передплата Українською | In English

№18, вересень 2011

Теоретичні та практичні реалії української опозиції

Поділитися:

Необхідною складовою політичного устрою будь-якої демократичної країни є опозиція, й Україна не є винятком. Проголосивши курс на європейську інтеграцію, наша держава взяла зобов'язання щодо приведення своєї політичної системи, рівня політичної культури у відповідність до демократичних стандартів. Та одним із важливих завдань на шляху до демократизації політичних відносин має стати формування цивілізованих стосунків між владою й опозицією.

Захист прав опозиції й забезпечення законодавчих гарантій її діяльності є необхідною передумовою реалізації конституційно визначених політичних і соціально-економічних прав громадян України. А відсутність дієздатної опозиції та правових, легітимних основ для реалізації її принципів і поглядів спричиняє зіткнення інтересів населення, підвищення рівня соціальної нестабільності та конфліктності.

В Україні процеси політичної структуризації суспільства відбуваються поступово, зростає суспільно-політична та соціально-економічна роль політичних партій. Водночас формуються світоглядні й інституційно-правові засади політичного плюралізму, повноцінного функціонування політичної опозиції як невід'ємного й обов'язкового суспільного інституту розвитку та забезпечення демократичного й відкритого середовища як у політичній, так і в соціально-економічній сфері життя держави й суспільства. Тому на нинішньому етапі становлення громадянського суспільства в демократичній державі головним є легітимізація опозиції, основні функції якої –  визначення альтернативних напрямів розвитку суспільства та створення постійної конкуренції правлячій еліті.

Порушуючи питання політичної опозиції демократичної держави, слід визначити зміст цього поняття. І насамперед звертаємося до його енциклопедичного значення: опозиція (латинською оppositio – протиставлення, заперечення) – 1) протидія, опір офіційній політиці, певним діям і поглядам; 2) політична партія або інші угруповання, які виступають проти політики більшості або правлячого режиму, пропонують альтернативну політику, інший спосіб розв'язання проблем [8].

Аргументованим і повним, на нашу думку, є визначення О. Совгирі  парламентської опозиції – це добровільне об'єднання депутатів парламенту, що здійснюється на основі права, гарантованого конституцією, законодавством або закріпленого у конституційних звичаях, які не підтримують офіційного політичного курсу глави держави та/або уряду й, як правило, не є членами політичної партії (блоку), що (який) висунула (висунув) кандидатуру чинного глави держави на виборах глави держави, як правило, не представлені у складі уряду та можуть провадити діяльність, спрямовану на зміну офіційного політичного курсу глави держави та/або уряду, та/або на легальне усунення з посади глави держави або окремих членів уряду, або його відставку загалом, та/або на контроль за діяльністю глави держави та/або уряду [5]. Автор у визначенні поняття поєднує такі складові відносин опозиційності: 1) суб'єкт опозиції – добровільне об'єднання депутатів парламенту. Слід ввести конкретику, тому що суб'єктами опозиції можуть бути як певні об'єднання громадян (формалізовані чи не формалізовані), так і окремі громадяни; 2) об'єкт опозиції. А головною ознакою об'єкта такого явища, як опозиція, є відсутність владного статусу; 3) підстави (так звані причини опозиції): зміст, засоби реалізації політики чи прагнення суб'єкта в майбутньому посісти місце влади, контроль за діяльністю глави держави чи уряду.

Уживаючи поняття «опозиція» та, розкриваючи її місце в демократичних політичних системах, треба виокремити два підходи опозиційності: інституційний та змістовний. У правовій доктрині поняття «інституційна позиція» застосовує А. Глухова. Під ним авторка розуміє сукупність політичних ресурсів (це насамперед «урядова структура» політичної системи – державна бюрократія, позиції всередині законодавчих органів та судової ієрархії), які дають можливість політичним групам реалізовувати владу, впливати на розвиток суспільно-політичних процесів [1, с. 222–223]. Тобто опозиційність стосовно об'єкта опозиції. Головним інституційним елементом опозиційних структур є партії, які набувають статусу опозиційних чи правлячих у ході змагання за владу через вибори. Для оптимальної діяльності механізму представництва та узгодження суспільних інтересів необхідним є створення міцної партійної системи з кількох провідних партій з кількома партіями-супутниками. Це відбуватиметься в міру політичного дозрівання українського суспільства та піднесення його громадянської свідомості. Завданням опозиції є прихід до влади і в кожному випадку вплив на владу, тому повноцінне функціонування опозиції можливе лише на тлі представницької діяльності. Змістовний вимір стосується підстав опозиції – зміст та способи реалізації політики глави держави (зазвичай представника більшості в парламенті) в різних сферах, включно з актами та діями інших, підконтрольних главі держави, органів влади (парламентської більшості, уряду).

Визначними чинниками розвитку громадянського суспільства через створення принципово іншого розподілу влади – між правлячою більшістю та опозицією – можуть стати історія та практика надання опозиції прав в Англії. Вперше правовий статус опозиції було чітко визначено у Великій Британії ще 1937 року, коли закон про міністрів Корони встановив щорічну оплату лідеру «офіційної опозиції Його Величності». Згідно з цим законом, лідером офіційної опозиції став лідер опозиційної партії (або коаліції), яка має найбільше місць у палаті громад. Було визначено, що опозиційні партії створюють тіньовий уряд, а лідери правлячої й опозиційної партій отримують вищу заробітну плату, аніж решта членів парламенту. Внаслідок цього було визначено однаковий рівень значущості для політичного керівництва й офіційного, й тіньового урядів у Великій Британії. Лідер правлячої партії (або прем'єр-міністр) почав отримувати заробітну плату за управління офіційним урядом, а лідер опозиції – за керівництво урядом тіньовим (тобто за розробку альтернативних шляхів і підходів до реалізації державної політики). Британським законодавством було також установлено, що лідер опозиції офіційно затверджується главою держави, тобто Королем або Королевою Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.

У країнах сталої демократії опозиція є розвиненим і повноцінним політичним інститутом, для якого ідеологія опозиційності – процедурний і світоглядний принцип, що забезпечує альтернативний погляд на всі процеси і явища, які відбуваються в суспільстві, й дає можливість об'єктивніше оцінювати проблеми й перешкоди та виробляти реалістичну стратегію й тактику їх подолання. На наш погляд, це «здорова» конкуренція, що є одним із ключових принципів демократії, а її обмеження означає поворот на курс згортання демократизації суспільства й держави загалом. Дослідник А. Француз визначив такі критерії свободи опозиційності: а) єдиною детермінантою участі або неучасті є вільний особистий вибір кожного громадянина; б) будь-який примус, погрози, підкуп або щось схоже стосовно підтримки опозиції чи офіційного курсу влади забороняються й переслідуються законом; в) групи громадян та окремі громадяни можуть вільно вести опозиційну діяльність відповідно до Конституції і чинного законодавства України, виступаючи у ЗМІ, проводячи збори, мітинги, демонстрації тощо [7].

Що ми маємо сьогодні в Україні? В Україні опозиція зазвичай не має можливостей та інструментів впливу на формування політичних і управлінських рішень. Вона або цілковито відлучена від важелів реальної влади та управління, або допущена лише до участі у створенні формальних органів, що істотно не впливають на офіційний курс державної політики.

28 серпня 1991 року після встановлення незалежності України політична опозиція отримала вільні можливості для розвитку. Перші президентські вибори відбулися 1 грудня 1991 року за системою абсолютної більшості. Основна боротьба точилася між представником влади, головою парламенту (до цього – секретар ЦК КПУ) Л. Кравчуком та представником опозиції, дисидентом В. Чорноволом. Перемогу над лідером опозиції В. Чорноволом здобув представник правлячої партії Л. Кравчук. Така перемога провладного кандидата під час президентських виборів пояснюється, зокрема, консервативною орієнтацією українських виборців, які не хотіли так радикально прощатися з минулим. Наступним президентом стає Л. Кучма, що особливо не змінює становища опозиції. І так триватиме ще дев'ять довгих років для української політики. Потім настає навий етап становлення української демократії, рік «помаранчевої революції», коли весь світ почув голос опозиції України, де з'явилися сподівання на сталий розвиток держави в руслі демократизації та компромісу провладних структур і тих, хто поза її межами.

З точки зору визначення принципів та критеріїв опозиційності на той період найважливішу роль відіграли зміни, внесені до Конституції України від 8 грудня 2004 року, як-от: перерозподіл повноважень між Президентом та парламентом, запровадження поняття «коаліція депутатських фракцій» та надання їй повноважень брати участь у формуванні Кабінету Міністрів України. Такий підхід до конституційних змін у державі наблизив Україну до європейської моделі організації влади, що дало можливість запровадити парламентський критерій визначення опозиції, тобто тієї «організації», яка не є належною до більшості в парламенті (парламентської коаліції). Зміни до Конституції створили ґрунт для визначення правового статусу парламентської опозиції. Зокрема, статтями 6–10 та 83 було запроваджено поняття «коаліція депутатських фракцій», що апріорі відчиняло двері для існування опозиції.

Конституційний Суд 27 червня 2000 року виніс рішення, відповідно до абзацу 5 п.п. 3.3.1 п. 3.3 ч 3. якого констатував, що запровадження в Конституції України поняття «постійно діюча парламентська більшість» логічно зумовлює потребу доповнити її гарантіями (хай навіть у загальній формі) для тієї частини складу Верховної Ради України, яка не входить до «постійно діючої парламентської більшості» та котру умовно можна характеризувати як «парламентську меншість». Невизначеність гарантій функціонування такої меншості може призвести до порушення однієї з основних засад, на яких ґрунтується суспільне життя в Україні, – політичної та ідеологічної багатоманітності (стаття 15 Конституції України), й обмеження конституційних прав громадян, передбачених, зокрема, статтями 34 і 38 Конституції України [3]. Іншою важливою новелою Конституції, яка вплинула на існування та діяльність опозиції, стало запровадження елементів імперативного та партійного мандата (ч. 5 ст. 81 Конституції України), що унеможливлювало перехід українських парламентаріїв від опозиційних фракцій до провладних, послаблюючи цим парламентську опозицію.

Наступним кроком було унормування прав та гарантій опозиції у Регламенті Верховної Ради України, що згодом прийняли як Закон «Про Регламент Верховної Ради України», де з'явилася окрема глава 13, котра регламентувала права парламентської опозиції у Верховній Раді України.

Після набуття чинності змінами до Конституції й створення двох центрів влади – Президента та уряду й парламентської коаліції, склалася ситуація, коли влада розділилася між двома взаємно опозиційними силами, що зменшувало можливості її централізованого використання проти опозиції. На відносини більшості та меншості у Верховній Раді впливали часті зміни політичних сил, що перебували у відповідних ролях, інституційний конфлікт між Президентом і урядом, зумовлений дуалізмом влади, перенесення на політичний рівень особистого антагонізму певних політиків, а також спроби парламентських політичних сил реалізувати власні завдання, незважаючи на норми законодавства. Це спричинило часті й гострі парламентські та політичні кризи, дострокові парламентські вибори [6].

Період після президентських виборів 2010 року позначається утисками опозиції, зокрема: 1) обмеженням політичної конкуренції, що  виявляється насамперед в ігноруванні законодавчої ініціативи з боку меншості, про це свідчить кількість внесених до порядку денного та ухвалених законопроектів; 2) кримінальним переслідуванням попередніх представників влади, які можна, на нашу думку, розцінювати як політичні утиски та політичне переслідування, що обмежує можливість опозиції брати участь у наступних парламентських чи президентських виборах.

Кардинальних змін  статус парламентської опозиції зазнав після прийняття Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року, бо відповідно до п. 5 ч. 6  цього рішення Конституційний Суд вважає, що визнання неконституційним Закону № 2222 «Про внесення змін до конституції» у зв'язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та вилучені Законом № 2222. Це забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини й громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України [4].

Відновлення дії Конституції 1996 року відбувається після вилучення із Закону «Про Регламент Верховної Ради України» всіх норм про парламентську опозицію, оскільки поняття «коаліція депутатських фракцій», яке було формальною підставою для унормування статусу опозиції, немає в чинному Основному Законі держави.

Згадаймо про спроби унормування статусу опозиції шляхом внесення на розгляд проектів законів «Про парламентську опозицію», «Про опозиційну політичну діяльність», проекту змін до Закону «Про Регламент Верховної Ради України» майже кожного скликання українського парламенту, які не було ухвалено. Формально на розгляді цього скликання залишається прийнятий у першому читанні законопроект «Про парламентську опозицію» (реєстр. № 0886). З огляду на кількість гарантій і прав парламентської опозиції, передбачених цим проектом, він міг би стати важливим чинником представництва в парламенті інтересів громадян, які не згодні з політикою влади, надав би опозиції значні контрольні повноваження [6]. Але просування цього законопроекту є сумнівним.

Негативними також стають відносини більшості та меншості в парламенті (блокування, спроби силового вирішення питання). Не менш руйнівним для збереження демократичного курсу є прагнення до політичної розправи, перевага власних економічних інтересів над принципами демократизації громадянського суспільства.

Опозиція стосовно чинної влади є протилежним політичним полюсом, без якого неможливе існування системи політичної конкуренції, що в політиці, як і в системі ринкової економіки, забезпечує добір найкращих, найсильніших професійних гравців-виконавців.

