Генерал Олександр Булавін: «Хочу написати про підпільницю Адель Кельм»

Нещодавно в Національній академії СБУ з’явився новий викладач – Олександр Олександрович БУЛАВІН. Він читатиме курс з історії органів держбезпеки й оперативного мистецтва. Послужний список генерала – одна з найяскравіших сторінок історії української спецслужби.

– Хто ви за походженням, пане генерале?

– Немає такого звертання за статутом. Правильно – товаришу.

– Зрозумів, товаришу генерале… Отже, звідки ваше коріння?

– Зі славетних донських козаків Булавіних. Мій дід – Кирило Васильович – загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни, похований у місті Кримську (Краснодарський край), а його син, теж фронтовик, після демобілізації був обраний головою колгоспу у Володимир-Волинському районі Волинської області. Там я, до речі, й народився – у жовтні 1953 року. Тата давно немає серед живих, а перекази про його подвиги та добрі справи й донині гріють мені душу. Так, нещодавно надійшла відповідь з архіву на мій запит про бойові заслуги Олександра Кириловича Булавіна. З’ясовується, першу медаль «За відвагу» він отримав за те, що «23 июля 1944 года в районе селения Слобудка Лесьна под огнём артиллерии противника устранил 5 порывов линии связи и обеспечил бесперебойную связь в управлении огнём по поддержке наступательных действий нашей пехоты»…

Орденом Слави 3-го ступеня батька відзначили 15 вересня 1944 року за усунення вже 14 пошкоджень ліній зв’язку «в районі висот 742, 729 і 866». А орден Вітчизняної війни 2-го ступеня вручили наприкінці війни.

– Так. Але спочатку я здобув цивільну професію – лісівника. Закінчив Львівський лісотехнічний інститут, працював за фахом на знаменитих Шацьких озерах, згодом – у рідних володимир-волинських краях. Там написав відповідний рапорт, і невдовзі мене направили до Мінська – на вищі курси КДБ при Раді Міністрів СРСР.

– Звичайно. В одній кімнаті зі мною мешкали слідчий з особливо важливих справ Генеральної прокуратури СРСР корінний москвич Валерій Нікітін, тренер із веслування Геннадій Чернишов із Воронежа, вчитель із Кабардино-Балкарії Хабас Кагазежев. У сусідніх – Сергій Обухов (Томськ), Віктор Кузьмін (Псков), Вадим Чурбанов із Таллінна… Від України ще навчався мій тезко Агеєв із Миколаєва. Закінчив службу Олександр Юрійович полковником на посаді начальника відділу. Я єдиний з усіх постійно мешкав у сільській місцевості. А почав працювати оперативником у Ківерцівському районі Волині.

– Яке завдання тоді було найголовнішим?

– Безпека тодішньої держави. І цим усе сказано. Так, у селищі Цумань (мій кабінет був у приміщенні сільради) мешкав радянський офіцер, котрий, опинившись у фашистському полоні, добровільно погодився на співробітництво з ворогом, закінчив розвідшколу й отримав звання обер-лейтенанта. Але з наближенням радянських військ усвідомив свою помилку й почав готувати, як стверджували автори його оперативної справи, «план повалення гітлерівського режиму». Про це стало відомо гестапо. Офіцера заарештували, але розстріляти не встигли. Згодом відбувся вже радянський суд, який взяв до уваги його плани. Відбувши покарання, колишній обер-лейтенант побрався з українкою й чесно працював у рідному селищі Цумань, допомагаючи зацікавленим особам (здебільшого студентам-заочникам) писати курсові й контрольні роботи з німецької мови, яку знав досконало.

– По-різному. Були люди, які справді боролися за волю України, а були й… інші. Вся річ у тому, що і Перша, і Друга світові стали для українців громадянськими війнами, в яких героїв (і переможців) насправді немає… Ну, хіба може бути героєм комуніст-східняк, котрий убив свого брата-західняка лише тому, що того виховали свідомим українцем? Чи західняк, який убив червоноармійця, якого насильно мобілізували до армії?

Нещодавно ми з письменником Сергієм Бортніковим укотре відвідали урочище Лопатень, де під час війни базувався партизанський загін Медведєва. І з’ясувалося, від рук цих, як стверджують нині, «червоних диверсантів» не загинув жодний місцевий мешканець! Та коли я написав чергову статтю про Кузнецова і його бойових побратимів у газеті «Волинь», то відразу потрапив під вогонь критики одного свого колеги-генерала: мовляв, прославляти чекіста Кузнецова не варто, бо він – ворог України! Так, Микола Іванович не був патріотом, але ж він – Герой Радянського Союзу, тобто тієї великої держави, понад 60 відсотків керівних посад у якій посідали етнічні українці! На жаль, минуле, не лише далеке, а й близьке, до сьогодні розмежовує українців, не дає змоги їм порозумітися. Так, нещодавно статус ветерана УПА у селі Берестяни, поблизу згаданого Лопатеня, отримав чоловік за давнє вбивство молодого червоноармійця, котрого радянське командування за якісь гріхи відправило на сільгоспроботи. Позбавив життя лише задля того, щоб зняти з нього чоботи. То як до цього ставитися?

– Після служби у Ківерцях ви працювали у святая святих – 5-му відділі КДБ. Спочатку в Луцьку, потім у Києві. Ще й очолювали партком управління. Не шкодуєте за комуністичним минулим?

– Ні, не шкодую. Я – патріот України, хоч би до якого Союзу вона належала. Але й «чорнити» радянське минуле не стану, бо тоді не все було погано в нашій державі. Навіть більшість ветеранів УПА, з якими я часто спілкуюся, визнають цей факт і потай скаржаться, що «не за таку Україну» воювали. Якось я запитав у колишнього повстанця: «Коли вам жилося найкраще?». «За Брежнєва, – соромливо відповів той і розшифрував: – Повернувшись із заслання, я отримував пенсію 120 карбованців і міг дозволити собі все. А зараз ледве зводжу кінці з кінцями». Я завжди чесно служив і служитиму рідній державі. Але… Нещодавно в рідному селі я попросив людей: «Обдивіться навколо… Що змінилося на краще?» Мої земляки не назвали жодного позитивного зрушення.

– Коли Союз почав скрізь тріщати, Володимир Крючков виступив із заявою, що представники Української Гельсінської спілки готують повстання, аби повалити чинну владу, й для цього збирають зброю. І тоді керівник УГС Левко Лук’яненко подав на Крючкова позов до одного з московських судів. Я консультував колег, які мали представляти на тому процесі інтереси відомства й страшенно переживав, бо жодної інформації про озброєні формування в нас не було. А брехати Булавіни не вміють! Від ганьби мене врятував сумнозвісний путч, який розпочався того дня, коли мало відбутися перше судове засідання. Ось така історія.

– Потрапив у виборчі лещата! На Полтавщині проголосували не за Кучму, на якого працював весь адмінресурс, а за його опонента – лідера комуністів Петра Симоненка. Оргвисновки зробили миттєво. Через кілька днів Юрій Володимирович Землянський, на той час перший заступник голови СБУ, телефоном повідомив мене, що Президент України за результатами виборів ухвалив звільнити з посад кількох керівників обласних управлінь. До так званого червоного поясу, крім Полтави, зарахували Черкаси, Кіровоград, Миколаїв і Херсон. Мене й колег усунули з посад, незважаючи на попередні заслуги.

– І ви пішли у відставку…

– Переїхав до Луцька, ставши, до речі, першим волинським генералом, що повернувся на малу батьківщину, та почав працювати у благодійному фонді «Останній солдат». Серед засновників цієї організації – генерал, нині – заступник керівника еміграційного відділу УМВС у Волинській області Олексій Чернишов, головний редактор «Волинської газети» Володимир Данилюк, знаний далеко за межами України письменник Сергій Бортніков та один із наших найвідоміших військових істориків Сергій Ткачов.

– Ми працюємо за девізом «Мужність не має національності». Вже облаштували місця поховання жертв Першої світової війни (росіян, українців, німців, поляків, австрійців, угорців) у селах Судче Любешівського району і Духче Рожищенського району Волині, подбали про меморіал воякам бельгійського броньованого дивізіону, що воював у складі російської армії, встановили меморіальну дошку в місті Рожище, де стояв штаб кавалерійського корпусу, однією з дивізій якого командував останній гетьман України Павло Скоропадський… А ще увічнили меморіальною дошкою нашого земляка, одного з командирів спецпідрозділу «Альфа», Героя Радянського Союзу генерала Віктора Карпухіна й започаткували проведення в Луцьку першого міжнародного дитячо-юнацького турніру з рукопашного бою.

Особисто я опікуюся долями колег-розвідників. Уже видав книжки «Прикордонники на службі радянської розвідки» та «Служили в розвідці», а нині збираю матеріал для видань «Поляки на службі радянської розвідки» та «Німці на службі радянської розвідки».

– Свого часу я порадив Андрієві Кокотюсі використати ситуацію, коли герой його роману «Червоний» потрапив у пастку, підготовлену оперативниками. Загалом співробітництво з письменниками взаємовигідне. Так, Сергій Бортніков підтримує мої наукові пошуки, а я допомагав йому розібратися в обстановці минулих років під час написання історичних романів «Східна місія», «Примирення» та «Невозмутимый, или Гений внезапного удара». Цей твір, присвячений командувачеві 5-ї армії РСЧА генералові Потапову, має побачити світ у Москві до Дня Перемоги. Разом же ми намагаємося утвердити історичну справедливість щодо багатьох забутих справжніх героїв.

– Згадаю хоча б Олександра Сидорчука (оперативний псевдонім – Моряк). Це розвідник з групи Героя Радянського Союзу Лягіна (він же Корнєв, Кен), що діяла під час війни в Миколаєві. Там спорудили йому пам’ятник, а ось у волинському селі Радошин, звідки родом Олександр Петрович, на жаль, немає навіть вулиці його імені. Тим часом нині відомо, що саме Сидорчук був виконавцем одного з найвдаліших диверсійних актів: знищив на землі 27 ворожих літаків. Чим міг нагородити підлеглого керівник групи в умовах підпілля? Хіба що іменним годинником! Отож слід гідно вшанувати героя, котрий загинув, закривши власним тілом від німецького патруля вогник бікфордового шнура. До речі, дружина Олександра Сидорчука Адель Кельм, теж підпільниця, німкеня за національністю, й досі мешкає в Миколаєві.

– Так, але з допомогою «Віча». 　

Розмову вів Микола ЯСЕНЬ.

Автор: Микола ЯСЕНЬ