передплата Українською | In English

№12, червень 2008

Конституційний лад в Україні: поняття та деякі питання порядку його визначення і зміни

Поділитися:

Термін «конституційний лад» вживається у багатьох основних законах, але завжди без формулювання відповідного
поняття [9].
У літературі поняття «конституційний лад» відрізняють від таких понять, як «суспільний лад» та «державний лад», що застосовувалися в радянському законодавстві й науці державного права [6]. В. Погорілко вважав, що конституційний лад — це система суспільних відносин, передбачених і гарантованих конституцією та законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї [5]. За своєю суттю, зазначає Ю. Шемшученко, конституційний лад являє собою певний тип конституційно-правових відносин, зумовлений рівнем розвитку суспільства й держави [3]. У зв’язку з цим у юридичній літературі висловлюється думка про те, що поняття конституційного ладу розвивається з категорії суспільного й державного ладу [7], а узагальнено конституційний лад визначається як сукупність усіх правовідносин, спричинених і закріплених конституцією [9].

Сутність конституційного ладу в Україні, на думку В. Шаповала, визначається змістом I, III і XIII розділів Конституції. Розділ І «Загальні засади» фіксує основи конституційного ладу, містить положення сутнісного характеру, більшість із яких виконує роль юридичного підґрунтя, нормативної першооснови для інших конституційних положень. Цей розділ — змістовний стрижень Основного Закону, значна частина його норм є нормами-принципами, які забезпечують найбільш загальний рівень регулювання. Розділ III «Вибори. Референдум», розвиваючи відповідні основи конституційного ладу, визначає загальні умови здійснення народного волевиявлення через форми безпосередньої демократії. Зміст розділу відображає юридичні параметри реалізації ідеї народного суверенітету, або народовладдя. Положення цього розділу Конституції є основою механізмів і безпосередньої, і представницької демократії. Нарешті, в розділі XIII «Внесення змін до Конституції України» засвідчено фундаментальний характер Основного Закону України, його найвищу силу. Співвіднесеність положень цього розділу з явищем конституційного ладу має свого роду інструментальне значення: він містить положення про внесення змін до названих трьох розділів Конституції, що конкретизують вимогу Конституції про виняткове право народу визначати й змінювати конституційний лад в Україні [10].

Поняття «конституційний лад» у Конституції не визначено, хоча цей термін зустрічається в її тексті тричі. З положень статей 17 і 37 Конституції незаперечно випливає, що конституційний лад, тобто закріплений Конституцією економічний, соціальний, національний, політичний (включаючи державний) та інший устрій України, заборонено змінювати насильницьким шляхом. Не таким однозначним є положення статті 5 Конституції, згідно з яким єдиним суб’єктом, котрий має прерогативу визначення та зміни конституційного ладу, визнано український народ.

Однак і визначення, і зміна конституційного ладу не можуть відбуватися свавільно, зокрема, шляхом антиконституційного державного перевороту, насильства тощо, навіть якщо суб’єктом таких дій є «народ» або вони вчиняються «від імені народу». Оскільки в Конституції йдеться про конституційне право народу визначати та змінювати конституційний лад, то це означає, що такі акти мають відбуватися у передбачений Конституцією спосіб як реалізація народом його конституційних повноважень через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Тому, наприклад, вимоги громадян на мітингах, демонстраціях тощо про зміну державного устрою, звернені до законодавчого органу чи глави держави з додержанням Конституції та законів, можна розглядати як одну з форм безпосередньої демократії, що допускаються Конституцією.

Водночас право визначення конституційного ладу й право зміни його в Конституції не розрізняються. Теоретично, очевидно, ці поняття мають певні відмінності. Зокрема, змінами конституційного ладу є, на наш погляд, окремі реформаційні перетворення окремих його складових, що не потребують прийняття нової Конституції або нової редакції чинної Конституції. Натомість визначення конституційного ладу передбачає ревізію існуючого суспільного ладу в усіх його основних складових і встановлення якісно нового ладу, що потребує прийняття нової Конституції. Але з точки зору його реалізації і право визначення, і право зміни конституційного ладу підпорядковуються єдиному конституційному режиму.

Крім того, варта уваги ще одна принципова обставина. За попередньою Конституцією наша держава визначалася як загальнонародна. Було встановлено, що вся влада в Україні належить народові, який здійснює державну владу через ради народних депутатів, що становлять політичну основу України. Найважливіші питання державного життя виносяться на всенародне обговорення, а також ставляться на всенародне голосування (референдум). Водночас Конституцією встановлювалося, що Верховна Рада України — єдиний орган законодавчої влади України і є правочинною розглядати та вирішувати будь-яке питання, що не належить згідно з Конституцією до компетенції органів державної виконавчої чи судової влади, а також не є таким, що вирішується винятково всеукраїнським референдумом. Водночас до виняткового відання Верховної Ради України було віднесено, насамперед, прийняття Конституції України, внесення змін до неї.

Отже, ухвалюючи 1996 року нову Конституцію, Верховна Рада фактично реалізувала своє конституційне повноваження як уповноважений представницький орган влади, від імені українського народу та виражаючи його суверенну волю. Парламент, по суті, визначив новий конституційний лад України, визнавши носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні народ, закріпивши його виняткове право визначати та змінювати в майбутньому конституційний лад, позбавивши водночас такого права державу. Більше того, Верховна Рада України відмовилася від належного їй повноваження приймати Конституцію України, залишивши за собою лише повноваження вносити зміни до нової Конституції. Натомість народ затверджує найпринциповіші зміни до Конституції. Це означає, що політичні сили, які визначали конституційний лад України у 1996 році, поклали в основу концепції її нової Конституції ідею народного суверенітету.

Однак зазначена ідея в Конституції виявилася реалізованою не повною мірою, оскільки порядок реалізації народом права визначати та змінювати конституційний лад шляхом прийняття нової Конституції або внесення змін до чинної виявився конституйованим не досить чітко. Зокрема, у Конституції взагалі не передбачено, що народ має право її приймати, а розділ XІІІ щодо внесення змін до Конституції не передбачає ініціювання громадянами таких змін. Отже, за народом залишено  повноваження затверджувати чи не затверджувати зміни до Конституції, якщо їх ініціюють народні депутати або Президент України та ухвалить Верховна Рада. На наш погляд, тут є певна внутрішня суперечність, оскільки виняткове право народу змінювати конституційний лад, по суті, ставиться під сумнів такою «технологією» внесення змін до Конституції, за якою народ фактично позбавлений права змінювати її самостійно.

Цей висновок підтверджує практика використання всеукраїнського референдуму з метою внесення змін до Конституції України та позиція Конституційного Суду. Як відомо, 16 квітня 2000 року відбувся всеукраїнський референдум на вимогу більш як трьох мільйонів громадян України, метою якого було з’ясування народного волевиявлення щодо низки питань стосовно змін у конституційному ладі України.

У зв’язку з наявністю спірних питань стосовно конституційності Указу Президента України «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 року за поданням народних депутатів України цю справу розглянув Конституційний Суд. Позиції суб’єкта подання й глави держави у цій справі, а також рішення Конституційного Суду свідчать про наявність дискусійних питань у конституційному визначенні засад народовладдя
[4, с. 41—43].

КС України визнав таким, що суперечить Конституції, питання референдуму щодо її прийняття всеукраїнським референдумом, вважаючи, що Основний Закон України, закріплюючи право визначати й змінювати конституційний лад винятково за народом, встановив чіткий порядок внесення змін до Конституції, і що це питання «виноситься на всеукраїнський референдум без з’ясування волі народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України і, отже, ставить під сумнів чинність Основного Закону України, що може призвести до послаблення встановлених ним основ конституційного ладу в Україні, прав і свобод людини і громадянина»
[4, с. 43—44].

Це рішення Конституційного Суду України, з нашої точки зору, є не тільки теоретично не обгрунтованим, а й принципово помилковим, таким, що має негативні політико-правові наслідки для розвитку правової думки й державотворення в Україні, перспектив побудови в ній демократичної та правової держави.

Хибною, з нашої точки зору, є логіка Конституційного Суду України щодо неможливості вирішення референдумом питання прийняття Конституції. За цією логікою Конституція, закріпивши право визначати й змінювати конституційний лад винятково за народом, встановила такий порядок внесення змін до Конституції, який виключає реалізацію такого права за ініціативою виборців і робить її цілком залежною від розсуду державної влади, зокрема, того ж Конституційного Суду, що пропонує спочатку «з’ясувати волю народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України», і лише після цього ставити перед народом питання про його згоду приймати Конституцію всеукраїнським референдумом.

Установлення шляхом усенародного голосування порядку прийняття Конституції України є елементом реалізації виняткового права, вказаного у статті 5 Конституції, а саме: закріпити лише за народом повноваження приймати Конституцію країни та визначати безпосередньо народом, а не від його імені конституційний лад України. Проте це аж ніяк не означає, що це повноваження потребує негайної реалізації і що ставиться під сумнів дія чинної Конституції України.

Конституційний Суд України не врахував, що з’ясування волі народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України залежить також і від того, хто і в якому порядку має її приймати. Якщо, наприклад, це робитиме парламент, якому народ не довіряє, то виборцям немає сенсу підтримувати прийняття нової Конституції наявним складом парламенту. За відсутності чітко визначеного порядку прийняття Конституції України потрібно спочатку встановити його, а потім з’ясовувати необхідність, строки прийняття та зміст нового Основного Закону.

Як зазначає у зв’язку з цим В. Шаповал, референдум щодо прийняття конституції є первинним щодо референдуму про внесення до неї змін. Референдна форма прийняття конституції, разом із формою прийняття її спеціально обраними установчими зборами вважається класичною. У такі способи приймалися перші конституції кінця XVІІІ століття в Європі та Північній Америці. Із середини XІX століття поширилася форма прийняття конституції парламентом, хоча частина теоретиків застерігала щодо відсутності у депутатів парламенту спеціального мандата (доручення виборців) на прийняття саме конституції. Проте і сьогодні референдарна форма прийняття конституції є широко визнаною. Саме референдум, як стверджує К. Книгін [2], порівняно з іншими формами народовладдя, надає народові, воля якого має вирішальне значення, можливість прямо впливати на вирішення широкого кола питань, що являють загальнонаціональний інтерес.

Шляхом референдуму були, зокрема, прийняті чинні конституції Азербайджану, Албанії, Білорусі, Вірменії, Данії, Естонії, Казахстану, Литви, Росії, Туреччини, Франції та ін. У деяких країнах референдуму передувало ухвалення конституції парламентом (Іспанія, Польща) або установчими зборами (Румунія), чим забезпечувалися додаткові умови її суспільної адаптації [1].

Прийняття конституції шляхом референдуму, продовжує В. Шаповал, звичайно супроводжується запровадженням відповідного порядку внесення до неї змін. Однак головним є те, щоб конституція була взагалі легітимною, тобто прийнятою у спосіб, який прямо визначений у попередній конституції або вочевидь випливає з її змісту. Інакше все буде зведено до питання політичної доцільності прийняття нової конституції. Вочевидь, чинна Конституція прямо не передбачає прийняття нової; однак це не означає неможливості прийняття на основі її положень нової і також легітимної Конституції [8].

З наведених міркувань автора слід було б дійти висновку, що хоча чинна Конституція України і не встановлює порядку прийняття нової, з її змісту стає очевидною можливість прийняття нового Основного Закону  не інакше, як через всеукраїнський референдум, оскільки навіть внесення окремих змін потребує затвердження їх у такий спосіб.

Згадане рішення Конституційного Суду щодо всеукраїнського референдуму, на нашу думку, спирається на помилкове концептуальне розуміння загальних засад Конституції, оскільки правило, за яким лише державні органи та їхні посадові особи обмежені у своїх діях підставами, межами повноважень та способами, передбаченими Конституцією і законами України (ст. 6 і 19 Конституції), Конституційний Суд застосовував вимоги цих норм Конституції України до дій громадян, які ініціюють проведення референдуму з певного питання, а також до рішення народу, яке визначається голосуванням щодо відповідної ініціативи громадян.

Аналогічною є правова позиція Конституційного Суду і в рішеннях від 5 жовтня 2005 року № 6-рп
у справі про здійснення влади народом та від 16 квітня 2008 року № 6-рп у справі про прийняття Конституції та законів України на референдумі. Згідно з рішенням від 16 квітня 2008 року, зокрема, КС зазначив, що положення частини другої статті 72 Конституції в контексті положень статті 5 Конституції треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і як єдине джерело влади в Україні,
здійснюючи своє волевиявлення через всеукраїнський референдум за народною ініціативою, може в порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України, приймати закони України (вносити до них зміни), крім законів, прийняття яких на референдумі не допускається згідно з Конституцією України.

У зв’язку з цим потрібно вдосконалити процедуру внесення змін до Конституції, встановленої її розділом XІІІ.

Юридико-технічна недосконалість цієї процедури призвела до численних конституційно-правових конфліктів і невиправданого коригування її рішеннями Конституційного Суду, тому конституційне визначення цієї процедури має бути чіткішим.

Загалом, якщо вести мову про конституційно-правові проблеми визначення та зміни конституційного ладу, важливо чітко позначити концептуальні орієнтири для цього. Ними, на мою думку, є засадничі положення статей 1 і 3 Конституції. Конституційний лад України має формуватися та утверджуватися як демократичний, соціальний і правовий, в його змісті мають бути визначальними людина, її життя і здоров’я, честь, гідність і безпека, а також зміцнення громадянської злагоди на землі України, як зазначено в преамбулі Конституції.

Тільки демократична публічна влада, яка реалізовує інтереси народу для народу, діє як єдиний владний суб’єкт на основі права і закону, може забезпечити і визначення та формування, і утвердження необхідного Україні конституційного ладу. Проблема єдності публічної влади в цьому сенсі стає сьогодні в Україні, як ніколи, актуальною.


Джерела

1. Законодательные страницы. Конституции мира// Коммерсант. Власть. — 2007. — № 31. — С. 61—70, № 32. — С. 61—70, № 33. — С. 59—69.

2. Книгін К. Правове визначення референдуму як форми народовладдя: проблеми теорії і практики // Право України. — 2001. — № 11. — С. 28—31.

3. Конституційне право України.  Академічний курс: Підручник: У 2 т. — Т. 2 / За заг. редакцією Ю. С. Шемшученка. — К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2008. — С. 11—13.

4. Конституційний Суд України:  Рішення. Висновки. 1997—2001 / Відповід. редакт. канд. юрид. наук П. Б. Євграфов. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — С. 41—43. С. 43—44.

5. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України: Підручник / За заг. ред. проф. В. Ф. Погорілка. — К.: Наукова думка; Прецедент, 2006. — С. 100—104.

6. Румянцев О. Г. Основы конституционного строя: понятие, содержание, отражение в конституции // Государство и право. — 1993. — № 10. — С. 3 — 4.

7. Тодыка Ю. Н. Основы конституционного строя. — Х.: Факт, 1999. — С. 8—11.

8. Шаповал В. М. Основний Закон України і референдум: до питання про «стабільність» Конституції // Право України. — 2000. — № 2. — С. 4 — 5.

9. Шаповал В. М. Сучасний конституціоналізм. – К.: Юрінком Інтер, 2005. — С. 50.

10. Юридична енциклопедія: В 6-ти т./ Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін.. — К.: Укр. Енцикл., 2001. — Т. 3. — С. 279—280.

Автор: Михайло Теплюк

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

ЄС висунув ультиматум Джонсону: у вас 12 днів, покажіть Brexit-план або це кінець Вчора, 18 вересня

ВР ратифікувала зміни до угоди з Туреччиною про стягнення податків Вчора, 18 вересня

Зеленський не планує візит на саміт НАТО у грудні – не передбачено форматом Вчора, 18 вересня

Міністр Пристайко вже дав згоду на формулу Штайнмаєра на зустрічі 2 вересня Вчора, 18 вересня

Фаріон: «Слуги» будуть валити все, що пов'язане з ростом українського духу Вчора, 18 вересня

ЄС профінансував ремонт дитсадків і лікарень у Маріуполі, Мелітополі та Приморську 17 вересня

Новини 17 вересня: касові апарати, арешт нерухомості "Кузні на Рибальському", ринок землі 17 вересня

Став відомий склад нової делегації України в ПАРЄ 17 вересня

Лагард стане головою Європейського центробанку 17 вересня

ЄС очікує невідкладного розслідування серії нападів на Гонтареву 17 вересня