передплата Українською | In English

№20, жовтень 2009

Європейська соціальна модель і європейські перспективи України

Поділитися:

Стаття 3 чинного Договору про Європейський Союз недвозначно говорить: «Союз має єдину інституційну структуру, що забезпечує узгодженість і тяглість діяльності, спрямованої на досягнення його цілей, і водночас шанування та розвиток acquis communautaire. Союз забезпечує, зокрема, узгодженість своєї зовнішньої діяльності в цілому в контексті політик зовнішніх відносин, безпекової, економічної та з питань розвитку. Обов’язком Ради та Комісії є забезпечувати таку узгодженість і співпрацювати заради цього. Їм належить забезпечувати реалізацію цих політик, кожній у межах відповідних повноважень» [1, с. 21].

Для незалежної України таке європейське розуміння цілісності історичного процесу як передумови реальної історичної суб’єктності досі залишається невловимим «минулим майбутнім». Мільйонам українців випадає лише вислуховувати абсолютно європейські промови вітчизняних політиків з приводу «єдиної інституційної структури», мріяти про «узгодженість і тяглість діяльності», терпляче очікувати «шанування та розвитку вітчизняного законодавства», постійно вимагати «узгодженості зовнішньої діяльності», наївно сподіватися на «співпрацю гілок влади заради цього» й можливу «реалізацію політик у межах відповідних повноважень». Однак поки що раціоналістичне єднання політиків відбувається у просторі гарних слів. Абсолютна єдність «слова і слова» якимось дивовижним чином сполучається з абсолютною несумісністю «діла і діла». Гайдегерівська єдність Буття й Часу в золотих головах української еліти ніяк не виходить, тож ніяк не формуються й більш-менш надійні засади загальнонаціональної фундаментальної онтології. Українці – вічні заручники власного майбутнього.

Аж ніяк не випадково першим пунктом статті 2 Договору про Європейський Союз, котра визначає його цілі, є масштабне, але водночас цілком прагматичне завдання «сприяти економічному й соціальному поступові та високому рівневі зайнятості, досягти збалансованого стабільного розвитку (…), створюючи простір без внутрішніх кордонів, зміцнюючи економічну та соціальну згуртованість …» [1, с. 20].

Соціальна неорганічність і недостатня цілісність нашої політичної думки про Україну та Європу спричинюють відчутну обмеженість вітчизняного євроінтеграційного дискурсу. Невичерпне багатство бюрократичної фантазії у вигляді нескінченних паперових варіацій на тему вступу України до ЄС аж ніяк не компенсує реального браку глибинного розуміння змісту сутнісних проблем європейського способу життя. Звісно, спрощені тлумачення змісту європейської ідеї значно полегшують збереження дуже зручного примітивізму внутрішньополітичного діалогу. Інакше як можна пояснити обставину, що загальноєвропейські «матриці суспільної логіки», давно й зрозуміло зафіксовані в численних європейських конвенціях та інших міжнародно-правових актах, абсолютно не впливають на якість українського інформаційного простору та інтелектуальну змістовність українських політичних баталій.

Небезпеки відсутності «діалогу цивілізацій» є очевидними не лише на міжнародній арені. Внутрішня політика, за умов необґрунтованого рівня соціальної диференціації та відсутності повноцінного «соціального діалогу», демонструє такі небезпеки зі значно більшою наочністю. У цьому сенсі стан соціальної сфери, гострота соціальних проблем, ставлення до ідеї права і справедливості, тобто справжнє ставлення співгромадян один до одного, і визначають дійсне, а не декларативно-рекламне обличчя країни на міжнародній арені. Адже саме зміст і характер соціальної взаємодії громадян промовисто свідчать, з якою країною – вільних людей чи розгублених рабів і ненаситного панства – випадає мати справу.

І хоча універсальної «європейської соціальної моделі» як такої немає, однак є живий простір повноцінних національних соціальних моделей, на тлі котрих (звісно, з урахуванням принципу субсидіарності) активно діють соціальні директиви ЄС і соціальні складові європейських стратегій і програм.

Для того, щоб стати гідним членом європейської спільноти, Україні вкрай необхідно виробити, зрештою, власну «соціальну модель» європейського типу. Адже численні, морально цілком виправдані, але здебільшого спонтанні ініціативи, що не передбачають стимулів для економічного зростання та підвищення продуктивності праці, можуть виснажити будь-яку економіку. Соціально-політична безсистемність є ще небезпечнішою в умовах зависокої залежності ресурсів соціального розвитку від зовнішньоекономічної кон’юнктури. Тож європейську інтеграцію можна розглядати як форму економічного та соціального самозахисту в умовах загострення глобальної конкуренції.

Дослідники проблем соціального розвитку ЄС слушно відзначають два основні види тлумачення характеру й змісту європейської соціальної моделі – політичний і науковий. Політична інтерпретація зумовлюється потребою суспільної легітимації євроінтеграційного проекту. Коли на початку 1990-х рр. Жак Делор висловився за розбудову соціального виміру інтеграції, ЄС розглядався як пропозиція поєднання економічної динаміки й соціального зближення. І хоча Велика Британія відхилила ідею Соціальної хартії, назвавши її «відкотом до марксизму» (Британія не підписала Соціальний протокол Маастрихтського договору (1992) про створення ЄС), проте термін «європейська соціальна модель» дедалі більше перетворювався на складову самоідентифікації та самоусвідомлення ЄС. Більшість дослідників підкреслює, що цей термін народився у площині політичного, а не наукового дискурсу.

Авторитетні європейські фахівці виокремлюють чотири основні напрями власне наукової інтерпретації «європейської соціальної моделі»:

1. Перша інтерпретація – це тлумачення розвиненої й у принципі загальнодоступної системи соціальних гарантій групи провідних країн Західної Європи як своєрідного зразка, норматива та програмної мети європейського єднання.

2. Друга – більше орієнтується на фіксацію принципових функціональних засад: принцип вільної конкуренції; визнання соціального зближення та солідарності, сприяння утвердженню соціальної справедливості; підтримку громадянами державної соціальної політики; стабільність державних соціально-політичних інституцій.

3. Третя – це тлумачення «європейської соціальної моделі» як своєрідної політичної стратегії, що підштовхує інтеграційний процес, забезпечує «народну легітимацію» європейського єднання, є «політичним проектом» або «політичною стратегією», котра сприяє зміцненню загальноєвропейської ідентичності й гарантує політичну підтримку євроінтеграційного процесу.

4. Четверта – це компаративістика, визначення системних відмінностей, регіональної своєрідності європейського соціального проекту. Цей підхід розглядає «європейську соціальну модель» як «творіння, що розвивається, прогресує» з погляду як старих, так і нових країн-членів*.

Загалом потрібно враховувати, що «європейська соціальна модель» ані на політичному, ані на науковому рівні ще не є абсолютно чітко сформульованою концепцією. Досягнутий рівень політичного консенсусу щодо низки проблем соціального розвитку ЄС іще не є консенсусом стосовно конкретизації певної соціальної моделі. Самі європейські дослідники змушені констатувати, що європейський інтеграційний процес значно більшою мірою визначається стратегічними інтересами економіки на основі неоліберальних підходів. Можна також казати, що насправді єдиних європейських соціальних стандартів як таких не існує. Найістотнішим є те, що в європейському баченні проблем соціальної сфери особливе методологічне значення має органічний зв’язок соціального і правового мислення. Славнозвісні європейські стандарти – це не лише комплекси певних соціально-економічних показників. Це є «рамкові умови», норми поведінки окремих громадян, інститутів і держави загалом, закріплені авторитетом права, підтримані силою закону.

Проблема засвоєння європейського раціоналізму – це передусім освоєння європейських варіантів раціонального сполучення економічної та соціальної політики, а також форм і методів активізації економічної функції соціального чинника. Раціональне мислення становить серцевину справжньої демократії, бо демократія – це раціональна комунікація вільних громадян. Це цілком прагматичний раціоналізм колективної свободи. Це така політична модель, у рамках якої люди передовсім дістають змогу правильно розуміти одне одного, давати об’єктивні оцінки, робити більш-менш точні прогнози і, зрештою, правильно взаємодіяти на їх основі та досягнутого в загальному підсумкові балансу особистих і колективних інтересів.

Головне завдання в рамках єдиної Європи всі переможці політичних перегонів на теренах Центрально-Східної Європи давно вбачають у двох простих речах – забезпеченні нормальних умов життєдіяльності своїх громадян нині й конкурентоспроможності своїх держав у майбутньому. Тож і новий етап розвитку незалежної України конче потребує максимально раціонального опрацювання нових уявлень. За збереження стратегічних цілей раціональне зближення внутрішньої та зовнішньої політики в інтересах громадянина лише сприятиме кінцевій успішній реалізації загальних стратегічних цілей. Адже самі громадяни сприйматимуть ці стратегічні цілі як власні, як такі, що відповідають їхнім життєвим інтересам. Європейська інтеграція за самим змістом цього терміна в будь-яких комбінаціях політичних інструментів і пріоритетів усе ж повинна інтегрувати, єднати, а не розколювати. Тільки тоді вона має шанс стати повноцінною історичною реальністю в умовах демократії, тобто в умовах реалізації вільними й відповідальними громадянами свого права вибору. Насправді давно вже час говорити не так про інтеграцію України в Європу, як про інтеграцію українця в середовище європейців, тобто про здатність українця до гармонійного співжиття з іншим на основі європейських цінностей і в самій Україні, і за її межами. У кінцевому підсумку рівень цивілізованості тієї чи іншої країни або того чи іншого інтеграційного угруповання визначається «якістю» громадян, яких вони «виробляють» на своїх теренах. Завдання побудови «Європи в українцях» є справою ще більш непростою, аніж завдання будівництва «Європи в Україні». Однак без нової якості громадянського співжиття будь-який грандіозний проект «Україна в Європі» (в разі його казкового втілення) ніколи не буде функціональним. Звісно, завжди можна за прикладом далекоглядних російських цариць почати завозити готових європейців. Але чи будуть вони конкурентоспроможні в неповторних українських умовах?

