передплата Українською | In English

№15, серпень 2009

Чому горять дерев'яні церквиЧому горять дерев'яні церкви

Поділитися:

Тільки протягом року на території Західної України згоріло більш як півсотні дерев’яних церков. Про це пишуть у ЗМІ, б’ють на сполох мистецтвознавці, архітектори, а художники поспішають замалювати останні раритети сакральної дерев’яної архітектури, навіть депутати приймають рішення на сесії Львівської обласної ради про те, як новітніми хімічними засобами захистити деревину у старих церквах, аби у вогні не горіла, а громадські організації збирають кошти на реставрацію церков. Та попри всі ці дії служба МНС щомісяця повідомляє про чергову пожежу у дерев’яній церкві. Що це за містика? Не інакше, як усі темні сили згуртувалися проти дерев’яних храмів, аби перетворити їх на згарища. Та приховати ворога під маскою темної сили найлегше. Однак без темних думок у головах людей не з’явиться і темна сила. Як же подолати ті сили прагматизму, користолюбства, бездушності, відсутності культури, щоб вийти до єдиного спільного проекту порятунку дерев’яних святинь, з’ясовував журнал «Віче».

«У Яворові підпалили стару церкву. Обласна рада постановила – відбудувати її. Приїхали через місяць, а там уже закладено фундамент під нову муровану церкву»

Борис Возницький, Герой України, директор Львівської картинної галереї:

– Свого часу Верховна Рада прийняла закон, за яким державну службу охорони пам’яток, що була при Кабінеті Міністрів, передано до відомства Міністерства культури. Там є група людей, що працює незадовільно, і про це не раз говорили на засіданні Ради при Президенті з питань культури й духовності. Є у Львові управління охорони культурної спадщини при облдержадміністрації, але воно не має жодних прав. А треба було хоча б узяти на облік усі дерев’яні церкви. Та воно, навпаки, сприяє їх знищенню. Саме до них приїздять священики за дозволом, щоб будувати нову церкву, а коли їм відповідають, мовляв, у вас є ще стара, і відмовляють у дозволі, тоді церкву підпалюють. І це стало вже нормальним явищем. Наприклад, у Яворові підпалили стару церкву. Обласна рада постановила відбудувати її, та коли приїхали за місяць, там уже заклали фундамент під нову муровану церкву.

Дерев’яні церкви палять за згодою місцевих священиків, бо за законом східної церкви вся церковна атрибутика, яка «відпрацювала службу – чи це почорніла від часу ікона, чи образок, хрест та інше, – має бути піддана вогневі – спалена». За такою аналогією розправляються і з церквами, які не мають бажання реставрувати. Так, у Західній Україні за радянських часів згоріло менше церков, ніж за роки незалежності. Рахунок іде не на десятки, а на сотні – понад 200 дерев’яних церков уже знищено.

Колись, за радянських часів, якщо церква не діяла, за її споруду й майно відповідав голова сільської ради, якщо ж діяла – то ще й священик. Нині немає кого притягнути до відповідальності. Церква стала незалежною інституцією. І не раз так було, що речі з храму хтось вивозить, а потім його підпалюють. А зловмисника так і не знаходять. Така доля спіткала десятки церков, бо наші органи відмовляють у порушенні кримінальної справи за відсутністю ознак злочину. Це велика проблема. А породило її те, що держава передала церкви у користування релігійних громад, котрі поводяться з ними, як із власною нерухомістю. Однак це все надбання національної культури і держава має за цими дерев’яними церквами стежити й контролювати їх стан. У 1920–30-ті роки за повального атеїзму в Україні було загублено 15 тисяч церков і півмільйона ікон. Однак уже в 70-ті наша свідома інтелігенція, щоб зберегти храми, відкривала в них музеї. А що сьогодні християнам заважає об’єднатися й розв’язати цю проблему? Тільки меркантильні інтереси! Був навіть випадок, коли один багатий чоловік давню дерев’яну церковцю забажав купити, щоб поставити на власному подвір’ї.

«Їх перебудовують. Познімали дерев’яні бані і поставили металеві. Ковані хрести замінили на хрести з труб...»

Богдан Сорока, художник-графік:

– Я видав альбом «Дерев’яні церкви Галичини», де міститься 26 ліногравюр храмів, які ще встиг замалювати. Відтоді минуло п’ять років і деяких церков уже немає, інші перебудували. Їх продовжують нищити самі ж українці. Їх покривають бляхою. Вони втрачають первісний силует, стають схожими на консервну бляшанку. Так покрили бляхою одну з найстаріших церков, побудовану 1598 року в селі Воля–Висоцька біля Львова.

Їх перебудовують. У Чорткові як пам’ятка архітектури стояла закрита церква Вознесіння Господнього 1738 року. Її передали церковній громаді. Тепер до неї добудували величезну стодолу. Познімали дерев’яні бані і поставили металеві. Ковані хрести замінили на хрести з труб. Їх зносять з лиця землі. В Білих Ославах знесли церкву Непорочного Зачаття 1745 року, яка була в доброму стані. А на цьому місці поставили нову. Старими церквами не цікавиться державна влада, хоча це пам’ятки архітектури й закон забороняє будь-які зміни щодо них.

«Священики за часів Шептицького несли не лише віру, а й культуру в народ»

Данута Посадська, головний хранитель Національного музею імені Андрія Шептицького:

– Відколи музей сакрального мистецтва створив митрополит Андрій Шептицький, його працівники завжди мали тісні контакти зі священиками. Останні часто консультувалися з нашими працівниками. Музей був осередком поширення, тобто пропаганди, культурної цінності всього, чим оздоблений інтер’єр храму Божого. Українська церква переживала тоді тяжкі часи. Бідність не давала змоги українцям здобути добру богословську освіту. Тому митрополит дбав у різний спосіб, щоб поглибити, поповнити знання священиків. За часів Шептицького вони несли не тільки віру, а й культуру в народ. У архівних матеріалах збереглися звіти мистецтвознавця Михайла Драгана, який разом із директором нашого музею Іларіоном Свєнціцьким бували в парафіях у місцевих церквах і консультували священиків щодо компонування інтер’єрів, добору ікон, реставрації іконопису. Виважена релігійна естетика мала бути присутня у церковному храмі. Бо на смак священнослужителів не завжди можна було покластися. Вони потребували компетентної думки знавців від штуки, тобто мистецтва. І тому зверталися по допомогу до музею. Ніхто зі священиків не наважився дати на реставрацію ікону невідомому «богомазу». Сьогодні ситуація набагато гірша, бо і священики, і громада однієї думки – нащо нам стара трухлява дерев’яна церква, яку треба постійно ремонтувати, ліпше за ті гроші збудувати нову, велику і простору, як у сусідньому селі.

«Коли у церкві не правиться, вона руйнується»

Наталя Смоляна, директор Музею-садиби Устияновичів у селі Вовків:

– Громадська організація «Калиновий рай» у рамках проекту «Економічний розвиток громади», який фінансує Канадське бюро міжнародної освіти, розробила туристичний маршрут, що охоплює дві дерев’яні церкви в селах Кугаїв та Вовків. Для церкви в Кугаєві, збудованої в 1696 році, вже розробили кошторисну документацію, яку спонсорували канадці. Але щоб почати реставрацію, треба подолати безліч бюрократичних перепон. До того ж церква належить нечисленній громаді, яка не має коштів на її утримання, бо опікується вже новою церквою. Тому її відкривають тільки вряди-годи, коли приїздять туристи. Коли ж у церкві не правиться, вона руйнується, вмирає. Вона передусім – храм. Але щоб його зберегти, потрібний фаховий підхід: якщо гонтом покрита – відновити гонт, уміло законсервувати деревину від пошкоджень. У жодному разі не слід дотримуватися старого гасла: «Мистецтво належить народу». Треба йти від протилежного, як сказав Альберт Швейцер: «Культура – надбання вибраних». Бо щоб належно оцінити всі тонкощі відреставрованої дерев’яної церкви, треба розумітися на мистецтві давніх будівничих. А звідки людям у селах знати, як давні храми зберігати? Це справа вибраних – фахівців.

«Дерев’яні церкви треба повернути в комунальну власність»

Василь Салагай, заступник голови Пустомитівської райдержадміністрації:

– Дерев’яна церква в селі Кугаїв Пустомитівського району може бути врятована, якщо вдасться повернути її у комунальну власність. Для цього треба забрати її у церковної громади, яка не має ні можливостей, ні коштів нею опікуватися – доглядати, реставрувати.

Узявши її на баланс, створивши музей, ми матимемо можливість надати кошти на утримання наглядача за цією будівлею, подбати про протипожежні заходи, потім у кілька етапів розпочати реставрацію, консервацію деревини тощо. Відтак зможемо шукати спонсорів, контролювати весь процес її збереження. Церква буде під державною охороною.

«Студенти вже зібрали на реставрацію церкви в селі Кути 270 тисяч гривень»

Тамара Смовженко, ректор Університету банківської справи Національного банку України, доктор економічних наук, професор:

– Студенти нашого університету роблять перші кроки, щоб привернути увагу громади до питання збереження дерев’яних церков. Аби уникнути трагедії національного масштабу, ми об’єднали свої зусилля з метою створення першого в Україні Храму Пам’яті, який має ініціювати відкриття туристичних маршрутів із відвіданням дерев’яних церков. На прикладі церкви 17 століття у селі Кути Буського району, що на Львівщині, хочемо продемонструвати, як потрібно берегти українські святині, «вдихнути» у них нове життя. На першочергові роботи з порятунку церкви необхідно 300 тисяч гривень. Цих грошей буде достатньо для перекриття даху, встановлення протипожежної системи та сигналізації. Після ремонтних робіт у церкву можна буде повернути іконостас, який зберігається у фондах Олеського замку. Нині дерев’яна церква Святого Михаїла в Кутах  перебуває в аварійному стані і, за прогнозами фахівців, її очікує трагічна доля сотень цінних дерев’яних храмів на території Західної України. Марафон із збирання коштів започаткував ІІІ благодійний «Аукціон надій», який традиційно перед різдвяними святами проводять у Львові студенти Університету банківської справи НБУ. Наші студенти з колядою обходять у Львові всі банки, депутатів, проводять аукціон – так уже зібрали на реставрацію церкви в Кутах 270 тисяч гривень. Коли матимемо всі кошти, відразу розпочнеться реставрація церкви в Кутах, а від неї, сподіваємося, проляже стежка порятунку до інших дерев’яних храмів.

«Коли масово передавали церкви громадам, не зробили кількох надзвичайно важливих речей»

Мирослав Сеник, голова Львівської обласної ради:

– Останнім часом маємо багато прикрих випадків, коли горять церкви. Безперечно, ми аналізували причини і шукаємо способи розв’язати проблему.

По-перше, за радянських часів церкви переважно були закритими і перебували під охороною держави. З набуттям Україною незалежності громадяни дістали свободу віросповідання. Громади зверталися щодо повернення їм цих церков – пам’яток архітектури – для  використання їх за прямим призначенням, тобто для богослужінь. Це було зроблено. Та коли масово передавали церкви громадам, не зробили кількох надзвичайно важливих речей. Не уклали з громадами охоронної угоди про правила експлуатації церков, їх збереження, відповідальність. Коли почалися проблеми, не раз сесія Львівської обласної ради розглядала це питання й обласній державній адміністрації доручала, по-перше, зробити інвентаризацію, укласти угоди щодо всіх церков, призначити відповідальних від громад за збереження пам’яток архітектури. У разі порушення правил експлуатації повертати ці пам’ятки архітектури у державну власність. На останній сесії ми прийняли рішення про виділення коштів на обробку пам’яток архітектури – церков спеціальними протипожежними розчинами, щоб убезпечити їх від загорання.

«Ми вже маємо державну програму
порятунку дерев’яних церков
на 2007–2012 роки»

Василь Івановський, начальник управління охорони культурної спадщини Львівської облдержадміністрації:

– Я не погоджуюся з наведеною цифрою, що за рік згоріло 69 дерев’яних церков у Західній Україні. Але погоджуюсь із тим, що найбільше таких церков горить на Львівщині, бо їх налічується до 1000. Цього року згоріло 9. Наше управління створене тільки три роки тому, однак вже маємо затверджену державну програму на 2007–2012 роки, яка визначає низку заходів з порятунку дерев’яних церков. Лише перелік цих заходів міститься на трьох друкованих сторінках. Але скажу про головне. Перше: інвентаризація й паспортизація, повний облік дерев’яних церков. Ми вже розпочали таку роботу, але через великий обсяг завершимо її через два-три роки. Одночасно на другому етапі популяризуємо і пропагандуємо заходи, спрямовані на збереження церков. Випустили листівки-пам’ятки для користувачів, тобто орендарів, таких церков. Докладно інформуємо, як захистити дерево від вологи, від жуків, даємо конкретні поради, що можна робити, а чого не можна. Роздаємо відповідну літературу релігійним громадам. Торік випустили порадник із питань захисту сакральних об’єктів, який переклали з польської. Це дуже цінне видання. Воно знайомить із досвідом наших сусідів поляків, містить інформацію, якою практично можна скористатися – це і протипожежна безпека, і охоронна сигналізація тощо. Ми не раз надсилали офіційні листи до єпархій, щоб вони приділяли увагу питанню збереження дерев’яних церков. На жаль, церква як установа, у власності якої ці сакральні об’єкти, робить із ними те, що їй вигідно. Один священик у Самбірському районі мені відверто сказав: «Забирайте цю руїну, вона мені тільки тягар, бо завтра її вже не буде – згорить». А у Стрийському районі хотіли продати на схід стару церкву, та преса забила на сполох. Згоріло й було пограбовано багато церков, але жодного разу ні злодіїв, ні паліїв міліція не знайшла, та переважно й не шукала, бо справ не відкривала.

Ми не даємо дозволу церквам на будівництво нових храмів, якщо є старий. Однак робимо виняток за наявності гарантійного листа від громади, що вона надалі використовуватиме давню дерев’яну церкву і проводитиме богослужіння, бо як правило споруди розташовані в різних кутках села.

