискусійним залишається питання щодо процедури контрасигнування актів глави держави. Сам термін "контрасигнація" походить від латинських contra – проти + signare – підписувати, засвідчувати печаткою. Без такого підпису, як слушно зазначає В. Шаповал, акт недійсний*.

У статті 106 Конституції України визначено коло актів Президента, що мають бути скріплені підписами Прем'єр-міністра й міністра, відповідального за акт і його виконання. Змінами Конституції кількість таких актів значно зменшено.

Підписи Прем'єр-міністра та міністра, відповідального за акт і його виконання, мають ставитися на президентському акті до його оприлюднення. Такий порядок сприятиме узгодженості актів Президента з чинним законодавством, уникненню суперечностей у процесі їх виконання. Адже під час роботи над будь-яким нормативним документом виникає потреба вивчити нормативний матеріал, що стосується теми майбутнього акта, практику застосування відповідних актів, наукову літературу тощо. Виконавці зазвичай знають усі тонкощі проблеми, котрої стосується акт Президента, і можуть заздалегідь висловити думку щодо конкретного питання. У зв'язку з цим керівникам відповідних підрозділів секретаріату Президента України під час концептуального опрацювання проектів указів і розпоряджень глави держави доцільно надсилати їх (у разі потреби) в установленому законом порядку до Кабінету Міністрів для ознайомлення й висновків.

Зазначені формулювання й думки, на наш погляд, обов'язково мають знайти відображення в тексті закону України "Про Кабінет Міністрів України".

Зрозуміло, що цей закон повинен вирішити проблеми організації функціонування Кабміну (планування нормотворчої діяльності, роботи урядовців); організації засідань, порядку підготовки, подання та розгляду проектів постанов і розпоряджень, законопроектної діяльності уряду.

Автор: Валентин ГОЛОВЧЕНКО