У демократичних країнах саме опозиція виконує важливу функцію парламентського контролю за силовими структурами держави і бюджетним процесом, за реалізацією прав і свобод громадян та ефективністю використання бюджетних коштів, за фактами корупції й порушення прав людини. Опозиція змушує владні управлінські структури дотримуватися одного з найважливіших принципів управління – враховувати альтернативні підходи під час розробки програм, законопроектів та вироблення державної політики. А створити такі умови для підвищення правового, політичного й соціально-економічного статусу опозиції має політична реформа, яка повинна збалансувати повноваження в трикутнику «президент – парламент – уряд» і забезпечити перехід до парламентсько-президентської республіки. Потрібно запровадити таку модель організації влади, яка довела свою ефективність у розвинених демократичних країнах. Згідно з цією моделлю процедури формування влади відбуваються в такій послідовності: виборці обирають представників політичних партій до парламенту, представники парламентських партій об'єднуються в більшість, більшість бере участь у формуванні уряду, партії, об'єднані в більшість несуть політичну відповідальність перед виборцями за результати діяльності уряду, парламентська меншість (опозиція) отримує права та можливість здійснення публічної критики, контролю та корекції дій уряду шляхом розробки альтернативних підходів і методів реалізації державної політики [2]. В Україні ж можливості парламентського опозиційного контролю значно знизилися не лише на рівні контролю за управлінськими структурами держави, а й на рівні права очолити бюджетний та регламентний комітети, які раніше перебували в руках опозиції.

Наступним чинником діяльності опозиційних сил є вироблення політичної поведінки, формат об'єднання зусиль та дій для досягнення спільних цілей для різних частин суспільства. Хоч би яка політична сила  перемогла на виборах, стратегію й тактику забезпечення сталого суспільного розвитку має бути обов'язково збережено й збагачено новими здобутками. А в цьому є прерогатива влади, що має припинити ставити власні інтереси вище за громадські.

Відносини між владою та опозицією мають будуватися незалежно від політичних статусів і визначатися Конституцією та законами України. Необхідним є встановлення діалогу між провладними партіями та опозиційними структурами, темою якого буде гарантування опозиції відповідних прав, створення таких правил гри, щоб політична воля більшості полягала в дотриманні демократичних принципів. В цьому – головна ідеологічна основа партнерства влади і політичної опозиції.


Джерела

1. Глухова А. В. Политические конфликты: основания, типология, динамика / Глухова А. В. – М., 2000. – С. 222–223.

2. Експертна група АЦ «Академія» з питань законодавчого забезпечення економічної політики. Соціально-економічні функції опозиції в демократичному суспільстві: національні реалії та міжнародна практика [Електронний ресурс] / Експертна група АЦ «Академія».– http://www.academia.org.ua/?p=397

3. Рішення Конституційного Суду України № 1-38/2000 від 27 червня 2000 р. [Електронний ресурс] / Рішення Конституційного Суду України.– http://www.academia.org.ua/?p=397

4. Рішення Конституційного Суду України № 1-45/2010 від 30 вересня 2010 р. [Електронний ресурс] / Рішення Конституційного Суду України. –http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=122407

5. Совгиря О. В. Правовий статус парламентської опозиції (порівняльно-правовий аналіз): Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.02 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – Київ, 2005.

6. Центр Разумкова. Опозиція в Україні: стан і умови діяльності, відносини з владою, перспективи її нормалізації. Аналітична доповідь / Центр Разумкова. – Київ, 2011. – 83 с.

7. Француз А. Й. Політична опозиція у демократичній державі (правові аспекти аналізу) // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – № 5. – С. 35–45.

8. Шемшученко Ю. С. Юридична енциклопедія / Шемшученко Ю. С., Заблюк М. П. Горбатенко В. П. та ін. – Т. 4. – Київ, 2002. – С. 282.

Автор: Ольга САС

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Вітренко: Вугілля з держшахт на "Центренерго" буде поставлятись за прямими договорами Вчора, 05 березня

Прем'єр вважає прийнятним держборг у 90 мільярдів доларів Вчора, 05 березня

Кулеба анонсував відкриття нових посольств і консульств України Вчора, 05 березня

Зеленський підписав закон про електронні трудові книжки Вчора, 05 березня

Прем'єр про ріст цін на паливо на АЗС: Шукаємо причини 04 березня

Рада ЄС офіційно продовжила санкції проти оточення Януковича 04 березня

Зеленський підписав закон про відновлення конкурсного відбору на держслужбу 04 березня

Україна чекає на офіційне вибачення прем’єра Словаччини через жарт про Закарпаття 03 березня

Ексміністру вручили підозру у викраденні керівника "Нафтогазвидобування" – джерело 03 березня

"Немає Європи без України": в Мішеля помітили продовження політики Туска 03 березня