передплата Українською | In English

№19, жовтень 2008

Ризики для держави в контексті етнополітичних загроз соціальній стабільності

Поділитися:

Серед пріоритетів будь-якої держави з поліетнічним складом населення — мінімізація етнополітичних загроз соціальній стабільності. Україна не є винятком попри те, що протягом років після здобуття незалежності в країні не сталося жодного масштабного протистояння на етнічному ґрунті.

Тож розглянемо чинники, що є потенційно загрозливими для соціальної стабільності.

1. Політизація етнічності. Цей феномен засвідчує перехід частини суверенітету влади до народу, зокрема до його етнічних сегментів. Він полягає в намаганнях здобути або розширити доступ носіїв етнічної ідентичності до владних можливостей, до участі у прийнятті політичних рішень. Відповідний процес може бути легітимним і толерантним або відбуватися через протистояння, конфлікти й інший деструктив. Найпомітнішими виявами політизації етнічності стали: утворення і діяльність у Криму російських організацій, які декларують наміри виходу автономії зі складу Української держави та її приєднання до Російської Федерації; вимоги кримських татар трансформувати АРК у кримськотатарську автономію; формування так званого політичного русинства в його осучасненій версії (автори й прихильники цієї версії намагаються ідеологічно відокремити корінне населення краю з його регіональною русинською самосвідомістю від решти етноукраїнського загалу, а відтак домогтися адміністративно-політичного або й державно-політичного самовизначення русинів як окремого народу, нації. Русинська ідентичність розглядається «політичними русинами» як легітимація їхнього виняткового права на управління регіоном, розпорядження його природними й іншими соціально-економічними ресурсами та людським потенціалом. Чимала частина «політичних русинів» орієнтована на Росію і знаходить там підтримку); ініціатива угорців Закарпаття щодо утворення на території області угорського автономного національно-територіального округу (без будь-яких проектних пропозицій щодо правових параметрів такої автономії).

2. Сучасні особливості соціально-психологічного, емоційного стану представників національних (етнічних) груп населення. Разом із відходом у небуття радянсько-комуністичної системи етнополітичної стратифікації населення українці, колись «формально титульна нація» УРСР, а де-факто національна меншина Радянського Союзу, стали нині «реально титульною» етнічною більшістю. Одночасно етнічні росіяни, що за радянських часів, по суті, представляли в республіці домінуючу на теренах союзної держави російську націю, є тепер етнічною меншістю. Ці зміни впливали на індивідуальне та колективне самоусвідомлення української й російської етнічних спільнот, викликаючи духовне піднесення у представників першої й  певну розгубленість або активне неприйняття нової ситуації — другої. Політично це виявилося в оформленні радикальних партій, квазіпартій і громадських організацій. Одні  з них керувалися і керуються ідеєю переваги української «етнічної нації» у новопосталій державі, інші прагнуть зберегти й посилити традиційне для імперсько-російської та радянської доби російське домінування, якщо не в усій Україні, то хоча б на окремих її територіях.

Усередині етноросійської більшості населення АРК посилюється негативне ставлення до повернення депортованих народів та діяльності утворених ними організацій. Тим часом серед кримських татар актуалізувалася ідентичність автохтонного народу Криму з одночасною віктимізацією свідомості. Обидві ці соціально-психологічні особливості помітно впливають на політичну поведінку репатріантів, зокрема й на їхні стосунки з державними структурами та громадянами інших національностей.

Результати проведеного у 1992—2006 роках дослідниками Інституту соціології НАН України моніторингу засвідчують критично високі показники дистанційованості між представниками населення України різних національностей [2].

