Володимир Полохало: освітня криза зумовлена відсутністю стратегії державного розвитку

Нині система освіти перебуває в стані, який можна охарактеризувати ключовим словом «неефективність». Під неефективністю ми розуміємо неефективність управління, змісту й економіки вищої освіти.

І. Обговорюючи проблеми вищої школи, хотів би почати із середньої освіти. У квітні Комітет Верховної Ради з питань науки і освіти організував виїзне засідання до Сумської області. Воно було присвячене аналізу виконання законів «Про освіту» та «Про загальну середню освіту». Спілкування з працівниками загальноосвітніх навчальних закладів, керівниками місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування засвідчило, що рівень загальноосвітньої середньої школи не відповідає вимогам вищої школи.

Ректори останнім часом скаржаться, що скоро не буде кого навчати. Щорік рівень знань абітурієнтів катастрофічно падає. Програма середньої освіти перевантажена відірваною від реальних потреб інформацією (задумаємося над цифрою: 36 годин на тиждень для учнів старших класів, не враховуючи час на виконання домашнього завдання).

ІІ. Зміст професійної освіти не відповідає сучасним вимогам до кваліфікації молодих спеціалістів. Причина — відсутність у них практичних навичок роботи в умовах конкретного робочого місця. У 2007 році за направленням центрів зайнятості перенавчалися та підвищували кваліфікацію 2 тисячі випускників вищих навчальних закладів освіти, що майже в 4 рази більше, ніж у попередньому році.

Вищі навчальні заклади фактично не несуть відповідальності за кінцеві результати навчальної діяльності.

ІІІ. Ми маємо відійти від практики нечисельних вищих навчальних закладів. Середня чисельність студентів вищих навчальних закладів ІІІ—ІV рівнів акредитації становить 6,7 тисячі осіб. Із зарубіжного досвіду відомо, що в країнах з ідентичними демографічними умовами середня кількість студентів університету становить, наприклад, в Іспанії — 22 тисячі, в Італії — 23 тисячі, у Словенії — 8 тисяч.

Однак за такої потужної мережі вищих навчальних закладів (а в Україні зареєстровано 904 усіх форм власності) жоден із них за якісними характеристиками не потрапив до міжнародних рейтингів і ранжирів.

Вихід з цієї ситуації бачимо в укрупненні, об’єднанні, поглинанні навчальних закладів через створення корпоративних університетів, навчальних консорціумів тощо.

В Україні відбувається стихійний процес виникнення самоврядних (на теперішній момент їх 8) і національних університетів (нині їх 95). Діяльність окремих національних університетів не відповідає їхньому статусу: відсутні власні наукові школи, недостатній кадровий і матеріально-технічний потенціал. Останнім часом до цього списку додалося ще одне поняття — «дослідницький університет». Хоча його статус також законодавчо невизначений, він існує завдяки політичній волі високих урядовців. Це призводить до нівелювання почесного статусу та додатково навантажує держбюджет. Хочу зазначити, що надання університетові особливого статусу не відповідає практиці європейських країн. Процедура надання університетам права називатися національними та самоврядними має бути прозора та відкрита з урахуванням критеріїв для підтвердження цих статусів.

ІV. Серйозним викликом є проблема реформування вищих навчальних закладів I—II рівнів акредитації. Залишаються невизначеними місце та роль цих навчальних закладів не лише в системі освіти в державі, а й у системі економіко-професійних відносин. Україна приєдналася до Болонського процесу, й Міністерство вже багато зробило в цьому напрямі. Але робота зосереджувалася переважно на питаннях вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації. Поза належною увагою залишались училища, технікуми, коледжі. У результаті в державі й досі не визначено стратегію їх модернізації. На наш погляд, ця ділянка має стати одним із пріоритетів у діяльності міністерства. Необхідно підготувати й внести на розгляд Верховної Ради відповідні проекти законів, а після їх прийняття — відповідні зміни до всіх чинних нормативних актів.

У 2009 році прогнозується скорочення прийому випускників 9-х класів майже наполовину, а у 2010-му — його не буде взагалі через відсутність випуску. Перші наслідки цих ризиків відчують на собі професійно-технічні навчальні заклади та вищі навчальні заклади І—ІІ рівнів акредитації. Тому конче потрібно розробити національний план заходів з тимчасової підтримки професійно-технічних закладів та вищих навчальних закладів І—ІІ рівнів акредитації.

V. Ефективність роботи вищої освіти визначається тим, наскільки ефективно використано бюджетні кошти. Хочу зупинитися на такому болючому питанні, як держзамовлення. За оцінками експертів науково-дослідного інституту соціально-трудових відносин Міністерства праці та соціальної політики України, 40% державних коштів розподіляються помилково чи збитково. Причиною є відсутність стратегічних пріоритетів розвитку держави.

Наведу факти. Серед незайнятих громадян, які шукали роботу в 2007 році, кожний четвертий мав вищу освіту. На 2007—2008 роки планом прийому за державним замовленням на підготовку молодших спеціалістів за фахом «агрономія» виділено 3289 місць, тоді як на офіційному ринку праці станом на початок 2007 року потреба становила лише 1 (!) вакансію відповідного профілю, для фаху «зооінженерія» — виділено 1425 місць, а потреба становила 20. Одночасно маємо дефіцит професіоналів у галузі біологічних, агрохімічних і медичних наук — 12,9 тисячі осіб, а в галузі фізичних, математичних і технічних наук — 11,7 тисячі осіб.

Випуск навчальними закладами фахівців з вищою освітою більш ніж удвічі перевищує випуск робітничих кадрів, хоча серед працюючих вони становлять менш як половину. В Одеській, Тернопільській, Харківській, Чернівецькій областях і місті Севастополі понад 70% випускників — фахівці з вищою освітою. Досі не запроваджено обґрунтованого прогнозування розвитку ринку праці з урахуванням розвитку економіки.

VI. Університетський сектор науки має трансформуватися в головну складову національної інноваційної системи. Комітет не раз порушував питання захисту інтелектуальної власності та інноваційної діяльності. Проведено парламентські та комітетські слухання щодо захисту прав інтелектуальної власності й щодо національної інноваційної системи.

У США 55% фундаментальних досліджень дають саме університети, до того ж значна частина науково-технічних винаходів належить аспірантам (50% винаходів у галузі хімії). І хоча університетська наука в Україні становить понад 50% наукового потенціалу держави, вона не стала рушієм економіки.

Наразі стоїть питання комерціалізації винахідницької діяльності в університетах. У законопроекті потрібна норма, яка дозволяє університетам використовувати технологію або об’єкт права інтелектуальної власності, створений із залученням коштів держбюджету, для власних потреб. Це дасть змогу вищим навчальним закладам отримати нові джерела фінансових надходжень від реалізації патентів і ліцензій, збільшити кількість контрактів на проведення досліджень, результатом яких є отримання патентів.

VII. Реальна автономія університетів неможлива без фінансової самостійності вищих навчальних закладів. Ідеться про право вищих навчальних закладів державної та комунальної форм власності відкривати поточні й депозитні рахунки в банках і зберігати кошти на депозитних рахунках банків. Ця норма впродовж останніх років призупиняється Законом «Про бюджет України», у тому числі Законом «Про бюджет України на 2008 рік». Вона стала останнім каменем спотикання на шляху прийняття попередньої нової редакції Закону «Про вищу освіту». Треба зауважити, що Президент пропонував вилучити норму, яка є нормою чинного Закону «Про вищу освіту» (частина третя статті 63). Ця норма є в новій редакції Закону «Про вищу освіту». Хочу підкреслити, що комітет відстоював і відстоюватиме збереження цієї норми. Він не допустить зміни статусу вищих навчальних закладів як «бюджетних установ» на «одержувача бюджетних коштів».