За словами Бернарда Шоу, «свобода означає відповідальність. Ось чому більшість людей боїться свободи». І ось чому українська рецепція європейських ідеалів і принципів (без позитивних результатів якої «європейська інтеграція» – це черговий пропагандистський фантом) просувається так складно. 5 травня 2009 року громадськість відзначила 60-літній ювілей Ради Європи – поважної організації, котра згідно з главою 1 свого Статуту покликана боротися за «досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім надбанням, а також сприяння економічному та соціальному прогресу». І найістотнішим, з точки зору перспектив досягнення такої амбітної мети, є, на нашу думку, те, що для кожного порядного європейця серцевиною європейських ідеалів і принципів як світоглядної системи і як фундаментальних засад функціонування європейських інституцій залишається нерозривний зв’язок ідеї прав людини та загальної ідеї верховенства права. Без реального верховенства права будь-які права людини перетворюються на фікцію. Саме тому у статті 3 Статуту Ради Європи чітко записано, що «кожний член Ради Європи обов’язково має визнавати принцип верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, що перебувають під його юрисдикцією, і має щиро співробітничати в досягненні мети Ради, визначеної у главі 1…». А наступна стаття 4 говорить, що Комітет міністрів РЄ може запропонувати стати членом цієї поважної організації будь-якій європейській державі, «яка вважається здатною й має бажання виконувати положення статті 3». Знаменита «Венеційська комісія», до високого авторитету якої час від часу палко апелюють то одні, то інші українські політики, насправді має конкретнішу назву, котра відбиває глибинну сутність європейського інтеграційного процесу та європейського світогляду загалом, – «До демократії через право». Україна вже давненько є членом Ради Європи, тобто давно вважається «здатною» й такою, що «має бажання» визнавати принцип верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини. Однак чи повною мірою це відповідає сучасним українським реаліям? Від щирої відповіді українців самим собі на це просте запитання безпосередньо залежать майбутнє європейської ідеї на українських теренах і сьогодення української ідеї на теренах європейських. Від нашої щирої відповіді на це запитання й ступеня реалістичності наступних практичних кроків залежить перспектива подолання глибинної антиномічності українського політичного європеїзму. Від цієї ж відповіді багато в чому залежить також наукова продуктивність давно назрілої деміфологізації усього контроверсійного проєвропейського й антиєвропейського дискурсу. В умовах світової економічної кризи як ніколи актуальною стає проблема цілісності створюваного науковцями й політиками «образу світу», «образу Європи» і, безперечно, «образу України». Цілком очевидні фрагментація й розпливчатість цих «образів» значно полегшують маніпуляції з науковою та суспільною свідомістю в методологічному просторі вітчизняної європеїстики. Давно настав час уважно придивитися до численних софістичних хитрощів у справі реалізації ідеалів і принципів спільної Європи. Свобода й демократія стають історичною реальністю лише завдяки політичній волі. Тільки в разі врахування нерозривності взаємозв’язку «ідеї свободи» та «ідеї демократії» може сформуватися новий простір української свободи. У цьому сенсі справедливість «розподілу свободи» визначає геополітичні перспективи і держави, і громадянина. А запропоноване свого часу Авраамом Лінкольном тлумачення демократії як внутрішнього небажання бути «ані рабом, ані рабовласником» видається нині напрочуд європейським. Найскладніша політична й моральна проблема сучасної України полягає в тому, як захистити українців із таким європейським розумінням демократії від тих, хто будь-що прагне стати або ситим рабом, або нахабним рабовласником. У такій ситуації принцип верховенства права стає геном славнозвісної «людинотворчої функції культури». І європейська традиція формування суспільної правосвідомості є тут надзвичайно показовою.

Джерела

1. Конституційні акти Європейського Союзу. Ч. І / Упор. Г. Друзенко; заг. ред. Т. Качки. – К.: Юстиніан, 2005.

Автор: Олег ГОРЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №5/2016 №5
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Сім супутників та створення українського космодрому — космічна програма на п’ять років Вчора, 09 травня

Третя країна юридично зобов'язалася підтримати вступ України в ЄС 08 травня

НБУ виключив з держреєстру фінустанов дев’ять компаній 08 травня

У НБУ озвучили вимоги до потенційних покупців Приватбанку 07 травня

Кулеба сказав, як партнери України можуть змусити РФ до конструктиву в "Нормандії" 07 травня

На сайті Ради з'явився законопроєкт про онлайн-прописку 06 травня

Рада ухвалить закони для продовження співпраці з МВФ у травні – "Слуга Народу" 06 травня

Статки Ахметова зросли майже втричі за рік, Порошенко вибув з трійки найбагатших – Forbes 06 травня

Венеційська комісія виступила за вирішальну роль міжнародних експертів в очищенні ВРП 06 травня

Рада нацбезпеки візьметься за тарифи, просить дані про власників газових та енергокомпаній – ЗМІ 05 травня