Відлуння: «Молодість». 59 хвилин ганьби

Позаконкурсну програму 38-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» присвятили Голодомору 1932—1933 років. Організатори намагалися зібрати всі стрічки на цю тему. У підсумку до «Кінодокументів про Голодомор» увійшло десять документальних фільмів, створених українськими кінематографістами. Кілька з них знято ще в 1990-х, але більшість — цьогорічні. Ми подивилися одну з новинок — «Пейзаж після мору» (режисер Юрій Терещенко).

 Фільм досліджує феномен постгеноцидного суспільства на прикладі одного українського села — Великої Фосні на Житомирщині. У 1933 році тут із 86 хат голод спустошив 64. Про це з екрана розповідає надзвичайно цікава людина, дослідник голоду Яків Грищук, що мешкає в сусідній Малій Фосні. Він показує втаємничені місця масових захоронень, які сам розшукав, зібравши свідчення сотень і сотень свідків Голодомору в цих краях. Яків Грищук власним коштом установив десятки надгробних пам’ятників і стелу в центрі села, де викарбував прізвища померлих голодною смертю.

— Щовихідних я сідав на велосипеда й у дощ, а то й у сніг їхав іноді за сто кілометрів. Шукав ті канави, куди звозили з округи трупи. Ці місця хитромудро позначав, аби ніхто не здогадався, бо то були ще ті часи. Справді, вся наша земля горбата від могил, — каже Яків Грищук.

Після коротких розповідей про роботу над фільмом, про смачні борщі, які авторам картини випало скуштувати у Великій та Малій Фосні, митці передали слово екрану. Хвилин з десять той демонстрував галасливий рекламний блок. Налаштовані на геть іншу тональність, глядачі стали перешіптуватися, висловлюючи невдоволення. Це дивно ще й тому, що стрічку створено на замовлення й коштом Державної служби кінематографії, керівник якої Ганна Чміль сиділа серед почесних гостей фестивалю. Та й чому глядачі, котрі прийшли на фільм не за запрошеннями, а купивши квитки по 30—40 гривень, мусять дивитися рекламу, як на дармовому показі? Склалося враження, що організатори більше думали про власну вигоду, аніж про відвідувачів кінофестивалю. Урешті, гарний фільм мав знівелювати перші неприємні враження.

Його початкові кадри сповнені трагізму, болю, співчуття. Глядачі принишкли. Екран передає страх літніх людей, що й досі бояться розповідати про жахливий голод, смерть родичів, сусідів. Але свідків показано надто мало: два-три. А далі — мальовничі краєвиди та розлогі сцени із сучасного життя села: кінь тягне натужно воза, пихкає димом тракторець, протяжно курличе журавель. Детально зафільмовано пасхальні звичаї, похорони. Здається, через брак матеріалу режисер просто змарновує час, аби короткометражку перетворити на повнометражний фільм. Попри тему, яка в іншому випадку не дала б змоги ані на хвилину розслабитися, глядачі стали відверто нудьгувати.

Автори, нехтуючи елементарними законами жанру, по кільканадцять хвилин демонстрували кадри, як п’яний чолов’яга шукає стежку додому, як молодь улаштувала танці під клубом, з ревінням мотоцикла та бійкою. Сільська вчителька розповіла: якщо раніше «в кожному класі було по два дебіли, то тепер — лише два нормальні учні на всю школу». Ці слова, мабуть, підкреслюють різницю між радянським і нинішнім селом, але аж ніяк не вказують на прямі наслідки Голодомору початку 1930-х років. Тут кадр і слово — заради них самих, а не в ім’я мистецтва. Режисер відверто смакує принизливі для українців пасажі.

Євген Сверстюк, якого без перебільшення можна назвати совістю нації, переглянувши «Пейзаж після мору», сказав: «У фільмі ми бачили тільки спитих і здеградованих людей». За його словами, такі сцени з життя характерні і для Білорусі, і для Росії, тому не можуть бути ілюстрацією постгеноцидного суспільства України.

Дивина, але у стрічці фактично відсутній авторський текст. Є лише невеликі фрагменти зі щоденника американського дослідника Голодомору Джеймса Мейса, які прочитав Богдан Ступка. І ці цитати певною мірою рятують фільм. Але, як слушно зауважила дружина Дж. Мейса Наталія Дзюбенко, «щодо основ проблематики картини, то, очевидно, говорити про геноцид чи постгеноцидність однією чи кількома фразами недостатньо».

Газета «День», де з 1997 до 2004 року, переїхавши в Україну, працював професор Дж. Мейс, «заради справедливості» обурилась, що у стрічці процитовано «щоденники» її автора. «Це не фрагменти зі щоденника, а фрагменти зі статей Джеймса, свого часу опублікованих у нашій газеті», — пише видання.

«Українське суспільство не зможе розвиватися далі, аж поки над ним тяжітиме страшна спадщина злочинного минулого, без спокути, бо такі безмежні, невимовні трагедії, як Голодомор, найглибшим, найтяжчим чином, через страх, проникають у підсвідомість нації», — ці слова Дж. Мейса звучать у фільмі. Розкрити їхню суть намагалися автори «Пейзажу після мору»; навіть назва є квінтесенцією наведеної вище думки професора Гарвардського університету. Однак інколи одна фраза важить більше, ніж цілий фільм, — тепер це доконаний факт.

Розвідки Дж. Мейса на тему Голодомору, які незабаром вийдуть друком у чотирьох томах, слугують одному: донести до громади, до світової спільноти правду про трагічні події в Україні в 1932—1933 роках. Ця праця непроста, вона потребує культури й тактовності. Богдан Ступка, задіяний у фільмі, переконаний, що про Голодомор мають сказати своє слово не лише історики, а й митці. Ніби митці й узялися за справу, задумавши створити гарний фільм. Та заступник директора Інституту історії України НАНУ Станіслав Кульчицький, переглянувши його, не піддався магії вітчизняного кіно: «Не думаю, що «Пейзаж після мору» можна назвати витвором мистецтва. Напевно, він має інформативний характер».

Не в захваті від стрічки й колишній дисидент Євген Сверстюк: «Знаєте, хотів на показ привезти свого україномовного зятя з Берліна, та в нього не склалося. І я про це не жалкую».

Однак після завершення фільму в залі пролунали бурхливі оплески: справді, мистецтво не підвладне однозначним судженням. На сцену знову зійшов творчий колектив на чолі з Ю. Терещенком. Збиваючись на російську, відомий український режисер укотре висловив задоволення своєю роботою, подякував членам колективу, кожен з яких зробив вагомий внесок у створення картини. Це вже далеко не перший фільм режисера: він зняв понад 40 документальних стрічок. Хто не бачив робіт майстра, може лише здогадуватися про їхню мистецьку цінність. Заслуги Ю. Терещенка перед кінематографом визнала не лише Україна, надавши звання заслуженого діяча мистецтв, а й така собі Євразійська академія телебачення та радіомовлення, де наш співвітчизник ходить в академіках. Щоправда, навіть на сайті цієї академії про пана Терещенка чомусь не згадується. Свої знання та досвід митець охоче передає молоді, обіймаючи професорську посаду в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого.

Міністерству культури і туризму України фільм «Пейзаж після мору» дуже сподобався, й воно виступило з ініціативою показати стрічку в усіх областях, а також виставити на міжнародних фестивалях. Напевне, автори від самого початку вірили в міжнародний успіх, адже показ у позаконкурсній програмі «Молодості» подавався досить амбіційно — як «світова прем’єра».

З’явилася інформація, що фільмом зацікавилися телеканали «Інтер» та ІСTV. Очевидно, українські глядачі незабаром матимуть змогу переглянути «Пейзаж після мору», тривалість якого 59 хвилин, по телебаченню. Та навряд чи всі знайдуть сили додивитися до кінця, бо це справді нелегко.

Гадаю, кожен із нас, маючи кінокамеру, за день перебування в селі може зняти такий «фільм». Тож свої шедеври сміло надсилайте до Державної служби кінематографії. Можливо, вам пощастить і ваш аматорський фільм теж покажуть на «Молодості» або й відправлять куди подалі за кордон на світову прем’єру.

Автор: Юрій ПОТАШНІЙ