№1, січень 2011

Розвиток соціального капіталу – найбільше багатство у світі

Сучасні дослідження проблем довіри, згідно з одним із засадничих тлумачень Ф. Фукуями1, – найважливішої складової соціального капіталу, зосереджені на вивченні соціоекономічних феноменів, що виникають у результаті рівня довіри, що склався в суспільстві (яку називають міжособистісною довірою), а також інституційних складових довіри, формально близьких одна одній, але вельми відмінних за змістом і роллю в суспільстві.

Соціальний капітал як категорія економічної науки виник унаслідок розширеного тлумачення рушійних сил економічного розвитку, до складу яких, окрім традиційних, входять ресурси, пов'язані з мотивами й умовами, що впливають на поведінку людини не лише як на учасника господарського життя, а і як на суб'єкта життя суспільного. Довіра, один із основних носіїв соціального капіталу, згідно з Дж. Коулманом2, один із найважливіших різновидів капіталу, – насамперед є довготривалим ресурсом економічного зростання. Як ключове поняття, довіру досліджують у рамках багатьох суспільних дисциплін, але передовсім у соціології. З 1994 року Інститут соціології НАН України здійснює академічно вивірений соціологічний моніторинг різних соціальних феноменів і явищ, що впливають на формування довіри в суспільстві. Отримані дані свідчать: історичні події останніх двадцяти років, що мали у своїй основі часто інституційну і суспільну нестабільність, зумовлену економічними, політичними й соціальними трансформаціями, справили відчутний вплив на рівень довіри в українському суспільстві. До того ж цей вплив не завжди залежав від значущості та масштабності подій. Так, з 1994-го по 2010 рік оцінки населенням рівня своїх знань, що визначають сприйняття трансформації та формують погляди й поведінкові настрої людей, практично не змінилися, незважаючи на величезну кількість доленосних для країни та суспільства подій.

Для аналізу суспільного сприйняття життя країни особливе значення мають показники, які відбивають особистісну оцінку ступеня достатності знань для формування думок про політичні й економічні події, що відбуваються (табл. 1). Оцінка населенням своїх знань є важливим чинником адекватної соціальної, економічної та політичної його активності. Це – з одного боку. А з другого – враховуючи, що надалі ми побачимо їх недостатність, виникає можливість активного маніпулювання поглядами населення.

Отже, кількість тих, хто вважає, що в них достатньо політичних знань, з 1995 року збільшилася з 11% до 22,4%. Незважаючи на, здавалося б, очевидне поліпшення ситуації за п’ятнадцять років, цей процес має в довготривалій оцінці негативну характеристику, бо менш як чверть українського населення вважає, що вони здатні оцінити ситуацію й адекватно відреагувати на неї, сформувати своє ставлення до неї, а також до тих, хто їх оточує. Це дуже мало, адже менш ніж кожен четвертий може бути повноправним учасником політичного процесу й, відповідно, зробити політичний вибір свідомо. Очевидно, нам знадобиться ще років тридцять, щоб сформувати суспільство, в якому більшість населення усвідомлено брала б участь у політичних і економічних процесах, була б здатна до самоорганізації та відповідальності за ухвалені рішення. Це надзвичайно важке завдання.

Ситуація з економічними знаннями є не набагато кращою. Тих, хто вважає, що має їх достатньо, 2010 року було лише 19,0%, адже економічні трансформації тривають понад двадцять років. І це в епоху, коли суспільство й економіка знань є засадничими характеристиками часу.

Проте повернімося до вже згадуваного нами Дж. Коулмана, який визначив соціальний капітал як один із найважливіших сучасних ресурсів розвитку (нарівні з такими відомими, як природний, фізичний і людський) – такий, що характеризується передусім знаннями й навичками, накопиченими в суспільстві, та репрезентований насамперед через довіру3.

За даними Світового банку за 2000 рік4, питома вага капіталу, пов'язаного з характеристикою людських інтересів, так званого невидимого капіталу, становить приблизно 60–80% залежно від ступеня багатства країни. В окремих країнах цей показник є значно нижчим, зокрема в Росії 2000 року він сягав лише 16% (табл. 2). В основі невидимого капіталу лежить довіра, що має особистісну й інституційну складові. Росія, як видно з табл. 2, уп'ятеро відстає від розвинених країн і більш як утричі – від бідних, що загалом дає підстави припускати: в Україні, де лише розпочато розробки в цьому напрямі, ситуація є не кращою, а може, й гіршою, бо тенденції, що характеризують довіру (особливо міжособистісну) в наших країнах, дещо відрізняються. Але про це йтиметься нижче.

Україна, що належить до так званих транзитивних країн, у процесі ринкових перетворень спирається здебільшого на природний і фізичний капітали минулого й не може швидко принципово змінити характер накопичень соціального капіталу, особливо через кризи. Проте для економічного розвитку, для зміни характеру економічного життя і поведінки людей, а також системи управління, яку реалізують ті самі люди, важливо вже нині спертися на соціальний капітал, оцінити потенціал, закладений у ньому, інакше успіху в конкурентному плані ми не досягнемо.

Як змінилася особистісна довіра в Україні за роки трансформації? Посилаючись на дослідження, виконані міжнародним проектом WVS (Усесвітнє дослідження цінностей)5, динаміка питомої ваги українців, які вважають, що «більшості людей можна довіряти», характеризується як негативна – від 28,8% (1995–1998) до 24,5% (2005–2008). Хоча обстеження EVS 2008 року, методика якого збігається з WVS, показало дещо обнадійливіші дані – до 28,4%. Відзначмо, що в Росії показники EVS за 2008 рік також є вищими (29,4%), ніж дані WVS за період 2005–2008 років. Загалом динаміка міжособистісних показників довіри в Україні, Росії й інших постсоціалістичних країнах Європи сприймається як свідчення того, що шлях до ринку у процесі трансформації та спирання на індивідуалістичний характер поведінки за мірою віддалення від колишньої системи не накопичують, а знижують потенціал невидимого капіталу, в якому одну з головних ролей відіграє міжособистісна довіра. Падіння ж довіри, як відомо, збільшує трансакційні витрати. Щоправда, за результатами деяких спостережень, пік її падіння в окремих країнах уже пройдено.

Україна, як і Росія, за характеристикою міжособистісної довіри є напівпериферійною країною, як це визначає у своїй класифікації І. Валлерстайн. Цю класифікацію, до речі, активно використовують у своїх оцінках учені Росії6. Ми нині перебуваємо десь на рівні латиноамериканських країн, у яких ступінь довіри наближається в кращому разі до 25%. Отже, наш стан із міжособистісною довірою можна оцінити як найкращий серед найгірших.

Згідно з моніторингом Інституту соціології НАН України, 1992 року рівень міжособистісної довіри в українському суспільстві становив 42,8%7. Потім він знизився до 32,4% (1999), але 2004 року, оскільки населення було налаштоване на позитивні зміни, пов'язані з виборами президента, цей показник підвищився до 39,6%. Після цього знову почав падати й 2008 року дорівнював 28,4%. Задля методологічної точності зазначмо, що методика 2008 року була дещо іншою, але загальна картина тривалих спостережень не змінилася.

З 1999-го по 2004 рік в Україні міжособистісна довіра мала тенденцію до посилення, й пов'язувати це треба передусім із політичною стабільністю того часу та позитивними змінами в економіці. При цьому домінували політичні процеси, бо економічне зростання тривало й після 2004 року, але політична криза в країні, що почалася цього самого року і не завершилася до кінця 2009-го, впливала на ступінь довіри. Політичні процеси впливають на психоемоційне ставлення людей одне до одного. Не випадково в періоди глибоких суспільних змін можливі глибокі міжособистісні конфлікти, бо втрачається довіра. Можна чекати, що з часом, коли люди не розподілятимуться на політичних друзів і ворогів, на перший план вийдуть інші цінності й соціальний капітал, що виявляється через довіру, почне зростати.

Сьогодні населення масово втрачає орієнтацію у виборі життєвих цінностей. Результати Національного моніторингового опитування, здійсненого Інститутом соціології НАН України у квітні 2010 року, свідчать: багато що з того, у що вірили наші батьки, «розвалюється на очах». Так відповіли 83,8% опитаних. При цьому 80,6% респондентів вважають, що більшість людей нині взагалі ні в що не вірять. А ця цифра вже лякає. За останніх вісімнадцять років кількість таких людей зменшилася лише на 1,2 п. п., натомість кількість тих, хто не згоден із цим, зросла тільки на 0,3 п. п., тобто практично залишилася на тому самому рівні. Найбезпечніше для населення України взагалі «нікому не довіряти» – таким є переконання 49,8% респондентів. Тобто спостерігаємо сталу тенденцію деморалізації жителів України. Вона має високу оцінку – 62,9% населення.

У згаданих дослідженнях виокремлено так звану групу довіри співвітчизникам. У цій якісній характеристиці рівень довіри є значно вищим, аніж у попередніх, і відзначений зростанням – з 30,2% 1994 року до 45,6% –
2010-го. Зіставляючи показники довіри співвітчизникам із показниками міжособистісної довіри, бачимо істотну різницю в тенденціях. Чим це можна пояснити? На наш погляд, значним рівнем національної дистанційованості населення України, виміряної за шкалою Богардуса. Індекс національної дистанційованості має шкалу 1–7 балів, тобто середній дорівнює 3,5 бала. Інтегральний індекс національної дистанційованості, складений за 10 національностями, 2010 року мав величину 5,2 бала, тобто вищу за середню на 1,7 бала, що становить понад 50% і 75% від верхнього значення. Тенденція до підвищення зберігалася впродовж усього періоду вимірювань. Зазначмо, що у вихідній точці спостережень (1994) він уже перевищував середній рівень, дорівнюючи 4,4 бала. При цьому явно виокремлювалися національні ознаки, що характеризуються близькістю до соціальних. Індекс національної дистанційованості українців, що проживають за кордоном, 2010 року становив 3,1 бала, росіян – 3,3 бала, тобто був нижчим за середній, що свідчить про близькість до земляків. Для порівняння: у поляків він дорівнює 5,0 бала, євреїв – 5,1, кримських татар – 5,3, китайців – 5,9, чеченців – 6,3 бала.

Процес зростання національної дистанційованості відбувається на тлі дедалі більшого взаємного перетікання не лише капіталів, товарів, а й людей, тобто характеристик, пов'язаних передовсім із накопиченням матеріального капіталу, що загалом є досить властивим Україні й українським товарним потокам. Але найголовніше те, що це відбувається в умовах вільного обміну знаннями, нормами й цінностями, які визначають соціальний капітал. Не подолавши національної дистанційованості, ми не підвищимо рівня довіри, а отже, й питомої ваги невидимого капіталу.

Із проведеного аналізу випливає, що за узагальненими показниками міжособистісної довіри Україна в пострадянському періоді перебувала серед країн із відносно високим рівнем довіри, натомість у роки трансформації потрапила у групу країн, близьких до кращих показників бідних держав латиноамериканського регіону.

Проте не лише міжособистісною довірою визначають рівень соціального капіталу у країні. Не менш важливою є інституційна довіра – до державних інститутів (президент, парламент, уряд, силові та регіональні органи влади), неурядових та політичних організацій тощо.

Спочатку звернімося до найстабільнішого неурядового інституту – церкви та духівництва. Наведені показники свідчать про позитивний стан довіри до церкви та духівництва в українському суспільстві (табл. 3).

А. Денікін у «Нарисах російської смути» проаналізував три складові російської державності: за віру, царя і вітчизну. Зокрема, він писав, що трагедія російської державності полягала в тому, що російська церква того часу не змогла запропонувати сучасне бачення й перспективи розвитку духовного стану суспільства, що дало змогу більшовикам швидко прищепити атеїстичні настрої та розправитися з церквою і духівництвом. Церква не давала альтернативних пропозицій виходу з кризи державності. За нинішніх умов довіри до церкви цей інститут може відіграти консолідуючу роль у розвитку державності, подоланні роз'єднаності та конфліктності в суспільстві. Проте конфліктність між конфесіями в Україні не дозволяє це реалізувати сповна.

Що стосується засобів масової інформації, то їм зовсім і переважно не довіряли 1994 року – 36,6%, а 2010-го – 33,4%, тобто значна частина населення не довіряє інформаційному простору, в якому перебуває (табл. 3). Проте кількість тих, хто вірить ЗМІ, зросла з 19,9% (1994) до 30,7% (2010), що важливо, бо засоби масової інформації, як відомо, формують громадську думку, світогляд населення. Та оскільки вони зазвичай контрольовані власниками й не завжди є об'єктивними, їхня роль у підвищенні довіри між людьми в Україні не може бути вирішальною.

Результати досліджень рівня довіри населення до політичних інститутів, таких, як партії та профспілки (табл. 4), які належать до неурядових інститутів, свідчать, що загальна тенденція така: якщо 1995 року партіям не вірили 67,1% населення, то 2010-го – 60,4%, тобто практично так само, а профспілкам не довіряли 2010 року 43,5%. Повністю або частково цього самого року партіям довіряли 7,7% населення, а профспілкам – 15,8%. Річ у тім, що ідеологічна складова діяльності партій, яка історично склалася, в незалежній Україні практично відсутня. На першому плані спостерігаємо індивідуалізовану мотивацію політичної поведінки, яка визначається здебільшого метою отримання доступу до влади і, зрештою, до контролю над власністю.

Органи законодавчої та виконавчої влади в українському соціумі довірою не користуються: не вірять зовсім і переважно Верховній Раді України станом на 2010 рік 60,4% населення. 1995 року Президентові не вірили зовсім або переважно 23%, 2010-го – вже 32,9%. Уряду 1995 року не вірили 49,5%, а 2010-го – 43,5%.

Вельми показовим є також ступінь недовіри до місцевих органів влади. Так, 2002 року (даних за попередні роки ми не маємо) місцевим органам влади зовсім або переважно не вірили 54,8%, 2010-го – 48,3%, повністю і переважно довіряли місцевим органам влади 2008 року 14,3%, а 2010-го – 17,9%. Аналіз співвідношення недовіри й довіри до центральних і місцевих органів влади свідчить, що і на регіональному, і на центральному рівнях влади існує значний відрив влади від народу. Це підтверджує й оцінка ступеня довіри до правоохоронних органів. 1995 року їм не вірили 60,6% населення, 2010-го – 58,6%. Прокуратурі не вірили 2002 року 54,2% населення, 2010-го – 56,5%. Судам не вірили 2002 року – 54,4%, 2010-го – 60,8%.

Рівень довіри 2010 року до інститутів влади: Президент – 30,8%, уряд – 19,6%, місцеві органи влади – 17,9%. Оцінка недовіри до бізнесу в Україні є дуже високою. 2010 року представники бізнесу мали такий рівень недовіри населення: приватні підприємці – 41,3%, банки – 67,3%, страхові компанії – 68,5%. А ступінь часткової або повної довіри не перевищував по жодному зі згаданих представників і 16%. Надзвичайно висока недовіра й до представництв громадських організацій. 2010 року їм довіряли лише 15,5%.

За даними табл. 5 очевидно, що інституційна складова довіри в Україні загалом є вельми низькою. Особливо вона виокремлюється на тлі міжнародних показників довіри до бізнесу й неурядових організацій.

Практично всі інститути, за винятком Президента, ЗМІ і церкви, мають високий рівень недовіри. Ступінь довіри до центральних і місцевих органів влади значно поступається показникам не лише розвинених країн, а й країн, що розвиваються. Зазначмо, що у формуванні невидимого капіталу і, відповідно, накопиченні багатства важливішу роль відіграють неурядові організації та бізнес. У менш розвинених і менш багатих країнах державні інститути є доволі сильними і, як відомо, беруть на себе повноваження з перерозподілу доходів для бідних верств населення, часто ухвалюючи рішення не на їхню користь. Тому населення вимушене віддавати перевагу інститутам, які можуть про нього потурбуватися. Збагачення правлячої еліти – один із механізмів, за допомогою якого вона закріплює своє панування в суспільстві, формуючи надмірне розшарування його членів, і таке розшарування, якщо його не тримати в шорах, як пише М. Прохоров, веде до загибелі суспільства загалом8. Українська держава намагається розв’язати проблему розшарування шляхом збільшення держвидатків на соціальні потреби. Але тут починають активно діяти вже відпрацьовані механізми, що дають змогу за рахунок соціальної підтримки бідних збільшувати доходи багатих, зокрема державних службовців. Таким чином держава потрапляє в пастку загострення боротьби протилежностей, але, на жаль, не просувається до їхньої єдності. Адже лише за досягнення їхньої єдності можна сподіватися на успіх модернізації та розвитку країни загалом. Тим самим долаються або нівелюються ілюзії суспільства споживання, в якому поліпшується добробут. Проте «в суспільстві споживання, коли влада обертається з державного насильства в голос експертизи, моди, здорового глузду і громадської думки (навіть коли це досягнуто, і тим більше, коли це не досягнуто. – В. Г.), людина втрачає свободу непомітно, оскільки великий інквізитор розсіяний у всьому соціальному просторі... Доведена до логічного завершення свобода в умовах сучасності реалізується у глобальній перемозі лібералізму, наріжним каменем якого є індивід із його непорушними правами і свободами. І ця перемога обертається світоглядною кризою... суспільство, сім'я і держава стають не джерелом моралі та легітимізації… Відповідно, всі звичні інститути.., якщо не зазнають приголомшливого фіаско, то переживають істотне падіння своєї ефективності»9.

Але повернімося до України. Скориставшись класифікацією А. Олейника, констатуємо, що соціальна взаємодія у країні є близькою за багатьма характеристиками до визначення «паралізована». Влада не здатна повністю контролювати ситуацію, а саморегулювання відносин ускладнене взаємною недовірою10. Очевидно, що поліпшити стан може високий рівень довіри до інституту влади, яку втілює Президент України. Такий рівень довіри мали і Президент Л. Кучма, і Президент В. Ющенко, і нині Президент В. Янукович. Подивімося, наскільки довіряло населення президентам, які посідали пост останніми роками. Так, Л. Кучма двічі після виборів отримував значний підйом довіри. 1995 року він дорівнював 33,3%. Другий підйом був 2000 року, але вже на рівні 26,9%. Президент В. Ющенко піднявся до 49,2%, але потім розгубив свої переваги й програв нові вибори. В. Янукович отримав 30,8%, але це менше, ніж Л. Кучма 1995-го і В. Ющенко 2005-го. Ситуація може поліпшитися, якщо В. Януковичу вдасться зміцнити довіру до інших інститутів і тим самим подолати «паралізованість» суспільства, а також досягти вищого ступеня контрольованості ситуації для здійснення скоординованих дій влади й суспільства. Можна буде також позитивно впливати на рівень міжособистісної довіри, а отже, нарощувати невидимий капітал суспільства, оскільки з іншими складовими капіталу у країні, особливо із засобами виробництва, стан справ не найкращий. Поки що ситуація залишається невизначеною. Уже є перші сигнали про суперечності між сформованими гілками влади. Про що свідчать дані про конфлікти з шахтарями, які розпочали страйк у зв'язку з невиплатою заробітної плати, про страйк підприємців, спричинений податковим пресом. Зростає невдоволеність населення через невиконання обіцянок про непідвищення цін на газ, прагнення збільшити пенсійний вік тощо. На покращення координованості дій могли б вплинути ЗМІ та церква, але перші пов’язані залежністю від власників, а другі переживають міжконфесійний розкол.

Розвиток України в оптимальному уявленні – це зміцнення інституційної довіри через інститути Президента України, а також незалежні ЗМІ, неурядові організації та церкву, що водночас підвищуватиме рівень соціального капіталу. І лише так треба рухатися, долаючи відчуження влади від населення. Це відчуження сформоване внаслідок корумпованості та непрофесіоналізму, а також прагнення до поєднання сили влади і сили капіталу. Нам потрібен розвиток соціального капіталу, який є найбільшим багатством у світі. Багатство – в людях. ХХІ століття – це століття багатих людей, що мають невидимий капітал, але не тих, хто контролює природну ренту й матеріальні потоки. Час повертати!

Сучасний розвинений світ, незважаючи на світоглядну кризу традиціоналістської моралі, акцентує на постматеріалістичних цінностях, за яких розвиток людини, її свобода – як перманентне звільнення, цінність якого міститься всередині неї самої, і здібності до самовдосконалення є головними. Ми ж поки що не подолали примату матеріалістичних цінностей буття, на що вказують соціологічні дослідження, якими встановлено, що основні постматеріалістичні цінності загалом в Україні підтримує менше одного відсотка населення11. Наше населення орієнтується на посилення патерналізму, і це може бути використано нинішньою державою для подолання свого відчуження від суспільства. Проте без широкої участі людини, без громадянських інститутів подолати відчуження неможливо. Ще не пізно стати на шлях розвитку інститутів, у рамках яких людина обстоюватиме особисті, а також суспільні інтереси перед владою і бізнесом, формуючи інституційні системи, здатні ухвалювати й реалізовувати якісні управлінські рішення на підставі сучасних інформаційно-комунікаційних технологій.

Для здійснення цього країна має ресурси. У структурі світового природного багатства, як відомо, питома вага орних земель для країн із низьким доходом сягає 59%. Наявні в Україні орні землі – це найкращі в світі чорноземи. Продовольча криза відкриває нам шлях до доходів, які цільово мають бути спрямовані на розвиток людини і підйом на цій основі соціального капіталу, що є базовою підставою сучасного багатства й різноманітності життя, а отже, й розвитку.

---------------

1 Див. докладно найповнішу, на нашу думку, розробку проблеми довіри: Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию. – М., 2004.

2 Коулман Дж. Капитал социальный и человеческий // Общественные науки и современность. – 2001. – № 3. – С. 124.

3 Докладно позицію автора цієї статті щодо взаємодії довіри і розвитку див.: Геєць В. М. Взаємодія довіри і розвитку // Економічна теорія. – 2005. – № 2. – С. 3–16.

4 Where is the Wealth of Nаtions (Measuring Capital for the list Century). The World Bank. – Washington, DC, 2006.

5 Див.: http://www.edelman.co.uk/trustbarometer/

6 Див., напр.: Сасаки М., Латов Ю, Ромашкина Г., Давыденко В. Доверие в современной России (компаративистский подход к «социальным добродетелям») // Вопросы экономики. – 2010. – № 2. – С. 87.

7 Українське суспільство 1992–1996 рр. Соціологічний моніторинг. – К., 2006. – С. 453.

Автор: Валерій ГЕЄЦЬ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня

Реєстр збитків від агресії РФ визначив дату початку роботи та пріоритетних постраждалих  Вчора, 27 березня

У Польщі заявили, що близькі до угоди з Україною щодо агропродукції Вчора, 27 березня

Глава МЗС Швеції: НАТО має створити більше стратегічних труднощів для Росії Вчора, 27 березня