передплата Українською | In English

№18, вересень 2013

Міжнародне гуманітарне право у ХХІ столітті

Поділитися:

Нові соціально-економічні, політико-правові й зумовлені ними психоемоційні особливості розвитку нашої цивілізації на початку ХХІ століття нав'язують людству відповідні стереотипи поведінки. Вони докорінно відрізняються від тих, що були у ХХ столітті, де прийнята a priori фактична норма права хоч і відрізнялася за мотивацією від юридичної, але могла сприяти реалізації поставлених завдань людства. Одним із таких завдань була гуманізація війни.

 Минуле століття стало апогеєм розвитку міжнародного гуманітарного права, покликаного полегшити страждання людей під час збройних конфліктів. Актуальність міжнародного гуманітарного права (далі – МГП) є беззаперечною. «Будучи юридичною дисципліною тією ж мірою, що й інші галузі права, право збройних конфліктів потребує особливої логічності міркування, яка властива будь-якому юридичному аналізу. Проте важко перетворити вивчення цього права на інтелектуальний екзерсис, ігноруючи огидну реальність, яка за ним стоїть. Фактично право збройних конфліктів – це право посягати на найголовніше, що є в людини, тобто на її свободу, фізичну недоторканність і життя. Обмежуватися абстрактними нормами, відмовляючись бачити те, що вони позначають, жонглювати поняттями, у яких індивід зведений до правової категорії, а фізичні страждання або смерть живого створіння, котре має здатність мислити, розглядаються як «нормальні» наслідки юридично визначеної ситуації, – усе це, ймовірно, означає займатися правом і розмірковувати про право, але людина, наділена здоровим глуздом і моральними почуттями, думати так не може» – це слова Еріка Давида, автора книжки «Принципи права збройних конфліктів», яку 1994 року було відзначено Премією Миру (Фонд Освенциму і Центр Миру міста Антверпена) [1, с. 32].

Аналіз розвитку гуманітарних норм дає уявлення й про трансформації світогляду нашої цивілізації загалом. Система МГП дозволяє відстежити конкретні етапи розвитку загальнолюдських і духовних цінностей. Усвідомлення важливості регульованих інститутів змушує акцентувати увагу на формальності прийнятих юридичних норм. І якщо у ХХ столітті юридична норма за змістом була близькою до ідеалу, втілюючи такі принципи міжнародного права, як суверенна рівність, непорушність державних кордонів, територіальна цілісність, то на початку ХХІ століття характер цих норм змінився. Юридична норма стала відображенням та обґрунтуванням фактичних вчинків країн «Великої вісімки», перетворившись на «право найсильніших». Цей факт свідчить про гостру потребу збереження й примноження гуманітарної спадщини минулих століть, бо для сучасної людини знання та дотримання норм МГП може стати єдиним засобом виживання в умовах глобальної ескалації агресії.

Є низка перешкод, котрі роблять міжнародне гуманітарне право неспроможним і подолання яких потребуватиме від людства переосмислення всіх наявних поглядів, принципів, переконань, традицій. Передусім це міжнародно-правовий «дуалізм у квадраті» в підході до поняття «війни» (поєднання заборони на ведення збройних дій і самого факту існування міжнародного гуманітарного права, де об'єктивні причини виникнення й формування такого дуалізму диктуються матеріальними умовами життя суспільства та закладеною на генному рівні психологією людини). Наступною та не менш небезпечною перешкодою є розуміння суті міжнародного гуманітарного права як інституту регулювання прогнозованих подій, який показує нам людство геть не здатним приборкати своє бажання влади, збагачення й жорстокості. Окрім цього, немає сумнівів у тому, що нові умови життя цивілізації повернули нас, хоч як це дивно, до категорій міжнародного права минулого часу – таких, як «право як жереб слабких», «право найсильнішого», «найсильніший поза правом». Безперечно, враховуючи масштабність і значення регульованих міжнародним гуманітарним правом стосунків, можна не сумніватися: це – одна з найважливіших проблем людства на сьогодні. Що ж робить міжнародне гуманітарне право неспроможним? Як посилити контроль і розвинути інститут відповідальності в нім?

Суть того, що нині вважається змістом і предметом регулювання міжнародного гуманітарного права, зародилася ще на світанку людської цивілізації. Людинолюбство, доброта, чуйність, повага до цінності людського життя й природи загалом – це почуття, які стали базисом і поштовхом для розвитку гуманітарної думки. І доки люди багато в чому залежали від природи, не могли її контролювати й обмежувати, гуманізм жив і втілювався в різних концепціях, релігіях, законах і кодексах честі. То чому тільки в XIX столітті все це втілилося в нормах права? Звісно, людство не влаштовувала залежність від примх природи, обмеженість у вирішенні власних завдань соціально-економічного й політичного характеру. Та оскільки основним засобом таких рішень була, є і буде війна, то й норм, які могли завадити прогресу військово-промислового комплексу, ніхто не створював [4, c. 21]. Тільки безпрецедентні людські втрати внаслідок воєнних кампаній, починаючи з 50-х років XIX століття, стали поштовхом для нормотворчої діяльності в цій сфері. Багато складнощів виникало під час обговорення найдрібніших і, на перший погляд, неістотних деталей. Кожна стаття давалася тодішнім дипломатам, ініціаторам-гуманістам і провідним правознавцям-міжнародникам із величезними зусиллями. При цьому час було згаяно й можливості зберегти людські життя – втрачено. Ось один із яскравих прикладів: інспектор Люсьєн Боден, лікар, котрий був свідком тривалої облоги Севастополя (1854–1855), не раз помічав, що лікарі й санітари, які намагалися прийти на допомогу пораненим, потрапляли під вогонь однієї з воюючих сторін. Він перший запропонував простий і практичний спосіб уникнути таких випадків, заснувавши єдиний розпізнавальний знак для медичного персоналу всіх країн [2, с. 7].

 Але громадськість іще була не готова до будь-яких обмежень війни за допомогою простого слова (нехай навіть норми права). Тільки подальший потужний поштовх як наслідок кривавих воєн змусив держави дійти компромісу в цьому питанні. Диспути про єдину емблему медичних частин не припинялися до кінця XX століття, зайвий раз підкреслюючи нездатність людини до лояльності й витримки. Сучасні захисні знаки позбавлені суті первинного задуму, згідно з яким сенс і значення емблеми мали б полягали в її універсальності, єдності для всіх країн. Нині в міжнародному гуманітарному праві панує вибірковий і компромісний підхід.

Створюючи норми гуманітарного права, міжнародна спільнота ділить його на «норми-максимум» і «норми-мінімум», де максимум призначений для нерозвинених і слаборозвинених держав, а мінімум – для країн із ядерним потенціалом і добре розвиненою військовою інфраструктурою. Таким чином обґрунтовується de-jure і de-facto в правозастосовній сфері МГП: у теорії de-jure  зберігається статус права як «права рівних», а в практиці de-facto право виступає як «право найсильніших» або навіть «найсильніших поза правом». Це демонструють сучасні збройні конфлікти, протистояння без'ядерних і ядерних держав під прикриттям МАГАТЕ, неспроможність і вибірковість інституту міжнародно-правової відповідальності (навіть із урахуванням проліферації міжнародних судових органів наприкінці XX століття). Причин такого підходу до міжнародного гуманітарного права декілька: по-перше, сучасний світогляд змушує забути про паритетність у практиці міжнародно-правових стосунків унаслідок історичних і економічних особливостей розвитку країн, їхніх взаємних територіальних і владних претензій (особливо в умовах енергетичної кризи); по-друге, кожна держава має свою історію розвитку військової науки, де доктрини воєнної хитрості та воєнної потреби мають вирішальне значення під час імплементації норм міжнародного гуманітарного права. Поєднання воєнної потреби з вимогами гуманного поводження під час будь-яких збройних конфліктів (сутності всього МГП) залишається відкритою темою для дискусій і в XXI столітті. «Потреби війни повинні зупинитися перед вимогами людинолюбства» [3, с. 143] – вже понад 100 років минуло відтоді, як була проголошена ця велика ідея гуманізму, та чи працює вона? Аналізуючи статті Женевських конвенцій і Додаткових протоколів, можна дійти невтішних висновків: воєнна потреба, міркування військового характеру – це фрази, що ставлять здобуття безперечної військової переваги вище за збереження та захист людських життів. Стаття 50 «Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях» від 1949 року дозволяє багато дій (по суті, злочинних), якщо вони спричинені воєнною потребою; стаття 28 «Конвенції про захист цивільного населення під час війни» від 1949 року говорить про те, що присутність особи, котра перебуває під захистом, у будь-яких пунктах чи районах не може бути використана для захисту цих місць від воєнних операцій. Безперечно, ці положення можна трактувати по-різному, й усі вони справді сформульовані, виходячи з міркувань військового характеру. Але ця двоїстість властива й сучасному міжнародному праву, коли воєнні операції проводять без дотримання законів і звичаїв війни (США – Ірак), коли критерії визначення співмірності заподіяного збитку цивільному населенню та цивільним об'єктам настільки розпливчаті, що існування цілих націй і народностей ставиться на одні ваги з політичними амбіціями або економічними інтересами окремих осіб. Першим, хто стикнувся з цією проблемою, цілковито осмислив і спробував протистояти їй, був Федір Мартенс. У своїй знаменитій «обмовці» він спробував поєднати моральність природного права й нормативність позитивного права. Як пише В. Пустогаров, «обмовка Мартенса виключає для права збройних конфліктів і міжнародного гуманітарного права здавна діючий принцип «дозволено все, що не заборонено»... За відсутності в міжнародному гуманітарному праві норми, що відповідає ситуації, яка склалася, потрібне обов'язкове звернення до обмовки Мартенса з метою вироблення рішення стосовно цієї ситуації [3, с. 144].  Так російський учений намагався виробити загальну схему поведінки для тих, що воюють, підкреслюючи важливість «засад міжнародного права, оскільки вони випливають зі звичаїв, що встановилися між освіченими народами», «законів людяності й потреб суспільної свідомості». Чи не час і нам згадати про ці цінності й переосмислити свої пріоритети? Безперечно, міжнародне право ніколи не буде позбавлене політичного забарвлення, але можливе перебування нашої цивілізації на краю прірви змусить переглянути положення бодай тих галузей цього права, які протистоять її цілковитому знищенню.

Передусім слід виробити нові загальні стандарти в розумінні поняття «воєнна потреба», бо законні цілі війни, визначені Петербурзькою декларацією 1868 року (послаблення військових сил ворога, здобуття безперечної військової переваги) у XXI столітті потребують нового тлумачення й змістового навантаження. Окрім цього, важливим досягненням було б визначення загальних критеріїв співмірності заподіюваного збитку з урахуванням характеру сучасного озброєння. Для підвищення контролю за виконанням норм МГП необхідно посилити принцип паритетності, скасувавши механізми «надвпливу» (наприклад, Ради Безпеки ООН в особі її постійних членів – тих, що мають право вето) й урівноваживши сили та можливості регіональних рівнів колективної безпеки.

 

Джерела

1. Давид Э. Принципы права вооруженных конфликтов: Курс лекций, прочитанных на юридическом факультете  Открытого Брюссельского университета. – М.: Международный Комитет Красного Креста, 2011. – 1144 с.

2. Бюньон Ф. Красный Крест, Красный Полумесяц, Красный Кристалл    [Электронный ресурс]. –  www.icrc.org/rus/resources/documents/publication/ihl-emblem-2.htm

3. Пустогаров В. В. Оговорка Мартенса – история и юридическое содержание // Право и политика. – 2000. – № 3. – С. 141–149 [Электронный ресурс]. –  krotov.info/lib_sec/13_m/mar/tens.htm

4. Стасюк С. Регулювання сучасних збройних конфліктів міжнародними гуманітарними засобами // Віче. – № 24. – 2010. – С. 20–22.

Автор: Ганна СОРОКА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Журнал Віче

Віче №15/2016 №15
серпень 2016
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата