Убити Faust-а

Прем’єрна варіація на знайому тему — довгоочікувана у 89-му «франківському» сезоні. Й — незбагненна.

Зрештою, найгіднішому театру Києва (а може, й України) не зайве мати в репертуарі власне прочитання історії гіперамбітного доктора, який вступив у договірні відносини із силами темряви. Її віками переспівують і знамениті, й безіменні. Бо ж ідеться про півтисячолітній ключовий сюжет світової культури (за легендою, роки життя Йоганна Фауста 1480—1540). Цей сюжет близький передусім тому: а) хто пізнає, креативить, безкінечно розсуває рамки самореалізації; б) кому імпонує постійна реінкарнація Фауста, хоч скільки б літ спливло; в) хто бачить у ньому нонконформіста, вільного від ходульної моралі та обтяженого необхідністю межового вибору.

До й після Гете, який запропонував світові згодом найбільш експлуатовану версію шляху бентежного чорнокнижника, з’являлося чимало інших інтерпретаторів. Їхні тлумачення різнилися акцентами. Не кажучи вже про форми.

Режисер Андрій Приходько відштовхнувся від менш відомих текстів. А саме від першого літературного джерела — Кристофера Марло — для сценічного втілення, фольклору про Фауста в адаптації Йоганна Шпіса та лялькової п’єси Гейсельбрехта. Як і в попередньому творінні на франківській сцені — дивовижній «Шякунталі», постановник не скупився на засоби візуальної виразності. У згаданій виставі за індійським епосом усі вони працювали на користь ідеї. Майстерно сконструйоване розкішне видовище магнетизувало око: навіть фабула здавалася неважливою.

Мабуть, у «Легенді про Фауста» режисер забажав перевершити той свій успіх, досягнувши таких вершин строкатості, щоб усіх навколо засліпило. У результаті нова постановка потонула в надмірності геть різних естетик. Вони нашаровувались одна на одну з несамовитістю оргії. Етнічні ноти, історичні та міфічні образи змішувалися в термоядерному коктейлі. Будь-який перебір деструктивний, не кажучи вже про те, що зазвичай він — синонім несмаку. Хай навіть ідеться про містерію з її балаганною всеїдністю.

Еклектика катастрофічно дробила дійство. Архітектоніка розповзалася по швах. Важко пригадати, з якого моменту це почалося. Чи то коли нечисть ніби пародіювала героїв «Повстання живих мерців». Чи коли всі, нарешті, побачили патрона чорних сил: велетенську сміховинну комбінацію з рогів, зіниць, ікл (У-у-у, ось ти який…). У зал летіли величезні повітряні кулі та маленькі мильні кульки (Здрастуй, Полунін!). Ще були маятник, книга з некромантії, ходулі, дракони, бубни, заяложені попсою барабани, риби над головами глядачів, китайський мандарин (він же — Фауст), фавни з античною спокусницею Єленою на руках, дух Александра Македонського з духом коханки на конях, триметрові мультяшні квіти (мабуть, позичені в дитсадкової трупи)… Це свято реквізиту, ці галюциногенні видіння викликали захват: треба ж, увесь цей хаос сидів та чекав виходу в чиїйсь підкірці!

…Чим життя відрізняється від мистецтва? Життя тече згідно з етичним кодексом (колективним, індивідуальним), наперекір йому або взагалі без нього: тобто насправді без писаних правил. Твір мистецтва будується за певними законами. Живописець, приміром, знає, скільки та яких фарб треба поєднати, щоб отримати бажаний результат. Вистава з волі її автора може бути новаторською, поліжанровою, полістилічною, містичною, абсурдистською… Будь-якою. Але обов’язково — цілісною. Інакше то не вистава, а все що завгодно — шоу, капусник, «солянка збірна».

Ось приклад, можливо, не зовсім порівнянний із предметом розмови, та де в чому показовий. Режисер Фрідріх Вільгельм Мурнау 1926 року зняв кіно про того самого Фауста. Картина, звісно, німа. І при цьому — рельєфна, така, що запам’ятовується, зі спецефектами, які донині вивчають на кінофакультетах. Один із секретів безсмертя стрічки в тому, що майстер німецького екранного експресіонізму Мурнау не знехтував сократівським почуттям міри.

Отже, «Легенда про Фауста» на столичній сцені. За всієї неприборканої фантазійності та багатомірності матеріал уклався в одну дію. Але як? Просто всупереч будь-яким уявленням про межу сприйняття майже двогодинне видовище не розсікли антрактом. З другого боку, хіба було нудно? Адже вже достеменно встановили, що навіть зовсім навпаки. Однак якщо глядача нагодувати оселедцем, молоком та огірками, у нього, ймовірно, виникне бажання вийти. Якщо не піти геть (за великим рахунком, саме спустошення залу боятися й варто).

…Звести нанівець гору витрачених ресурсів, маючи в руках такий колосальний акторський кістяк, це ще треба примудритися! Тандем Ступок — злагоджений, переконливий, хоч як зовнішня пістрявість на нього й тиснула. Художній керівник театру Богдан Сильвестрович грав Мефістофеля, а також Фауста в присмерковому віці. Остап Богданович — Фауста в роки його нестримних шукань. Цей образ цілковито злився з Остапом Ступкою, каталізував його професійну індивідуальність.

Ложкою якщо не дьогтю, то солі став фінальний монолог Богдана Ступки: покаянну промову Фауста він проголошував не за текстом, від себе. Певне, щоб не було зрозуміло, хто говорить: Ступка чи Фауст. Від пасажів щодо останньої межі ставало моторошно, адже, навіть не вирізняючись забобонністю, деякі речі не варто промовляти вголос.

Високовольтний Богдан Бенюк був органічний, віртуозний, як завжди, хоча його базіка Каспер і здався алюзією на Швейка.

Резюме: актори намагалися «склеїти» виставу. Однак вона не піддавалася.

На противагу тій силі, що вічно хоче зла й вічно творить благо, усі тут від початку стовідсотково хотіли блага. А вийшло те, що вийшло. 

Вітаємо

Нещодавно Остап Ступка (ліворуч) виборов звання найкращого телеведучого на ІІІ телевізійному фестивалі «Відкрий Україну». Цього року в програмі фестивалю налічувалося 50 конкурсів і номінацій. Змагалися 285 робіт, 102 претенденти на нагороди. Актор цілком заслужено переміг як ведучий фільму про Григорія Сковороду циклу «Великі українці». До речі, в журі саме цього конкурсу працювала також представник журналу «Віче».

Майже водночас батько Остапа – Богдан Ступка (праворуч) побував на ІІІ Римському міжнародному кінофестивалі, звідки привіз статуетку імператора Марка Аврелія. Українського генія визнали найкращим за головну роль у стрічці Кшиштофа Зануссі «Серце на долоні». Фільм представляв на престижному форумі Польщу та Україну.

«Віче» бажає нашим улюбленим акторам добра, щастя, любові шанувальників та здоров’я, щоб зіграти ще багато-багато цікавих ролей! 

Автори: Ольга КЛЕЙМЕНОВА, фото Миколи БІЛОКОПИТОВА