«Слова сняться мені, як люди, як барви, як глина й пісок, як дерева і квіти…»

7 листопада 1936 року народився видатний поет і кінорежисер Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Дружин вони, ніби змовившись, викрали зі Львова: Іван Драч – Марію, Іван Дзюба – Марту, а Микола Вінграновський – Лесю. Найпізніше, хоч і любив завжди бути перший. А тут – останній. Та поет не журився: він був певен, що, завоювавши Київ, підкорить і гоноровите західне місто, і весь світ, адже шлях до слави вже розпочався.

Право служити Мельпомені

Це визнала навіть найаристократичніша галичанка того часу Ірина Вільде – авторка знаменитого роману «Сестри Річинські». Саме вона весною 1962 року частувала кавою трьох молодих киян. Згодом Іван Драч, захмелілий від популярності, публічно похвалився: «Нам удалося тоді умкнути по львів'янці й долю київську певним чином спрямувати на західний вектор…». Микола Вінграновський відмовчувався, хоча до дрібниць пам'ятав п'яте травня, коли вітав славетну письменницю з ювілейною датою. Він загалом рідко сповідався. Але коли вже відкривав душу, то – навстіж, до глибини, до тієї межі, за якою вже нічого немає. Отож зізнавався так: «Усім, чого досяг у кіно, літературі, я в першу чергу зобов'язаний Довженку. Дорога від нашої хати до Київського театрального інституту пролягає між скіфськими могилами по старому Чумацькому шляху з Криму на Чернігів. З новим коричневим магазинним чемоданом я вийшов на ту дорогу, на її сухий світанковий асфальт…».

З усміхом припаливши чергову сигарету, вів далі: «У Києві стало страшнувато: на рядових вулицях людей було більше, ніж недільними днями на базарі в Умані і навіть у Саврані… Та що найбільше мучило – сам інститут: затиснута несміла будова в три поверхи сиділа на овочевому магазині. З магазину пахло, чим і належить пахнути з овочевого магазину, а в коридорах інституту пахтіли духи й пудра солідних батьків, чиї діти за нумерованими дверима аудиторій відстоювали своє право служити Мельпомені.
Під кінець складання екзаменів моє економічне становище впало нижче рівня слаборозвинутих країн. До того ж я соромився обідати в їдальнях: людей багато – здавалось, усі дивляться на тебе. Та перед останнім екзаменом був порятований: у прибиральниці нарвав на руці палець, і мити підлогу в гуртожитку взявся я. За це одержав «гонорар»: кавун, оселедець, а хліба – скільки з'їси. Склав останній екзамен на п'ятірку й 1955 року став студентом акторського факультету Київського театрального інституту».

Великий Довженко і мідна дротина в балетках

 У зрілі роки Микола Вінграновський не раз пригадував: «Десь у середині вересня мені зненацька запропонували крім занять з акторської майстерності відвідувати заняття ще й з режисури. Трохи пізніше я вперше побачив Довженка. Він весело розглядав мене. Помітив мідну дротину, якою я зшив підметки з передами на балетках і якої ніхто не помічав. Я почервонів. Довженко запитав, що я читав на екзаменах. Я читав «Гонту в Умані»– трагічний розділ з поеми Шевченка «Гайдамаки». Я прочитав його й Довженкові. Він встав і враз зміненим, беззаперечним, владним голосом сказав, що забирає мене з собою в Москву, в кіноінститут.

Я за професією режисер, а режисерові не обов'язково бути актором. Але коли Довженкова дружина Юлія Іполитівна Солнцева взялася за постановку його «Повісті полум'яних літ», я відчув, що головний герой цього твору Іван Орлюк – це я. Сорок п'ять акторів пробувалися на роль Орлюка. Я – серед трьох останніх. Мені пощастило – художня рада «Мосфільму» затвердила мене, нікому тоді не відомого студента третього курсу. А вірші мої вперше надрукувала «Літературна газета» (нині «Літературна Україна») 7 квітня 1961 року. Подала 15 поезій на всю четверту сторінку з підзаголовком: «З книги першої, ще не виданої». Головним редактором тоді був Павло Загребельний».

«Написав – і заплакав»

 Микола Вінграновський – це великий світ високого натхнення, бурхливих почуттів та романтичних ілюзій. Він, уже посивілим, у великих окулярах із важкою чорною оправою, все ще бачив себе юним Орлюком, по-дитячому довірливо чекав, що ось-ось поріг переступить Довженко. Минали роки за роками, а геній не приходив, не подавав руки. Це краяло серце, викликало розпач, штовхало до нерозважливих вчинків, спонукало знову й знову братися за улюблену працю – кінорежисуру, щоб довести собі, Довженкові й світу: не лише хочу, а й можу, вмію. Це справді було так. Але Орлюка не вдавалося повторити. Та й не потрібні кінокопії. Це знали всі, крім Вінграновського.

Микола Вінграновський внутрішньо повторювався, стверджуючи не для себе, а для багатьох: «Коли почав писати роман «Северин Наливайко», то знав уже, що головний герой – то я сам». Твір відібрав найзріліші роки життя. Став прямовисною вершиною прозового – лише прозового – доробку багатогранного автора. Знаю: Микола Вінграновський вважав інакше. «А ось «Гайявату» написав на одному диханні однієї ночі в селі Холодна Балка на Хаджибейському лимані, в хаті баби Насті, де жив, ставлячи фільм «Дума про Британку». Написав – і заплакав. Я був щасливий».

 Рекомендуючи мене до Спілки письменників України, коротку низку, здавалося б, традиційних, мало не канцелярських рядків обмірковував і виважував стільки, скільки потрібно було, щоб випалити три сигарети. Крапку поставив твердо, зі смаком. За мить усміхнувся: «Шкода, що не можна додати знак оклику. Він був би на місці».

Через якийсь час я присвятив Миколі Вінграновському довгого вірша. Поет схвалив лише два рядки й жартома попросив: «Продай мені». Ось ті рядки, які були надруковані з присвятою видатному лірикові: «Тихо-тихо люди жнуть, // Ще тихіше смерть ведуть».
У ті дні пригадувалися давні міркування Миколи Вінграновського: «Поетом рухає любов, бо коли ним рухає щось інше, то він поступово пісніє, черствіє. Подумки часто пишеться багато, і здається, що краще, та все-таки оті свої вірші з думок слід перенести на папір. При цьому душа мусить жити своїм життям. Дорога душі – це дорога поезії, дорога знаків і символів. Душу свою поет повинен берегти більше, ніж будь-що. Саме душу. Не дай, Боже, хоч раз зрадити чи обманути – все, пропав, пропав ти, пропала душа…

Вино для лірика

 Микола Вінграновський любив читати свої вірші, але не за шаховою дошкою. Гнівався, коли програвав, смалив сигарету за сигаретою. А оскільки мені того разу таланило, грали до пізньої ночі: поет нізащо не хотів облягатися переможеним. Втихомирився аж після того, як витонченим ходом завершив партію. Кинув на канапу великого приязного кожуха: «Покуняєш під ним». Раннього ранку розбудив мене й одразу почав читати щойно вивершений уривок із роману «Северин Наливайко», над яким саме тоді працював.
То був початок другого розділу, занотований звичайною кульковою ручкою в стандартному блокнотику. Микола Степанович, начепивши масивні окуляри, повільно, мало не урочисто декламував розлогу оповідь про в'їзд до Острога шляхтичів, на чолі яких величалися сенатор Речі Посполитої Януш-Іван Острозький та патер дон Александро Комулео «в досі ніким і ніде не бачених окулярах». Автор, згорнувши блокнотика, переможно всміхнувся: «То я свої окуляри позичив єзуїту. Нехай похизується».
Умилися й почали розмірковувати про сніданок. І тоді випадково (чи цілком закономірно?) я пригадав, що на Десятинній, де красувався двоповерховий особнячок редакції журналу «Київ» (там я працював), у потаємному відділенні шафи, під усілякими паперами, лежала пляшка степового вина без назви, яким я хотів пригостити одну з тих красунь, котрі вміють красти чужий час і тринькати не свої гроші.

Я квапливо витяг ключа від редакції. «Біжи, мчи, лети. Мерщій. Туди й назад», – умить здогадавшись про все, твердо наказав поет. Я схопив свого велетенського чорного портфеля й метнувся до дверей. « Та гляди ж – не розбий», – уже весело напучував господар.

Я пірнув у прозорий ранок молодої осені 1987 року й мов на крилах полетів угору вулицею Чкалова (нині Олеся Гончара). Повертався з пляшкою безіменного, настояного на степових травах вина ще швидше, адже біг ізгори – до Вінграновського, поезії, перших аркушиків нового роману (Микола Степанович розпочав його 1986-го, а завершив 1992 року). Влетів до під'їзду, мало не кинувся сходами, та, на щастя, вчасно зупинився. Викликав ліфт. Він так квапився до мене, що аж захекався. Зупинився на потрібному поверсі, загойдався, ніби підганяв: «Хутчіш!» Я рвучко переступив поріг.Чисто поголений господар сказав: «Ти справжній летючий голландець…».

Я поставив синювату пляшку з темним густим вином посеред столу. Він був довгий, привітно великодушний, світлий, ніби осяяний великим розквітлим соняхом, що прихистився у вазі. Вінграновський надпив з келиха неквапно, легко, ніжно. Знову пригубив і задумливо сказав: «Ось таке безіменне українське вино смакуватимуть козаки десь у третьому розділі роману. А пригощатимуть їх китайці. Із мисочок».

Через роки й роки я прочитав роман «Северин Наливайко», зокрема, його третій розділ. Там козаки справді пили безіменне вино. Частували їх китайці з піал, які степові звитяжці називали мисочками.

На самоті з собою,
небом та зорями

 Був у Миколи Степановича свій кінь. Запрягав його у воза та й потихеньку їхав степами, від річечки до річечки, від ставка до ставка. Ночував під вербами, а вранці ще сонний, обсипаний росою, з вудочками, – до води.

Леонід Талалай – набагато затятіший риболов, ніж Микола Степанович. Нерідко Леонід тижнями днював і ночував на одному з дніпровських островів, а Микола Вінграновський – до самісінького літа – просиджував над рукописами. Лютував, коли не писалося, нещадно викидав чернетки, цмулив сигарету за сигаретою й затято шукав те, чого й сам не знав. Шукав, аж поки душа не зронювала: «Це воно!» То вже потім, перепочивши, у свіжій, випрасуваній сорочці, розмірковував: «Поет – це слово Це його життя. Батьківщина і народ – вічна тема. А втім, чи це тема, я не знаю, мабуть, це не тема, а життя поета, його кров, його нерви, його любов, його надія. І коли Шевченко писав, що «в нас нема зерна неправди за собою», то він думав саме про ці категорії існування – як людини, як поета. Батьківщина, земля, любов, люди – без цього поет – не поет. Усе, що я написав, пов'язую з цими категоріями. Бо любов, бо страждання, бо надія, розлука – воно все живе». І все те сьогодні, коли Миколі Вінграновському виповнилося б сімдесят років, – із нами. Є й назавжди залишиться.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