3. Регіональні відмінності в етнополітичній самоідентифікації громадян. Не останньою чергою через особливості перебігу виборчих кампаній 2004—2007 років у політичному дискурсі й масовій свідомості актуалізувалася тема «двох Україн» — із різною мовою, культурою, релігією, політичними цінностями і геополітичними орієнтаціями. Відбулося помітне регіональне розділення електоральних симпатій. Попри це після «помаранчевої» революції 2004 року в усіх регіонах серед населення різних національностей помітно зросло національно-державне самоусвідомлення. 2005 року соціологи зафіксували стрімке — від 44,2 до 54,6 відсотка — порівняно з попереднім роком збільшення частки тих, хто на запитання «Ким Ви себе передусім вважаєте?» відповіли: «Громадянином України». 2006-го аналогічну відповідь дали 51,6 відсотка опитаних. Пріоритетною ознакою державно-національної «українськості» респонденти різних національностей визначили відчуття відповідальності за свою країну [3].

На тлі цієї поки що не надто усталеної тенденції розвитку ідентичності не втрачають актуальності загрози дезінтеграції суспільного загалу через сегментованість і слабку вкоріненість його ціннісних основ. Національне опитування (омнібус) 2006 року виявило, що лише 24% респондентів вважають, що людей об’єднують спільна історія, територія, 21% — мова спілкування, 19% — релігія, 13% — національна приналежність, 12% — політичні погляди, 12% — патріотичні почуття громадянина України, 10% — національна ідея побудови Української держави. Відроджуються стереотипи ідентифікації населення за регіональними ознаками — «східняки», «западенці»; засоби масової інформації тиражують «ярлики» на кшталт «дони», «донецькі», «закарпатські»; зростає відчуженість населення різних регіонів [4].

4. Політизація етноконфесійних відносин. Найнаочніше вона виявилася  2004 року у ставленні архієреїв і кліру Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) до основних тодішніх претендентів на посаду Президента. Показовим свідченням активної участі духовенства УПЦ МП у політичних процесах є діяльність отця Сидора як очільника політичного русинства на Закарпатті. Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), Українська автокефальна православна церква, Українська греко-католицька та католицька церкви також не залишилися поза політикою. 

Помітним чинником політизації релігійно-церковних відносин стала актуалізація ідеї конституювання на теренах держави єдиної Української помісної православної церкви.

Посилюється залучення до громадського й політичного життя України протестантських, мусульманських, юдейських, а також новітніх релігійних утворень, що не є традиційними для вітчизняного духовного простору.

Етноконфесійні відносини продукують суспільні суперечності ще й через те, що управлінські центри майже всіх найчисленніших конфесій України перебувають поза її межами. Їхнє ставлення до українського суспільства і його перспектив багато в чому різниться і, врешті, мало збігається з українськими національно-державними інтересами.

5. Особливості динаміки етнічного складу населення. Згідно з розрахунками демографів Україну очікує подальше загальне скорочення людності, збільшення частки українців за національністю, зменшення частки росіян, зростання кількості кримських татар. Побільшає  вихідців із Кавказу, країн Азії та Африки. Отже, актуалізується необхідність формування толерантного ставлення з боку українського загалу до іммігрантів, етнокультурна й расова ідентичність яких не є традиційною для країни. Якнайшвидшого розроблення та реалізації потребує системна державна політика інтеграції іммігрантів в українське суспільство.

6. Нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів. Території проживання різних за етнічним складом, переважною мовою спілкування та суспільними орієнтаціями компонентів українського громадянства помітно відрізняються природними, господарськими можливостями, рівнем економічного розвитку, концентрацією виробничих, фінансових, інформаційних, науково-освітніх, людських та інших ресурсів, доходами людей і якістю їхнього життя. Так, за обсягом валової доданої вартості, розрахованим на одну особу, показники між областями різняться у понад шість разів, за розміром середньої заробітної плати — удвічі, за рівнем бідності — у чотири рази. Якщо через ці та інші відмінності відбуватиметься посилення політизації етнічності, провідниками якої є деякі представники вітчизняних і зарубіжних політичних та громадських утворень і навіть релігійних об’єднань, може виникнути небезпека конфліктної етнонаціональної дезінтеграції соціуму — через загострення міжрегіональних суперечностей.

7. Недосконалість адміністративно-територіального устрою країни, системи поділу повноважень та формування бюджетних ресурсів центральної влади і місцевого самоврядування, а також порядку обрання депутатів місцевих рад. Нинішній адміністративно-територіальний устрій консервує історично сформовані міжрегіональні економічні та соціальні диспропорції, стримує інтенсифікацію господарських зв’язків регіонів і їхніх мешканців, а отже, гальмує процес національно-громадянської консолідації різноетнічного населення держави. Територіальні громади не мають стимулів і можливостей нагромаджувати у місцевих бюджетах необхідні кошти для самостійного задоволення спільних та етноспецифічних інтересів. Через це зволікання з проведенням адміністративно-територіальної реформи й реформи міжбюджетних відносин може вже найближчим часом спровокувати суспільну напруженість і конфліктність, якщо не між територіальними громадами та громадянами різних національностей, то між ними й державою.

8. Намагання деяких країн-сусідів реалізувати свої національно-державні інтереси на території України всупереч її власним національно-державним інтересам. Такі намагання простежуються, зокрема, з боку Російської Федерації. Деякі її  політичні діячі і навіть державні органи своїми заявами та діями вже тривалий час утручаються у внутрішні справи України, намагаючись блокувати її євроінтеграційні прагнення, провокують російську громаду Криму на конфлікт з Українською державою й більшістю її населення. Серйозний етноконфліктний потенціал містить політизація характерних для наукового й освітнього дискурсів Росії й України відмінностей в оцінці низки подій історичного минулого. Не збігаються з інтересами етнополітичної стабільності в Україні й деякі аспекти реалізації на її теренах державної політики РФ щодо «закордонних співвітчизників».

Певні загрози етнополітичній стабільності в Україні створює поведінка екстремістських кіл Румунії й Угорщини, а також реалізація цими країнами окремих положень своїх законів і державних програм, які стосуються осіб румунської та угорської національностей, що є громадянами сусідніх держав.

9. Політична безвідповідальність правлячого класу України й безпринципна боротьба всередині цього класу за владу та власність на центральному й регіональному рівнях. Конфліктогенний потенціал цієї особливості суспільних відносин виявляється в намаганнях деяких політичних сил і діячів здобути електоральну підтримку актуалізацією та політизацією пов’язаних з етнічністю ціннісних відмінностей, стосовно яких найважче досягти порозуміння. Йдеться про відмінності у релігійних і мовних перевагах, традиціях, культурі громадян різної національності, їхньому ставленні до історичних постатей, міфів, пам’ятників, до версій та інтерпретацій подій минулого (Голодомор, Українська повстанська армія та ін.).

10. Недосконалість правових регуляторів етнонаціональних відносин. За основними своїми параметрами ці регулятори відповідають європейським стандартам. Однак чинна законодавча база досі не кодифікована, зокрема, щодо системності та узгодженості змісту вживаних у правових актах термінів, затверджених цими актами норм та порядку застосування останніх. Як наслідок, реальною є небезпека виникнення правових колізій, здатних трансформуватися в колізії і конфлікти суспільні — між етнічними і регіональними спільнотами, між ними і державою, між центральною й регіональними владами та ін. Найвідомішу з таких колізій спричинили недоліки закону України про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин [1].

 

* * *

Для мінімізації, нейтралізації та усунення загроз соціальній стабільності внаслідок дії описаних та деяких інших чинників потрібна  ефективна етнонаціональна політика як частина загальної внутрішньої і зовнішньої політики Української держави, а також відповідальна політична поведінка правлячого класу. Однак будь-яка державна політика і політична поведінка завжди є ризиком. Ризиком вони є передовсім тому, що спрогнозувати всі комбінації об’єктивних і суб’єктивних суспільних чинників та наслідки їх дії неможливо. Ризик полягає у виборі й реалізації державою та її правлячим класом певної поведінки в ситуації, коли відсутня визначеність щодо остаточних результатів такого вибору. Сприятиме ця поведінка соціальній стабільності чи дестабілізуватиме соціум, великою мірою залежить від якості державного етнополітичного менеджменту і якісних характеристик правлячого класу, його чільних представників та працівників апарату управління, їхньої спроможності адекватно усвідомлювати суспільні загрози і виклики, відповідати на них згідно зі справжніми національно-державними інтересами.

Найкращим, але в усіх компонентах навряд чи здійсненним сценарієм політичної поведінки міг би стати такий: різні групи правлячого класу України відмовляються від технологій конфліктної політизації і політичної мобілізації різних етнокультурних, етноконфесійних і регіональних сегментів українського суспільства методом актуалізації ціннісних проблем. Вони доходять згоди щодо розуміння та реалізації національних інтересів як синтезу інтересів суверенної держави, громадянського суспільства, громадян і їхніх груп різної етнічної ідентичності. Відтак ухвалюється Концепція (Стратегія) державної етнонаціональної політики, тісно пов’язана з концепціями (стратегіями) структурних реформ в усіх сферах життєдіяльності населення. Започатковуються й ефективно реалізуються реформи політичної та судової систем, державного управління і місцевого самоврядування, правових, економічних і фінансових відносин, інформаційної та культурно-освітньої сфер. Запроваджуються єдині для всієї країни стандарти надання соціальних послуг населенню. Молоде покоління, сформоване в роки незалежності, розширює соціальну базу громадянського українського патріотизму. Спільна позиція переважної більшості оновленого правлячого класу і його регіональних сегментів щодо національних геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів уможливлює їх утілення з урахуванням стратегічного значення України в геополітиці Європейського Союзу, Росії, США та інших центрів сили багатополярного світу, що формується. Українська держава оптимізує міграційну динаміку. Ефективна політика інтеграції у традиційний український соціум новітніх національних меншин, що формуватимуться у країні, дасть можливість мінімізувати загрози їхньої геттоїзації та криміналізації, сприятиме адаптації іммігрантів до нового для них середовища. Це середовище зазнаватиме змін, але не втрачатиме самобутності. Завдяки цілісності та системній багатоаспектності державної етнонаціональної політики як частини загальної внутрішньої і зовнішньої політики Української держави міжетнічна взаємодія в суспільстві розвиватиметься на засадах толерантності і взаємозбагачення здобутками її учасників.

З огляду на особливості сучасної політичної динаміки небажаним, але цілком імовірним може стати інший сценарій суспільних змін: боротьба всередині правлячого класу за владу і власність продовжується тими ж способами, як і досі. Реформи не відбуваються або є неефективними. Україна виявляє неспроможність досягти критеріїв членства в Європейському Союзі. Не тільки політична, а й економічна інтеграція в європейський простір на правах його рівноправного суб’єкта гальмується. Великий український бізнес стає заручником російських «ресурсних» компаній або поглинається транснаціональними корпораціями. Україна втрачає перспективу швидкого інноваційного оновлення, в системі міжнародного розподілу праці остаточно закріплюється у статусі сировинної периферії і території екологічно шкідливого виробництва. Поглиблюється регіональна, етнополітична, міжетнічна, етноконфесійна розділеність українського соціуму. Загострюються соціальні проблеми. Задовільна реалізація культурних, соціальних та інших потреб етнічних груп унеможливлюється. Як наслідок, зростає напруженість і виникають конфлікти між етнічними групами й державою та міжетнічні конфлікти. Посилюється трудова та інша еміграція, зокрема, у країни з населенням, етнічно та культурно спорідненим громадянам, які емігрують. Етнічну еміграцію стимулюють заохочувальні заходи з боку Польщі, Росії, Румунії, Словаччини, Угорщини, Чехії, країн Західної Європи. Україна стає «відстійником» для нелегальних мігрантів. Посилюються ксенофобські настрої і відповідна поведінка, особливо в молодіжному середовищі. Країна поступово втрачає ресурси геополітичної суб’єктності. Регульована децентралізація влади й розвиток місцевого самоврядування відповідно до європейських стандартів гальмуються. Як наслідок, посилюється політизація етнічності. Відбувається це одночасно з посиленням корупції на центральному та регіональному рівнях. Наростають автономістські настрої. Їх інспірують місцеві групи правлячого класу у власних корпоративних інтересах. Актуалізується ідея федералізації країни. Цю актуалізацію супроводжують прояви іредентизму, загрози територіальній цілісності держави. Останні частішають унаслідок політики деяких сусідніх держав, передовсім Росії. Її національні інтереси стають дедалі більше імперськими. Вони передбачають входження якщо не всієї України, то її окремих територій до складу РФ або щонайменше посилення російського впливу на Українську державу й обмеження її суверенітету та євроінтеграційних перспектив. Способами такого обмеження можуть стати залучення України до якогось квазідержавного утворення під російським патронатом, збереження і навіть розширення після 2017 року російської військової присутності в Україні під приводом захисту співвітчизників, зокрема в Севастополі та Криму. Загострюються етнополітичні, етноконфесійні та міжрегіональні суперечності й конфлікти навколо питань геополітичного вибору й соборності України.

Найвірогідніше, матимуть місце складові обох імовірних версій суспільної динаміки. Ситуація тяжітиме до песимістичного сценарію у разі збереження нинішньої якості відносин усередині правлячого класу та між ним і загалом громадянами. Сила тяжіння до оптимістичної альтернативи визначатиметься швидкістю і силою усвідомлення правлячим класом, що його головні корпоративні інтереси можуть бути реалізовані тільки в соборній суверенній конкурентоспроможній Українській державі і соціально стабільному суспільстві.

 

Джерела

1. Котигоренко В. Мовний аспект державної етнополітики в Україні // Стратегічні пріоритети: науково-аналітичний щоквартальний збірник Національного інституту стратегічних досліджень. — К., 2007. — № 2(3). — С. 137—146.

2. Українське суспільство. 1992—2006 рр. Соціологічний моніторинг.   — К.: Інститут соціології НАН України, 2006. — С. 480—481.

3. Там само. — С. 93, 102, 485.

4. Шульга М. Симптоми фрагментації суспільства (замість післямови) // Українське суспільство. 1992—2007 рр. Динаміка соціальних змін / За ред. В. Ворони, М. Шульги. — К.: Інститут соціології НАН України, 2007. — С. 462.

Автор: Віктор Котигоренко

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

У Авакова не підтримують ідею направити кошти від штрафів на нові вагони для УЗ Вчора, 28 вересня

Після дзвінка Зеленського у Міноборони: Держзавод отримав замовлення на причали Вчора, 28 вересня

Мінінфраструкутри планує залучити 3,8 мільйона за рахунок передачі в концесію 7 вокзалів Вчора, 28 вересня

Новини вихідних: банкрутство "Київенерго" та ОВДП для погашення "зелених" боргів 27 вересня

Боррель відмовився від слів про те, що "Євросоюз - не банкомат" 26 вересня

Боррель відмовився від слів про те, що "Євросоюз - не банкомат" 26 вересня

Зеленський сподівається, що Рада найближчим часом ухвалить законопроєкт про "інвестиційних нянь" 26 вересня

Зеленський запропонував розробити стратегію розвитку автомобільної галузі 26 вересня

Новини 25 вересня: авіаперельоти Зеленського, РНБО і "Вконтакте", безробіття 25 вересня

Прем’єр Угорщини вважає, що ЄС повинен переглянути політику санкцій проти РФ 25 вересня