передплата Українською | In English

№12, червень 2008

Естетика революції

Поділитися:

Слово «революція» схоже на «реве вулиця».
Це досвід колективного божевілля, шаленого братерства, ніжності та ненависті. Життя людини бідне на яскраві та виразні емоції. Ненависть обмежується законом, любов — цивільним кодексом, презирство — мораллю. Соціум фруструє схильність до екзальтації. Революція бавиться людиношанними гаслами, але й дає привід побешкетувати, не озираючись на осудливі похитування голів і тривожні погляди. Трохи гармидеру —
це завжди весело. Суспільство потребує переполоху.
Бо ж якось треба розганяти нудьгу.

Революції — історичне явище. Варто чітко розрізняти такі форми соціально-політичної боротьби, як перевороти, повстання, релігійні й селянські війни та власне революції. Коли відбувається соціальний вибух, протистояння за всіма згаданими лініями зазвичай нашаровуються. Релігійний конфлікт переростає в становий, а то й класовий. І якщо соціальне зрушення не обертається анархічною вакханалією, постають питання організації політичної влади. Тобто питання, котрі безпосередньо перебувають у центрі уваги будь-якої революції.

Марксистська історіографія тлумачить революцію як збройну фазу класової боротьби. Такий підхід, звісно, правомірний. Але він грішить схематизмом. Адже в певні історичні періоди класові суперечності не мають визначального значення. А якщо вони й домінують у політичному житті, то однаково не можуть зумовити докорінну зміну способу організації влади. Згадати хоча б середньовіччя. Класові суперечності між феодалами та селянством не справляли жодного впливу на формування державної влади. Натомість центральне значення мало протистояння між Церквою та князівською верствою й, водночас, між князями та шляхтою. Відтак не класові, а станові суперечності були ключовими для політичного життя. Тож поняття «революція» слушно розглядати в історичному контексті. Без огляду на ті чи ті історіософські схеми, його правомірно звести до цілком конкретної боротьби за політичну владу.

Новочасовість — епоха великих революцій. Саме в цей історичний період політичні партії та кліки, прагнучи оволодіти державною владою, залучили до боротьби чи не всі соціальні класи та верстви. Саме в цей період усі лінії соціального протистояння набули виразного політичного прояву.

Звертаючись до естетичних характеристик новочасових революцій, передусім варто окреслити їхню своєрідну «анатомію». Себто проаналізувати ті культурні риси, що стали свого роду тканиною революцій. Адже революції — це теж культурні явища. Революції — це частковий і конкретний прояв певної культури взагалі. Усі культури беруть революції за точки відліку: «до та після». Але жодна революція не творить культуру. Революція — це досвід розрізнення, досвід розуміння, осмислення та переосмислення. Революція — це символізація. І вона переозначує все культурне тло: те, що вважалося добрим, прекрасним, ціннісним, себто соціально значущим, може отримувати цілком протилежний етичний та естетичний знак, змінитись із плюса на мінус. Революція — це демонстрація смислів і символів. Це, згадуючи класичний вислів, переоцінка всіх цінностей. Спершу вона відбувається безсонними ночами, потім прокрадається на газетні шпальти, затим принаджує контреліти, а вже аж тоді, полонивши роздратовані натовпи, вихлюпується на вулиці й трощить осоружні символи влади. Революція — це не повінь, це талі сніги в далеких горах.

Відтак будь-яка революція — це, по-перше, ідеї, котрі: а) розкривають хибність наявного соціально-політичного устрою, б) зображують цінність устрою бажаного. І що важливо, критика суспільно-політичного устрою має предметом не лише питання організації влади, функціонування економіки, розподілу власності й інших благ, а передусім — естетику політичного життя. Пояснити громадськості ті чи ті економічні або правові ідеї фактично неможливо. Усі всенародні обговорення законопроектів, зокрема і конституцій, усі опитування щодо привабливості геополітичних векторів, або ж поглядів на економічну стратегію — це фікція. Це питання для фахової дискусії. Кухарки та їхні діти, звісно, можуть керувати державою, але недовго. Саме тому, попри демократичні компліменти, що лунають у ЗМІ, апелювання до громадськості, до яких удаються політики, вимушено мають не раціональний, а емоційний, відтак — естетичний характер. Аморальність політичних кроків виставляється як потворна; наслідки економічних новацій як такі, що однозначно призведуть до зубожіння одних і збагачення інших, себто до тієї самої естетичної потворності; конституційні зміни — як порушення владної рівноваги, тобто тієї ж естетичної гармонії. Хочуть чи не хочуть того політики, але вони мусять удаватися до естетичної аргументації, критикуючи опонентів.

По-друге, революційна матерія — це особливості культури, передусім комунікаційних й організаційних засобів, необхідних для агітації, підготовки збройної боротьби, захоплення й утримання влади. До виникнення електронних ЗМІ усі вісті передавалися від особи до особи. Відтак й осередком політичного життя були гуртки та майдани. Розгорнімо сторінки Тіта Лівія: римські сенатори остерігались екзальтованого форуму більше, аніж армії Ганнібала. Після катастрофи під Каннами Сенат видав постанову: заборонити вдовам у жалобних шатах приходити на форум. Від розпачу та співчуття рукою подати до обурення, а від обурення — до бунту та державного перевороту. Усі масові заворушення розпочиналися з майданного гармидеру. З навіженості натовпу розпочались і французька та російська революції. На відміну від людей сучасності, що користуються електронними ЗМІ, майданники ймуть віру лише трибунним ораторам. І довіряють лише найемоційнішим і найпатетичнішим промовцям. Згадаймо Майдан-2004. Усе розпочиналось як тривіальна акція протесту проти фальсифікацій. Але контроль над телевізійними каналами, здійснюваний президентською адміністрацією, спонукав людей до висновку, що правдиву інформацію можна почути тільки на Майдані. І «5 канал» став лише рупором Майдану. Так відтворилися форми політичної поведінки, що були властиві попереднім епохам.

Уже сам процес здійснення політики на майданах — у великих натовпах, із почерговою зміною промовців — зумовлює екзальтованість політичної поведінки. Звертання до натовпу спонукає промовців удаватися до крайніх, безапеляційних гасел. І що навіженіший речник, то палкіше його вітає юрба. Натовп — це достеменний бойовий стрій. Він потребує знамен та лідера, потребує прикладу та мети. Смішні та нікчемні всі застороги. Боягузи не ходять на майдани. Обивателі замикають двері та запинають фіранки. На майданах панують люди з розладнаними нервами. Саме такі люди й потрібні революції. Бо й революція — це щось на кшталт істерії. Звідси й естетика: розпатлана та розхристана свобода на барикадах.

До певної міри два згадані складники розкривають духовні та матеріальні риси культури. І лише завваження їх уможливлюватиме опис і розуміння естетики новочасових революцій.

Занепад і злам усталених форм життя завше виразніші, аніж становлення нових. Політичні ідеї, визначальні для новочасовості, передусім пов’язані з агонією середньовічного суспільства. Відходило в минуле політичне та культурне домінування аристократії. Утратила монополію на владу шляхта. Церква перестала бути єдиним осередком культури. Селянський світогляд і побут зазнавали трансформації під впливом міського способу життя. Етнічні та регіональні культурні риси, що вироблялися століттями, виявилися беззахисними перед залізничними коліями, загальними військовими повинностями та уніфікованими системами освіти. Спільне світовідчуття, властиве новочасовій людині — це злам форм життя. КрБшились, рвалися, гнулися всі грані, всі окраїни, всі риси. Усе, що до того здавалося непохитним, звісним і необхідним, виявилося сумнівним, однією з можливих альтернатив, а іноді й архаїчним. Спосіб життя трощив усталеність культури, деформував її визначеність. Але свідомість залишалася середньовічною. І далі залишалася звиклою до партикулярно-громадової замкнутості, ціннісної визначеності, комунікативної сконцентрованості. Виявляла спраглість до майже родинної затишності, якоїсь далебі домашності, такої собі пліч-о-плічності. Новочасовість покликала до життя нову соціальну верству — інтелігенцію. Але й інтелігенція, як до того духовенство чи шляхта, мислила себе як окрему спільноту. Посталий пролетаріат і той мусив убратися в середньовічні шати «окремого народу». Життя набувало нових форм, але людське світовідчуття залишалося середньовічним. І ця суперечність між сприйнятим і досвідом його осмислення визначала світоглядну специфіку Нового часу. Світ атомізувався, розсипалися підвалини й люди хапалися за колишні форми спорідненості та вигадували нові об’єднавчі міфи.

Алексіс де Токвіль спостеріг у Сполучених Штатах дивну схильність американців до створення усіляких громад. Люди єднаються за будь-якою ознакою. Усі створюють товариства: ремісники, торговці, студенти, люди однієї національності та віри. Інколи ці громади, як пише Токвіль, цілком серйозні за цілями та методами роботи, а іноді — лише зібрання жартівників, котрим абияк потрібно згаяти час. Нині коментатори схильні тлумачити це Токвілеве спостереження, висловлене в книзі «Про демократію в Америці», як певну іманентну схильність до життя у «громадянському суспільстві». Я ж гадаю, що це лише новочасовий спосіб «утечі від самотності». Хто створював Сполучені Штати? — Європейці, що мандруючи через Атлантику, покидали вироблені століттями громади. І цю спраглість за життям у маленькому товаристві, що звужує великий світ, вони й перенесли до Нового світу. Покинувши родину, втративши всі соціальні знання та навички, вони, одначе, не позбулися жаги комунікативного комфорту. Та більше — ця потреба лише загострилась. У новому середовищі людина завше шукає щонайменші ознаки спільності. І навіть якщо спільною є лише схильність до жартів, то від цього вона не втрачає позитивного значення, адже сприяє соціалізації.

Модернізація руйнувала життєвий уклад. Ідеології виступили ідеалізацію цінностей, що опинилися під загрозою. Англійський і французький соціалістичні рухи стали на захист дрібного ремісника та селянина, котрих «як клас» мала знищити індустрія. Національні організації перейнялися долею етнічних культур, майбутнє яких, як цілком обґрунтовано здавалось тоді, є сумнівним. Сіоністи заходилися вихоплювати єврейство з асиміляційного полум’я Європи. Російське народництво та слов’янофільство постали як природні реакції на реальну загрозу розпаду вікового побуту та світогляду: «вишневий сад» має загинути — це зрозуміло, але неприйнятно.

Лише дві соціально-політичні течії — фашизм і марксизм — прийняли модернізаційний футуризм. Ідеологи фашизму намагалися уподібнити народ до машинної доладності та сталевості. Намагалися за допомогою шестерінок і поршнів відтворити прадавні легіони, що упокорили світ. Але водночас ментально фашизм докорінно суперечив модерній безгрунтовності та відщепенству. Разом із пристрастю до техніки фашизм прагнув прищепити й пристрасть до колективізму, як своєрідної соціальної машини. Історія показала, що ода колективізму, виголошена фашизмом, була вельми доречною. Адже самотність і відірваність од соціального організму — виразні хиби сучасності (це ми бачимо нині вельми виразно). Фашизм передчув цей грядущий ґандж і спробував його творчо подолати. Інша річ, що втілення цієї цінності обернулося нехтуванням людською свободою та ксенофобією.

Марксизм, попри всі панегірики на честь індустріалізації, також обстоював антимодернізаційні цінності. Показовий приклад — апологія общинному землекористуванню. Гротеск — критика родинних відносин, котру можна надибати в «Маніфесті комуністичної партії». Навіть блискавиці, кинуті в бік експлуататорів робітничого класу, — це не що інше, як спогад про «золотий вік», за якого вільний ремісник був і власником виробництва, й трудівником одночасно.

І марксизм, і фашизм точно завважили вади індустріального суспільства — індивідуальне та трудове відчуження. Ці ідеології висунули проекти їхнього подолання, не заперечуючи економічної модернізації. Й у цьому полягали позитивні риси марксизму та фашизму. Чому ж реалізація їх обернулася непоправною катастрофою? Річ у тім, що бачення соціально-політичних ідеалів, властиве цим ідеологіям, залишалось естетично архаїчним, визначеним світоглядом попередньої епохи. Вони надихалися минулими взірцями, прагнули поєднати соціальну архаїку з новими умовами буття.

Іноді здається, що політичні ідеали — вельми кумедна річ: усе, що віджило й відійшло в минуле, стало пожовклою світлиною, чистим спогадом, у якому немає місця болісним переживанням, здається достеменною ідилією, котру незле було б і повернути. Політичні ідеали, такі собі ґрунтовні проекти майбутнього, постають не чим іншим, як ідеалізованими спогадами. «Вперед у минуле», закликають політичні футуристи.

Наразі дещо потрібно сказати й про матеріальні складники епохи революцій. Я вже зазначав: революція — це символічна діяльність. Вона надає нових значень усталеним речам, а відтак змінює соціальне ставлення до них і їхнє соціально-політичне й загалом культурне функціонування. Відтак першорядне значення мають процес і засоби поширення символів. Себто носії інформації. Кажучи людською мовою, має значення те, як поширювалися нові відомості, знання, як передавався суспільно-політичний і культурний досвід. Звернімося до Англійської буржуазної революції. Це була революція, здійснена пуританами. Соціальні ідеали, вигартувані в протестантських громадах, почали суперечити способу життя, котрий нав’язувала правляча еліта. І коли між монаршим двором і парламентом розгорівся конфлікт, пуритани стали соціальною опорою останнього. Олівер Кромвель сформував із пуритан військо «нового зразка». Військо, що йшло в бій не за платню, не з обов’язку перед сюзереном, а за покликом віри. Як уважав Кромвель, лише ті вояки, чий дух вишколений Церквою, можуть безстрашно помирати та перемагати, не ремствуючи з приводу різних там незручностей воєнної доби. Створена Кромвелем «червона» армія перемогла. «Білі», прибічники монархії, були розгромлені. Та суть в іншому: в період, коли інформація та й загалом основні світоглядні цінності передавалися з вуст в уста, коли осередком соціального життя вимушено була лише громада, саме середовище пуритан стало оплотом революції. Саме в ньому поширювалися соціально-політичні памфлети, у тривалих дискусіях, прикметних для протестантського релігійного життя, вироблялися своєрідні соціальні догмати, створювався стиль політичної пропаганди. І коли революційних дух вислизнув із аркушів на парламентську трибуну, а потім і на поля битв, спаяні вірою та комунікацією пуритани виявилися вже готовим військом, щоправда, беззбройним, але це була справа часу. Озброєна слабодухість здатна лише на жорстокість. Одначе жорстокість не самодостатня.

Згадаймо Велику французьку революцію. До часу вольтеріанство та руссоїзм панували у вільнодумних салонах. Університети плекали Декартів раціоналізм, лібералізм Дідро та Локка. Саме університети впродовж десятиліть виховали сонм скептично налаштованих щодо суспільно-політичного устрою адвокатів, нотаріусів, літераторів і навіть математиків й астрономів. Ці люди бунтували в паризькій ратуші, вони ж склали опозицію монарху в Генеральних Штатах, ці робесп’єри, збіднілі дворяни та безрідні представники «вільних професій» і формували якобінські клуби. Це була революція, зерня якої заронили геніальні уми, парості якої зростили схильні до вульгаризації та максималізму інтелектуали, а кривавий врожай зібрали артилерійські офіцери. Це була революція університету. Злі чорнороби та галасливі пралі, роздратовані голоднечею й обурені демонстративним блиском аристократії, стали лише м’язами, котрі в певний момент випрямилися, зруйнувавши буйну пишноту рококо. Та важлива суть: ця революція була б неможливою без манірної салонної елегантності, смаку до схоластичних апорій, світоглядного раціоналізму, антиклерикального скептицизму, літературної вишуканості, правової системності та політичного утопізму. Це був інтелектуальний титанізм і примітивізм. Це було діяння одного великого університету та великого міста, однієї ратуші, кількох друкарень і базарів. Це звершення однієї соціальної верстви — інтелігенції. Звідси й стиль революції — фейлетони та декларації, а ще нескінченні суперечки, останнім аргументом у яких виявилася гільйотина, гостріша за будь-який афоризм. Французька революція, на відміну од англійської, не мала власних пуритан, визначеної, організованої та дисциплінованої соціальної верстви. Вона робилася руками натовпу та професійних катів. Потреби натовпу відомі, а кати дбають лише про професійне самовдосконалення. Переможцями в ній виявилися не закохані у власні помисли дискусанти, а натовп. А щодо катів, то ті завше переможці, попри будь-яке коливання владного маятника. У революції ідей перемогла сила — етатизм, що перемолов натовп й інтелектуальний плюралізм. Революція, що повстала проти догм, упередженостей та історичних традицій, потонула в крові, бо не мала ні догм, ні упередженостей і не шанувала традицій. Революція — це не лише заперечення, а й утвердження. Скептицизм і нігілізм, роздратування та ненависть — руйнівні нахили. Для їхнього втілення не потрібна революція. Ці інстинкти реалізовуються й у побутовому насильстві, ксенофобії та прислужництві у владної кліки. Революція — це альтернативне будівництво. Це дисципліна духу, особистісний аскетизм, ідейний догматизм і соціальний вишкіл. І лише з постанням соціальної верстви, що володіє цими якостями, можлива переможна революція, а не м’ясорубка як самоціль. М’ясорубка-то якраз і виникає з браку духовної дисципліни. Соціальна верства, що зважується на революцію, абсолютно точно має володіти критеріями, за якими розпізнаватиме прибічників і чужаків. Революція — це не диспут. Диспути мають залишатися в далекому минулому. Це не марення. Революція реалістична, якщо вона, звісно, не є сама собі метою. Це не заклики та декларації. А мобілізація, боротьба за нагальне та несумнівне, кревне й органічне, величне та водночас дрібне. Це фанатизм, що робить дух і тіло незламними. Але всі ці якості на обширі від Піренеїв до Рейну викорінив ще Юлій Цезар.

Однак уся ця пишнота буйно цвіла в Російській імперії. Микола Бердяєв писав: російські революціонери — це православні аскети в секуляризованій подобі. Семінаристи та діти священиків, що здобули університетську освіту, привнесли в революційну діяльність прищеплену готовність служити неземним ідеалам, презирство до мирських благ і духовну екзальтованість. У 1917 році під гуркіт вибухів на московських вулицях Бердяєв запитував у «недругів»: ви, богоненависники, ви, люди культури, яку нищите, що стане із суспільством, коли цінності, на котрих ви зростали, зникнуть? — Запанує матеріальна хтивість і «рвачество». Бердяєвське прозріння збулося. Та це вже інша тема. На початку ХХ століття російську революцію справді втілювали люди, котрі марксизм сприйняли, як перед тим їхні батьки Євангеліє. Революціонерами були різночинці, які вірили в матерію, наче у Святу Трійцю. Це були люди, в жилах котрих текла кров розкольників і хасидів, ладних померти мученицькою смертю, та не зректися символів віри. Звернімо увагу на «творчий доробок» Володимира Ульянова: це чудова книга «Розвиток капіталізму в Росії» та п’ятдесят томів усілякої бридні про партійне будівництво. Але без усіх цих брошурок і статейок, у яких вилаяні опортуністи різних мастей, революція не перемогла б. «Теоретик» заявляв: марксизм — це не привід для дискусії — це догма. І мав рацію. Без догми революція неможлива. Без догми революційні ідеї обернуться базіканням за кухлями пива, сентиментальною маніловщиною, позерством перед дівицями, що доливатимуть чайку та поправлятимуть на тарелях рум’яні баранки. Без догми революція — пропаща справа. А революційний авангард — не партія, а збіговисько нероб. Ні, для революції потрібна фільтрація мізків, потрібен катехізис, завчені напам’ять тези й аксіоми, потрібна ієрархія та дисципліна — орден войовничих єзуїтів, даруйте, «марксистів». Хто зна, добре чи зле, що Ульянов це вчасно збагнув?

Одним із таких віруючих революціонерів був Фьодор Достоєвський — онук подільського священика. Переважну більшість борців за світле майбуття каземати та каторги лише загартували. Випробування завше зміцнюють справжню віру. Інша річ Достоєвський. Відомі життєві обставини, безперечно, озлобили його. Але, мабуть, саме вони й змусили замислитися над проблемою, котрій фактично присвячені всі його найвизначніші твори: людина й ідея. Гурток петрашевців не був збіговиськом підпільних фанатиків, що вважали себе апостолами майбутнього царства. Він являв собою клуб шукачів істини, таких собі мудролюбів, людей, що цінували сумнів і шукали суперечності. Тому Достоєвський і не мислив власної життєвої драми в чорних і білих кольорах. Люблячи ідеї, він не був рабом жодної. А тому і власне життя, власні емоції та голову, здатну осягати істину, він цінував більше, аніж якусь окремо взяту сентенцію. Звісно, будь-яка ідея, сприйнята особистісно та витлумачена радикально, є революційною. Будь-яка ідея — владна, вона робить людину вищою за обставини, за примхи та незгоди й перетворює життя на долю. Будь-яка ідея — тоталітарна. Вона не залишає місця людським слабостям, не дає права на сумніви та вагання. Це шлях творення, шлях воїна, шлях пророка, що викорінює скверну й очищає перли добра. Коли людина має ідею, справжню, ту, що однокоренева зі словом «ідеал», навіть якщо вона зводиться до того, аби смачно поїсти та довше поспати, а поготів, якщо це ідея альтруїстична, наприклад, смачно нагодувати всіх злидарів і дати виспатися всім трудівникам, то така людина перестає належати сама собі. Перестає залишатися лише людиною побуту. А стає апостолом. Носієм духу. Якого духу — це вже інша справа. Але психологічно вона зникає зі світу потреб і соціальних умовностей. Вона ґрасує осоружну їй землю, але помислами, духом і душею в іншому світі. Така людина — ходяча жертва. Вона сама собі й суддя, й кат, й воздаяння за добро. Але чи виправдана ця жертовність? — Ось про що мовить Достоєвський. Стоячи на ешафоті, він, мабуть, запитував себе: за що, за що ці люди збираються відірвати мої ступні од ґрунту? Чи варті всі слова, мовлені мною в приємному товаристві, того, що зараз я втрачу життя? Звісно, він не думав саме цих слів. Він думав, либонь, лише одне: я помру, помру, помру, ось зараз життя — усе, що я мав, обірветься; як добре жити, як добре жити, жити і баста, й хай би були прокляті всі помисли про щастя інших людей, якщо помирати доведеться саме мені. Згодом цей екзистенційний досвід філософськи узагальнився: жодна абстрактна ідея не варта конкретного життя людини; життя, хай злиденне, хай ганебне, все ж вартісніше за смерть. Це основна ідея Достоєвського. Вряди-годи він проти неї бунтує, він її випробовує. У цю загальну формулу він підставляє різні варіанти ідей, зіставляючи їх із різними способами життя. Але завше доходить одного висновку: життя — завелика жертва, немає жодної цінності, на вівтар якої можна було б принести життя. Він випробовує і саме життя: як це — просто жити? Чи має людина чогось прагнути в житті? Чи не обертаються її прагнення отими самими ідеями, котрі завше поглинають життя? Звідси й пієтет Достоєвського перед кримінальниками. Звідси й інтерес до тих речей, котрі мораль однозначно таврує як ганебні. Звідси майже Фройдова тема: убити батька й звільнити світ, а передусім себе від потворного гніту. Достоєвський випробовує абсолютні ідеї: милість Божу й принадність Царства Небесного. Випробовує чисте життя: маєтність, успішність, свободу.

Достоєвський випробовує і принадність революції. У «Бісах» показані «руки сліпих повитух», що плекають революційне тільце. Весь роман — нескінченні діалоги, нервово-сіпана гра в шляхетність, загикуваті розмови про руйнування, про якісь великі ідеї. Усі персонажі — «носії ідей»1. Яких ідей? А казна-яких. Усе зводиться до розмов про «російський дух», «російського бога», «бога загалом» і ще про спрощення правопису, усунення з нього твердого знаку (ъ), а то й узагалі перехід на латиницю. Найпослідовніші «носії», такі, як Кіріллов, пропонують усе зруйнувати. А такі, як Ставрогін, не пропонують, а просто беруть і руйнують: виходить вульгарно й аморально, але ефективно. Цікаві альтернативи окреслює Достоєвський. Усе «носіння з ідеями» зводиться або до антисоціальності, що межує з кримінальним пафосом, або до цілком невизначеного, далебі естетичного марення про ідеали, неодмінно світлі та святі (більше про них сказати нема чого)2. Й усе це в загальній атмосфері емоційного надриву та духовної порожнечі. Душа заступила дух. Психологія — духовну простість. Є лише самокопирсання, що доводить до божевілля. Є лихварство, що чудово узгоджується зі шляхетним позерством і розважаннями про ідеали. Спасіння душі неможливе без пізнання духу. У душевних нетрях можна розгледіти лише бісів. А ще кажуть: пізнай себе. Навіщо?

Достоєвський описує атмосферу суспільства, в якому неможлива легітимна політична активність. Хоч би там що проповідував Великий Інквізитор, але людина не може жити без політичної свободи. Їй потрібно знати, як народжуються закони, за якими її примушують жити. Людині потрібна політика. Бо політика — це її гідність. Людина, звісно, не народжується вільною. Вона народжується залежною. Вільною лише стає. Та коли її позбавити права на свободу, вона перетворюється на ніґіліста, проповідуючи: жага руйнування — творча жага. Така російська революція: сама собі мета — сліпа та безтямна. Бо іншою вона й бути не могла. Єдине забороло проти революції — відповідальність. Відповідальність, що випливає зі свободи. Коли ж політична система відбирає в людей свободу. Натомість вимагає лише слухняності, то на поверхню виринають винятково ненависть і роздратування. Тоді з’являється поетика руйнування — революційна поетика. Бо поетиці чужа соціальна відповідальність. Вона відповідальна лише перед собою: мистецтво ж бо — саме собі мета, саме собі втіха, мистецтво — самодостатнє. Тож, і осмислюючи російську революцію, передусім варто брати до уваги її поетичність, її мистецьке єство. Бо всі політичні програми, всі гасла та відозви — це були безґрунтовні поетичні пасажі. Вони мали не більший стосунок до реального життя, аніж будь-яке «Зів’яле листя». Революція була пройнята духом декадансу. Духом «мистецтва для мистецтва». Революція для революції — це і є декаданс — чисте мистецтво. Це була революція, зав’язана на текст. Адже що є марксизм? — Герменевтика «Капіталу» та «Маніфесту…». Що є анархізм? — Тлумачення текстів Бакуніна та Кропоткіна. Хоча трохи трималися ґрунту лише кадети. Та й то, це було лише прагнення реалізму й алергія на мрійництво, але не реалістична політика. Бо політичний реалізм народжується з практики, із безпосереднього досвіду, та аж ніяк не з відсторонених кабінетних схем. Реалістична політика в Росії була неможливою. Тому й перемогли більшовики — найбезкомпромісніші мрійники. «Это же все лучшие люди в России!», вигукував Достоєвський, дивлячись на каторжан. Мав рацію Лев Шестов: не всі з них були «лучшие люди». Були серед них і палії та крадії. Але небезпідставним був і пафос Достоєвського: ці люди — «пропаща сила». Скільки духовної сили, скільки пристрасті змарнувала владна темрява! Микола Бердяєв писав: коли згори не ллється світло, тоді вибухає революція — знизу пробивається пітьма. Звідки ніґілізм, анархізм і більшовизм? — Від «пропащості сили». Од відчуття сили, поетичного натхнення та творчої зваги, котрим, однак, була приготована лише каторга. Революція — це сліпота сильного. Це відчуття безперспективності та приреченості на загнивання, що викликає обурення та стає самодостатнім і всевизначальним відчуттям. Коли роздратування переростає в панівне відчуття, стає особистісною рисою, рисою найтворчіших людей, домінуючою соціальною рисою, тоді й революція обертається вироком, мрією — долею.

Революція — це доля, революція — це вир, це стихія. Саме в таких епітетах Жозеф де Местр описував французьку революцію. Для нього революція — це не примха, не воління Робесп’єра, Дантона чи Мірабо. Ці глашатаї натовпу лише маріонетки в революційній виставі. Піна революційного потоку зодягає їх у білі шати. Однак щойно ці «диктатори» й «володарі» дум стають наперекір революційні волі, та змітає їх із свого шляху. Тільки в революції так виразно та чітко видно свавілля обставин і дріб’язковість людських поривань керувати ходом політичних подій, кумедність претензій спрямовувати поступ історії. Революція — це стихійне лихо. А відтак і жалюгідні всі спроби керувати ним. Пожежа вщухає, лише випаливши усе, що тільки може горіти. Повінь спадає, лише поглинувши все, що опиниться на її видноколі. Контрреволюція можлива лише зі зникненням стихійної сили, що рухала революцію. І тоді ніщо не завадить контрреволюції. І народ, що перед тим вітав республіку, вигукував імена вождів, аплодував невтомності гільйотини, вшанує поновлення старого ладу, славитиме повернення монарха. Той самий інстинкт колективної єдності, те саме масове божевілля, що підтримувало революційні хвилі, тепер сприятиме монархічній реставрації. Народ — не політичний гравець. Народ — декор. Народ — ніщо. Це луна, що розносить імення нового правителя. Це резонанс, що підсилює славу нового ладу. Прагнення спокою та впорядко

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

ЄС висунув ультиматум Джонсону: у вас 12 днів, покажіть Brexit-план або це кінець Вчора, 18 вересня

ВР ратифікувала зміни до угоди з Туреччиною про стягнення податків Вчора, 18 вересня

Зеленський не планує візит на саміт НАТО у грудні – не передбачено форматом Вчора, 18 вересня

Міністр Пристайко вже дав згоду на формулу Штайнмаєра на зустрічі 2 вересня Вчора, 18 вересня

Фаріон: «Слуги» будуть валити все, що пов'язане з ростом українського духу Вчора, 18 вересня

ЄС профінансував ремонт дитсадків і лікарень у Маріуполі, Мелітополі та Приморську 17 вересня

Новини 17 вересня: касові апарати, арешт нерухомості "Кузні на Рибальському", ринок землі 17 вересня

Став відомий склад нової делегації України в ПАРЄ 17 вересня

Лагард стане головою Європейського центробанку 17 вересня

ЄС очікує невідкладного розслідування серії нападів на Гонтареву 17 вересня