Той, хто діяв і творив на краю прірви

Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 року в Охтирці на Сумщині.

Після закінчення церковнопарафіяльної та вищої початкової шкіл 1920 року майбутній письменник вступає до технічної школи слюсарного ремесла. Саме тоді чекісти закатували його 92-річного однорукого діда-пасічника й рідного дядька, що був в армії УНР. Другого дядька загнали на Соловки, де він загинув. Двох старших братів розстріляли 1922 року за діяльність у партії «боротьбистів». Жорстоких переслідувань зазнали також рідні по лінії матері, які не стали на бік нового режиму.

Лише 1946 року Іван Багряний зізнався: «Моє відношення до большевизму та більшовицького (окупаційного для України) режиму визначилося досить рано. Головну ролю виконала тут доля близьких мені, політично активних людей, які приймали участь у революції, як в соціяльній, так і в національно-визвольній».

Знаючи про долю рідних людей, Іван Багряний після навчання в Київському художньому інституті та роботи оформлювачем театральної сцени став 1926 року членом літературного об'єднання «Марс» («Майстерня революційного слова»), яке пізніше розгромила офіціозна критика, а його найталановитіших співтворців Є. Плужника, Т. Осьмачку, Д. Фальківського, Г. Косинку, В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича було піддано переслідуванню або й знищено.

У двадцятих роках Іван Багряний видав збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія», «Аве Марія», написав п'єсу «Бузок». 1930 року побачив світ роман у віршах «Скелька», за який журнал «Критика» назвав автора «співцем куркульської ідеології». Пізніше письменник згадував: «У 1932 році був заарештований за політичний (самостійницький український) ухил в літературі й політиці й ув'язнений у внутрішній тюрмі ГПУ, де пробув 11 місяців у камері самотнього ув'язнення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував у таборах так званого БАМЛАГу. Терміну не добув, у 1937 році втік. Був повторно заарештований на початку 1938 року й сидів у Харківській в'язниці УГБ-НКВД на Холодній горі. Сидів 2 роки і 7 місяців…». 1940-го після «розвінчання» Єжова Івана Багряного (вже з тяжкою хворобою легенів) звільнили, як «безпідставно засудженого». Він оселився в рідній Охтирці, де малюванням заробляв на хліб насущний.

 Під час Другої світової війни Іван Багряний пов'язав свою долю з українським підпіллям (працював у референтурі пропаганди), складав патріотичні пісні, малював карикатури й плакати, брав участь у створенні Української головної визвольної ради (дивом урятувався від фашистського розстрілу), а 1945 року емігрував до Німеччини, де, як свідчить літописець розстріляного українського відродження Юрій Лавріненко, «теж не було свободи».

Далеко від рідної землі побачив світ програмний твір письменника «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» із ґрунтовним викладом декларації національної гідності людини, яка зазнала насильства, приниження й тортур. Там, на чужині, Іван Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і цілих сімнадцять років – до самої смерті (25 серпня 1963-го) – редагував газету «Українські вісті». Похований у Новому Ульмі (Західна Німеччина).

Іван Багряний активно працював у різних жанрах. Та не поезія, драматургія чи публіцистика, на які покладав неабиякі сподівання, а проза (зокрема, з пригодницьким осердям) набула найбільшого розголосу. На світових обширах особливо популярними стали такі твори майстра слова: роман «Звіролови» (Львів–Краків, 1944), пізніше доопрацьований і виданий як «Тигролови» (Новий Ульм, 1946), «Сад Гетсиманський» (Новий Ульм, 1950), «Огненне коло» (Новий Ульм, 1953), «Людина біжить над прірвою» (посмертно, Новий Ульм–Нью-Йорк, 1965). Лише за доби незалежності ці художні полотна проторували шлях в Україну, посіли чільне місце у хрестоматіях та молодих душах.

Західні дослідники творчості Івана Багряного відзначають його унікальну схильність до людяного сміху серед відчаю, оптимізму – серед трагедій на величезних просторах євразійської імперії двадцятого століття. Особливо яскравим свідченням нездоланного гуманізму письменника став «Сад Гетсиманський», у якому автор «на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети» (за свідченням Ю. Лавріненка). Не меншу славу здобув роман «Тигролови», «українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями» (Ю. Шерех). Чи не ця складна, воістину українська доля стала каменем спотикання для тих народних депутатів, котрі не проголосували за відзначення на державному рівні сторіччя від дня народження письменника, твори якого сьогодні вивчають школярі й студенти?

Автор: Микола Славинський