За виділені кошти з державного й обласного бюджетів розпочали реставрацію чотирьох дерев’яних церков, але не закінчили, бо цього року через кризу припинилося фінансування. Виготовлення проектно-кошторисної документації для однієї церкви коштує від 50 до 150 тисяч гривень, а вартість проведення ремонтно-реставраційних робіт теж для однієї споруди до 500 тисяч гривень. Якщо взяти до уваги, що об’єктів, придатних для реставрації, є 600, то сума сягне 300 млн. гривень. Обласна рада вже виділяла 150 тисяч гривень на придбання 700 вогнегасників і ще 100 тисяч гривень – на протипожежний розчин. Якраз нині управління веде велику системну роботу зі збереження церков. Однак вона не дає миттєвих результатів. До того ж такий вид пам’ятки культурної спадщини, як дерев’яна церква, ми вже внесли до списку охоронних об’єктів, що вже фінансуються з державного бюджету.

До кінця нинішнього року ми маємо підготувати документи на п’ять церков, що претендуватимуть на зарахування до спадщини ЮНЕСКО.

«ЮНЕСКО зацікавилось українськими дерев’яними церквами»

Василь Слободян, кандидат історичних наук, Інститут «Укрзахідпроектреставрація»:

– Архітектура українських дерев’яних церков є найоригінальнішою у світі. І ми маємо всі можливості прийти в Європу з цією неоціненною спадщиною. Таких церков не має ніхто, вони є в інших народів, але вони просто інші. Навіть Польща й Словаччина, де за останні роки зроблено багато для збереження дерев’яних церков, не мають своїх автентичних пам’яток сакральної дерев’яної архітектури. А ті, що реставровані, то є ті самі українські церкви, які з поділом території відійшли до цих держав. Це ще раз указує на те, що ми володіємо унікальними скарбами. І досвід цих держав може бути для нас прикладом, як навчитися системно зберігати ці пам’ятки. Нещодавно я у складі комісії ІКОМОСу проїхав Польщею і мав нагоду оглянути 18 дерев’яних церков. Ще кілька років тому всі вони теж були занедбаними. Але на початку 1990-х років поляки зрозуміли, що з них можна мати гроші, показувати туристам. Тоді на державному рівні розробили програму, до реалізації якої долучили і священиків. Дерев’яні церкви взяли на облік і реставрували, деякі стали костелами, музеями, зате повернули їх первісний вигляд без використання сучасних будівельних матеріалів – пластику, бляхи, гіпсокартону тощо. Ми були в глухому селі Смільник над Сяном – там ніхто не живе, зате залюбки відвідують такі куточки туристи із Франції, Німеччини. Ксьондз спеціально відкрив нам церкву, як це робить і для інших відвідувачів. А що ж нам, українцям, заважає зберігати пам’ятки? Наша свідомість, яка ще не готова до цього. І потрібні час та роки на виховання і державних органів, і священиків, і релігійних громад. Я знайшов в архіві листування за 1931 рік, де сільський священик звертається до митрополита Шептицького дозволити йому покрити дах церкви бляхою замість старого з гонту, який протікає. Митрополит відповідає, що це можна зробити лише за згоди  директора музею Іларіона Свєнціцького. Тоді директор виїжджає на місце, оглядає церкву і пише митрополиту мистецьке обґрунтування, чому церкву треба покрити тільки гонтом. Ми ще маємо трохи часу, щоб зберегти свої дерев’яні церкви, якщо діятиме державна програма порятунку, і всі, від кого це залежить, долучаться до справи, відкинувши власні меркантильні інтереси.

Сьогодні Польщі та Україні запропоновано підготувати подання на 5 дерев’яних церков від кожної держави з перспективою занесення їх до спадщини ЮНЕСКО. Та це вже не є паритетними умовами, бо в Польщі таких церков 160, а в нас – 1600. Якщо в нас шість типів архітектурного вирішення цих споруд, то в Польщі – тільки два. Зате полякам легше дібрати пам’ятки за критеріями ЮНЕСКО. Найперше – це автентичність церкви. Тобто вона має бути реставрована за всіма правилами, оснащена системами сигналізації та пожежогасіння. Довкола такої церкви не має бути сучасних споруд, територія теж має бути автентичною. Про дерев’яну церкву мають бути написані наукові праці фахівців – людей компетентних, що дають їй оцінку як історичній та архітектурній пам’ятці. А також для широкого загалу, туристів мають бути надруковані рекламно-інформаційні буклети, листівки тощо. Окрім цих вимог, є ще одна дуже істотна – добрі під’їзні дороги до обраних дерев’яних церков. Лише за наявності всіх цих умов наші 5 дерев’яних церков можуть увійти до спадщини ЮНЕСКО.

Автор: Лариса Марчук

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад