передплата Українською | In English

№24, грудень 2008

Тенденції звитку партійної системи

Поділитися:

Міжнародний досвід переконує: найефективнішою формою самоорганізації суспільства є об’єднання громадян, діяльність яких дозволяє розв’язувати різноманітні проблеми. На всіх етапах розвитку суспільства, особливо в кризові періоди, політичні партії перебирають на себе корелюючу роль, спрямовуючи енергію громадян на творчу діяльність і тим самим формуючи політичні інститути. Зростання чисельності політичних партій переходить у якісно вищу форму – виникнення партійної системи, що охоплює майже всі сфери суспільного життя.

Це дослідження має на меті: визначити поняття та сутність політичних партій, їхнє місце в державотворчих процесах України; проаналізувати законодавство України щодо об’єднань громадян.

Політична наука завжди приділяла увагу різноманітним об’єднанням громадян. Однією з перших спроб звернення до цих самодіяльних громадських утворень було оцінювання їхнього місця в розвитку суспільства давніми мислителями (Арістотель, Ціцерон). Дж. Локк враховував їх специфіку при обґрунтуванні договірної концепції, зокрема, взаємодії політичного й громадянського суспільства. Р. Шміттер проблему взаємодії громадських утворень і державних структур розглядав у рамках корпоративістської концепції.

Поняття «політична партія» – це витвір новітньої доби, хоча явище існує ще з давньоримських часів. Термін «партія» походить від лат. partis – частина, галузь, відділ. Політичні групи, клуби так само старі, як і політика, але політичні партії в сучасному їхньому значенні тісно пов’язані зі становленням й розвитком представницької демократії та її основного елементу – парламентаризму як форми й методу організації та здійснення влади. У більшості західних демократій виникнення політичних партій відбувалося поряд із роширенням права участі у виборах дедалі ширших верств суспільства.

Політичні партії як масові організації в сучасному розумінні виникли в другій половині ХІХ століття. Залежно від їхньої ідейної спрямованості це відбувалося з певною хронологічною послідовністю. Лібералізм і ліберальні партії сформувались у боротьбі проти феодальних режимів. Консервативні — постали як противага ліберальним. Робітничі — виникли в боротьбі з капіталістичною системою.

Є кілька дефініцій політичної партії:

— електоральна — «добровільна асоціація виборців, що прагне контролювати уряд шляхом завоювання перемоги на виборах»;

— структурна — об’єднання громадян, котре має свою особливу структуру;

— функціональна — організація людей, яка прагне продовжити повноваження, надані їй народом, з метою реалізації політичної влади;

— класова — політична організація певного класу. «Класовий поділ завжди визначає політичне угрупування».

А. Білоус дає визначення: «Партія — організована частина населення, що має за мету формування й утримання державної влади і характеризується такими базовими ознаками: ідеологією, політичною платформою, організаційною структурою, методами та засобами діяльності, соціальною базою і електоратом» [1].

М. Томенко підтримує таку дефініцію: «Партія політична — організоване об’єднання громадян зі спільними соціальними інтересами, а також єдиним політичним розумінням (уявленням) форми державного, суспільного, економічного ладу. Це об’єднання ставить за мету здобути, утвердити та контролювати владу у державі шляхом парламентських виборів» [5].

За Т. Криворучком, у політичній системі будь-якого суспільства партії як інститут цієї системи виконують притаманні їм функції: представництво інтересів; комунікативна функція; формування і добір політичних еліт; функція соціалізації; розробка політики та здійснення політичного курсу.

У світовій і вітчизняній політології існує багато критеріїв типологізації політичних партій. Зокрема, В. Якушик запропонував систематизувати їх за наявністю досить чіткої ідеології. За цим критерієм політичні партії поділяються на: ідейно-політичні (офіційна ідеологія); прагматичні (згуртовані навколо певної тактичної мети); партії харизматичних лідерів (не пропагують жодної відносно сталої та логічно вибудованої ідеології) [6].

За ставленням до сучасного типу суспільно-економічних відносин розрізняють такі партії: ультраліві; ліві; лівоцентристські; центристські; правоцентристські; праві; ультраправі. Залежно від специфіки офіційної або фактичної соціально-політичної ідеології їх можна класифікувати як: анархічні; комуністичні; соціалістичні; ліберальні; консервативні; традиціоналістські; фашистські тощо.

Із урахуванням ставлення політичних партій до релігії та свободи думки доцільно розрізняти: релігійні (ґрунтуються на релігійних цінностях); атеїстичні (відкрито й однозначно відкидають релігію); світські (вважають проблему ставлення до релігії не політичною). За характером основних проблем, на яких концентрується їхня увага, зорієнтовані на: розв’язання конкретних проблем усього суспільства (соціоцентристські партії) та захист певних групових інтересів (партії групового егоїзму).

Партії, взаємодіючи між собою, населенням і владою, утворюють партійну систему. Дж. Сарторі визначає сім видів партійних систем, а саме: однопартійна (СРСР, Куба, Заїр, Того); з партією, яка здійснює гегемонію (Мексика); з домінуючою партією (Японія); двопартійна (США, Англія, Канада); поміркованого плюралізму (Бельгія, Німеччина); крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія); атомізована (Малайзія) [4].

Сучасне цивілізоване суспільство не може функціонувати без багатопартійності. Її становлення, проблеми, пов’язані з цим процесом, зумовлюються об’єктивними й суб’єктивними чинниками.

Об’єктивні чинники:

— відсутність у суспільстві сталих політичних традицій функціонування демократичних інститутів;

— незавершеність інституціалізації політичних партій;

— повільність процесу соціальної стратифікації суспільства;

— гальмування процесу ринкових економічних перетворень й адміністративних реформ.

Суб’єктивні чинники виявляються у таких базових характеристиках політичних партій:

— відсутність соціального підґрунтя інституту лідерства;

— несформованість соціальної бази;

— методи й засоби діяльності політичних партій (корумпованість, велика залежність від обставин, які складаються, неспроможність адекватно реагувати на зміни в політичному житті).

5 квітня 2001 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про політичні партії в Україні». Відповідно до нього політичною партією вважається «зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах» [2].

Політична партія в Україні створюється та діє лише з усеукраїнським статусом. Рішення про її створення повинне бути підтримане підписами не менше 10 000 громадян, котрі мають право голосу, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України. Реєстрацію здійснює Міністерство юстиції України. Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Її членами можуть бути громадяни з 18 років, окрім суддів, працівників прокуратури, органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, військовослужбовців [2].

За роки існування незалежної української держави, попри складну політичну, соціально-економічну ситуацію в країні, політичні структури активно розвиваються. Разом із тим потрібно враховувати, що в Україні політичні інституції загалом іще проходять період становлення.

Найактивнішими суб’єктами політичного процесу залишаються політичні партії. Більшість із них переважно орієнтується на конкретні соціальні, професійні, вікові категорії населення, шукає свою електоральну базу.

Для політичних партій характерний активний пошук політичних партнерів. Нині в Україні вже відпрацьовано механізм створення «припартійних» структур, що за своїми статутними документами орієнтуються на ідеологічні засади політичних партій. Такі об’єднання чітко налаштовані на реалізацію своїх цілей разом із тими політичними партіями, котрі  є для них стратегічними партнерами. Водночас і вони намагаються зберегти свій автономний статус під час розв’язання проблем внутрішнього життя організації.

Слід погодитися з думкою А. Корнієвського та В. Якушика, що нежиттєздатними виявилися формування, створені без належного опрацювання програми та визначення механізмів забезпечення життєдіяльності організації. Такі структури «мали позасистемне походження, не узгоджене з об’єктивною логікою розвитку суспільно-політичних процесів» [3].

Партії долучаються до політичної діяльності для вирішення завдань у політичній, економічній, соціальній, культурній, екологічній та інших сферах. Наявність багатьох проблем, які неможливо розв’язати без влади, спонукає громадян до об’єднання, виводить їх «на орбіту» політичних процесів.

Ступінь впливу різноманітних політичних об’єднань на політичні процеси різна. Однак у сучасних умовах загальної політизації суспільства жодне з них не може відмежуватися від прямої або опосередкованої участі в політичному житті. Серед головних завдань політичних партій — впливати на процеси прийняття політичних рішень органами державної влади та здійснювати тиск на владні структури на різних рівнях з метою завоювання й утримання влади.


Джерела

1. Білоус А. Політичні об’єднання України. — К., 1993. — С. 8.

2. Закон України «Про політичні партії в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 23. — С. 118.

3. Корнієвський А., Якушик В. Молодіжний рух та політичні об’єднання в сучасній Україні. — К.: Київське братство, 1997. — 248 с.

4. Сарторі Д. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів: Пер. з 2 вид.. — К.: АртЕк, 2001. — 211 с.

5. Томенко М. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. — К., 1995. — С. 68.

6. Якушик В. Політична система та політичний режим // Політична думка. — 1994. — № 4.

Автор: Ярослав ЯРОШ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад