передплата Українською | In English

№12, червень 2006

Від “богословської бесіди монахів” до “національних зборів”

Поділитися:

Виразом представницької демократії є парламент – загальнонаціональний представницький орган влади, який здійснює свою діяльність на постійній основі й має за «титульну» функцію законотворення. Його функціонування є належним лише за умов демократичного політичного режиму. З існуванням такого режиму пов'язане явище парламентаризму, котре засвідчує організацію державного владарювання, для якої характерне визначення провідної або особливої й істотної ролі парламенту. Сам термін «парламентаризм», що має суто доктринальний ужиток, сформульовано в ХІХ столітті. Спочатку він застосовувався для характеристики державного ладу, що існував у тодішній Великій Британії, а згодом набув загальноєвропейського значення. Його синоніми – «парламентський режим», «парламентський лад», «парламентська демократія» тощо.

14 ЧервнЯ 1871

Народився видатний конструктор радянської стрілецької зброї Федір Васильович Токарєв. Майже сторічне життя вихідця з козаків сповнене подій і здобутків. У 1940-му він став доктором технічних наук і Героєм Соціалістичної Праці за створення нових зразків стрілецької зброї. У 1925-му винайшов ручний кулемет МТ, у 1930-му – самозарядний пістолет ТТ (символ радянського «політрука», дуже популярний серед тих, кому належало мати особисту зброю), у 1938-му – гвинтівку СВТ (самозарядна гвинтівка Токарєва, або, як її ще лагідно називали радянські воїни, «Свєта»).
Однак парламентаризм не пов'язаний із конкретними формами державного правління. Про роль у «класичній» президентській республіці свідчить те, що він не лише здійснює законодавчу владу, а й (поряд із президентом) виступає як один із двох центрів концентрації політичної влади загалом. Тож явище парламентаризму властиве кожній демократичній країні.

Парламентаризм постає загальним результатом суспільно-політичного розвитку. Водночас він утілює не лише такий результат, а й відповідну конкретику в різних країнах. Наприклад, конституювання Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади акцентує увагу на її місці в державному механізмі, побудованому на засадах поділу влади, і слугує пересторогою узурпацій законодавчої влади іншими державними органами.

Давнє походження має сам термін «парламент». Його витоки – середньовічна латина, де слово «parlamentum» означало богословську бесіду (диспут) монахів. У радянській літературі його пов'язували з транскрипцією італійського або французького дієслова «говорити» (італ. parlare, фр. parler). Звідси за традицією, започаткованою В. Леніним, проголошували тезу про те, що парламент – це «говорильня». Ця теза є ідеологемою, яка не відповідає реаліям сучасних демократичних держав.

Ще в XII столітті терміном «парламент» позначили судовий орган у Франції, де королівська курія була поділена на дві частини, одна з яких розглядала судові справи й називалася парламентом (фр. parlement). Надалі, в період станово-представницької монархії, парламентами назвали суди, утворені в різних місцевостях. Однак французькі парламенти, що існували до революції ХVIII століття, не були виборними, тобто представницькими, органами. В Англії термін «парламент» почали використовувати з кінця ХІІІ століття: в одному з тогочасних актів ним позначили велику раду королівства, яку становили монарх і феодальні сеньйори і яка поступово, зберігши назву парламенту, трансформувалася у станово-представницьку установу. Але в період станово-представницької монархії термін «парламент» не став родовим, і таке становище не змінилося до кінця ХVIII століття2.

У наступному столітті термін «парламент» набув поширення лише в найрозвиненіших країнах, до того ж його вживали здебільшого для наукових і політичних цілей. Водночас у прийнятих на той час основних законах законодавчий орган (орган законодавчої влади) позначали іншими термінами: «національний конгрес», «національні збори» тощо. Нині ці та інші терміни, що відображають колегіальний характер відповідного органу, також використовуються як його власні назви, але родовою вважається парламент. Однак у багатьох країнах за власну назву законодавчого органу слугує саме термін «парламент».

Нерідко цей термін застосовується разом із власною назвою і фактично має значення другої такої назви. Наприклад, статтею 75 Конституції України встановлено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. І хоча в конституційній дефініції Верховної Ради відсутня згадка про її представницький характер, це не можна однозначно вважати недоліком. Представницького мандата парламенту загалом не існує, і відповідного характеру цей орган набуває завдяки мандатам його членів. Інакше кажучи, представницький характер парламенту відбиває сутність депутатського мандата в колегіальному вимірі.

Наявність у народного парламенту України представницького мандата випливає зі змісту положення частини першої статті 76 Конституції України, за яким депутати обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права. До того ж представницький мандат народного депутата (депутатський мандат) прямо згадується в низці інших її статей.

Представницький характер парламенту засвідчується його власними і, більшою мірою, юридичними титулами членів. Так, найпоширенішою назвою парламенту або його нижньої палати є Національні збори. В інших відповідних назвах також чи не обов'язково наявне слово «збори» (асамблея, конгрес), чим вказується на колегіальний характер органів. Колегіальність парламенту (окремої палати) відображає присутність у його офіційній назві слова «рада». Свідченням колегіальності треба визнати й таку назву верхньої палати парламенту, як Сенат. У свою чергу, колегіальність виступає однією з головних ознак будь-якого представницького органу влади.

Представницький характер парламенту відображений і в такому поширеному титулі його членів, як депутат. Термін «депутат» (лат. deputatus), з огляду на семантику, позначає той факт, що член парламенту обраний (направлений, посланий) із метою здійснення політичного представництва народу. Здійснення членом парламенту або його нижньої палати відповідного представництва прямо підтверджують такі титули, як «депутат народу» (Швейцарія), «депутат Мадагаскару» та «народний депутат» України. З огляду на здійснення членом парламенту чи однієї з палат представництва саме народу певною мірою видаються проблемними вживані в частині основних законів терміни «депутати парламенту», «депутати палати» та інші подібні.

Представницький характер є сутнісною ознакою парламенту. Відповідне виборне представництво ще у ХVIII столітті дістало назву народного представництва насамперед тому, що засобом його забезпечення визнавалися загальні вибори представників, мандати яких за масштабом представництва вважалися також загальними (загальнонародними). Функціональна роль парламенту полягає в тому, що він є законодавчим органом, і таку його роль треба трактувати в контексті принципу поділу влади. У зв'язку з цим неадекватними видаються конституційні визначення парламенту як найвищого законодавчого органу (Афганістан, Ерітрея, Мозамбік, Сан-Томе і Принсіпі, Таджикистан), адже не існує інших, ніж парламент, «нижчих» законодавчих органів.

Починаючи з перших конституцій Франції кінця ХVIII століття термін «законодавчі збори (асамблея)» використовують як еквівалент терміна «парламент». Водночас парламент, його окреме скликання й законодавчу владу загалом у юридичній теорії іноді характеризують як легіслатуру. З другого боку, ще у ХVII столітті в Англії легіслатурою (англ. the Legislature) офіційно називали парламент. У наступному столітті в частині північноамериканських штатів відповідний термін був сприйнятий за власну назву законодавчого органу, таке значення він зберігає і сьогодні. Термін «легіслатура» фактично як замінник терміна «парламент» використано в конституціях Ліберії та Сьєрра-Леоне.

Від парламенту як законодавчого органу слід відрізняти «найвищі органи державної влади», які функціонують у так званих соціалістичних країнах. Про представницький характер таких органів звичайно йдеться у відповідних конституціях, однак їх формальний статус і реальна роль у здійсненні владарювання, по суті, заперечують поділ влади. Подібний статус має «найвищий (верховний) державний орган» у Гвінеї-Бісау та Суринамі. Проте в деяких інших країнах «найвищий орган влади (держави)» за певною інерцією або як запозичення з теорії і практики радянської «моделі» організації владарювання вживають для позначення саме парламенту (Молдова, Монголія, Угорщина). Показово, що всі вони за формою державного правління є парламентськими республіками, і це не здається збігом обставин.

Характеризуючи парламент як представницький орган влади, необхідно застерегтися щодо вживання терміна «представницька влада». Він не узгоджується з принципом поділу влади, який фіксує три головні державні функції – (законодавчу, виконавчу та судову) – та функціональне призначення відповідних державних органів. І може засвідчувати спосіб формування певних органів, їх виборність. До того ж у разі його сприйняття системно поєднуються парламент і місцеві представницькі органи влади, а таке поєднання заперечується теорією і практикою конституціоналізму. Згадуване поєднання, по суті, виключається й Конституцією України: за змістом положення частини другої її статті 5 народ здійснює владу через органи державної влади (зокрема і парламент) та органи місцевого самоврядування (передусім місцеві ради).

Як представницький орган влади парламент мав свою передісторію. Зокрема, представницькі владні інституції існували за часів Давньої Греції та Давнього Риму. Як зазначалося, тогочасне виборне представництво виконувало роль додатка до безпосередньої демократії в її історичних формах і забезпечувалося жеребом або іншими подібними процедурами, відмінними від голосування. У період раннього середньовіччя в низці європейських монархій поза будь-якими виборчими процедурами було створено владні інституції, до складу котрих, окрім самого монарха, входили феодальні сеньйори, що представляли лише самих себе (так зване представництво за власним правом). Ці інституції в багатьох випадках відіграли роль зародка станово-представницьких установ3.

Саме зі станово-представницькими установами пов'язана реальна передісторія парламенту. Становлення та розквіт станово-представницьких установ відносять, як правило, до ХІІІ–ХV століть, а занепад – до періоду абсолютної монархії. Організація й діяльність таких установ ґрунтувалася на визнанні поділу суспільства на стани, причому виборним «елементом» їх структури були лише представники від третього стану. Станове представництво (представництво від третього стану) істотно відрізнялося від сучасного виборного представництва. Ці відмінності передусім стосувалися природи представництва: між виборцями й обраними членами станово-представницької установи встановлювалися зв'язки, порівнювані з тими, що виникають у зв'язку з цивільно-правовим договором доручення. Відомо, що слово «мандат» (лат. mandatum) у буквальному перекладі означає «доручення».

У Франції виборці надавали депутату Генеральних штатів (станово-представницької установи) наказ. Депутат видавав розписку про те, що за визначених умов погоджується прийняти обов'язки представника й виконувати доручення (наказ), а також присягав з цього приводу. Він був зобов'язаний реалізувати наказ, а виборці мали компенсувати його витрати на представництво, а іноді й видати спеціальну винагороду. Із закінченням сесії Генеральних штатів кожний обраний їх член повинен був звітувати перед виборцями про виконання доручення. Якщо виборці вважали виконання доручення незадовільним, вони могли відкликати депутата. Аналогічні або подібні правила стосовно взаємозв'язків між виборцями та обраними членами станово-представницьких установ було запроваджено в багатьох країнах феодальної Європи.

Історія вітчизняної державності з об'єктивних причин не знала періоду станово-представницької монархії. А початок поширення ідей народного представництва в Україні припадає на роки, що передували визвольним змаганням 1917–1920 років. Термін «парламент» для позначення потенцій національного державотворення почали використовувати на початку ХХ століття у програмних документах деяких українських політичних партій. Однак його не було вживано у правових актах і, за деякими винятками, в конституційних проектах, оприлюднених за тих часів.

Таке «запізнення» у сприйнятті світових здобутків у царині політико-правової думки зумовили реалії суспільно-політичного життя. Започаткування практики, співвіднесеної з явищем парламентаризму, засвідчили утворення й діяльність представницьких інституцій, найвідомішою з яких є Українська Центральна Рада. Здійснюване членами цієї інституції політичне представництво не було забезпечене проведенням загальних і прямих виборів, тому її можна трактувати або як тимчасовий державний орган із певними рисами парламенту, або як своєрідний передпарламент.

Після руйнації національної державності й утвердження нової державної форми – радянської республіки розпочався новий період вітчизняної політичної історії. Однією з його особливостей було відторгнення парламентаризму за змістом панівної ідеології і запозичення його деяких засад в організації та діяльності представницьких органів, насамперед «найвищих органів державної влади». Зазначені відторгнення та запозичення видаються парадоксом, але така ситуація знаходить пояснення. Так, К. Маркс і Ф. Енгельс зазначили, що «парламентський режим» ґрунтується на рішеннях більшості й що відповідна за формою республіка є «вищою формою держави».

В. Ленін указував на можливості сполучення «вигод парламентаризму» з очевидними для нього перевагами організації радянської влади. З другого боку, ідеолог радянської влади сформулював концепцію, яка була розвинута його послідовниками й коментована представниками різних наук, зокрема юридичної. Ключову позицію цієї концепції становили твердження про єдність рад як системи відповідних органів та про їх повновладдя. Це зумовлювало заперечення принципу поділу влади, а разом з ним – необхідності існування парламенту як державного органу з притаманними йому функціями.

Тому на початку 90-х років минулого століття, коли розгорнулася розбудова сучасної української державності, в частини політиків та юристів за своєрідною інерцією виникали застереження стосовно використання термінології, сполученої з явищем парламентаризму. Це спричинило й той факт, що в Декларації про державний суверенітет України та в акті проголошення незалежності України Верховна Рада не була визначена як парламент, хоча визнанням у Декларації поділу влади заклали підвалини парламентаризму. А сам термін «парламент» уперше було вжито в Законі України «Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України» від 7 жовтня 1993 року. Цей термін використано і в конституційній дефініції Верховної ради України.

Саму ж власну назву парламенту нашої держави – Верховна Рада України – можна сприймати як своєрідний рудимент попереднього державно-правового досвіду. Відомо, що таку назву «найвищого органу державної влади» було запроваджено, зокрема, конституцією (Основним Законом) Української РСР 1937 року. Вона збереглася й у «конституціях розвиненого соціалізму», включаючи Конституцію (Основний закон) Української РСР 1978 року. Однак її можна трактувати й у контексті віддаленіших, ніж радянський період, етапів вітчизняної політичної історії. Так, виборний характер мали деякі з козацьких рад ХVII–XVIII століть. Серед виборно-дорадчих органів періоду існування Гетьманщини треба виділити генеральну раду та раду старшини (старшинську раду). У період визвольних змагань 1917–1920 років утворювалися різні установи представницького характеру, котрі здійснювали певні державно-владні функції і нерідко називалися радами.


Джерела:

1 Kavanagh D. British Politics: Continuities and Change. – Oxford, 1985.
2 Norton P. The British Polity. – London; New York, 1984.
3 Hailsham, Lond. The Dilemma of Democracy. Diagnosis and Prescription. – London, 1978.

Автор: Володимир ШАПОВАЛ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №7/2016 №7
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата