Категорія належного та її застосування в соціальних науках Богданом Кістяківським

Актуальність освоєння творчої спадщини Богдана Олександровича Кістяківського (1868–1920) у соціологічній думці зумовлена колом осмислених ним проблем, зокрема істинності соціального пізнання, а саме методології соціальних наук, застосування плюралістичного методу в соціології, ролі ціннісного складника в соціальному пізнанні та моральності соціального ідеалу тощо.

Питання методології соціального пізнання Б. Кістяківського найповніше розкрите в його праці «Соціальні науки та право». Відразу зазначимо: деякі розділи книги, зокрема, присвячені можливості застосування у вивченні соціальних явищ категорії належного, викликають певні сумніви.

Ще наприкінці ХІХ століття статті Кістяківського, присвячені аналізу категорій «належне», «можливість» і «необхідне», викликали гострі суперечки. Автор різко заперечував гносеологічну значущість категорії «можливість» та пропонував замінити її поняттям «належне», тобто ідеєю психічної необхідності.

Особливої уваги, на наш погляд, варта думка Пітірима Сорокіна, який, частково критикуючи Кістяківського, не раз зазначав: жодна наука не може бути нормативною, а відповідно – немає та не може бути нормативного методу. Він виступав із м’якою, як здається, слушною критикою ідеї Кістяківського про застосування категорії належного в соціальних явищах. Чому? Бо категорія належного чи справедливого не може бути застосована як пізнавальна в тій чи іншій науці.

Для кращого розуміння проблеми звернімося до її тлумачення науковцями ХІХ століття. У минулому майже всі системи моралі вихідною позицією мали нормативність. Розуміли науку про мораль як науку оцінок, що популяризує належну поведінку та заперечує неналежне. Такого погляду дотримуються моралісти того часу (Ріккерт, Наторп, Віндельбанд, Штамлер, Фульє). Нині постійні твердження про моральний бік соціального втрачали свою цінність та актуальність. Праця Кістяківського у зв’язку з цим є винятком. На відміну від своїх попередників, він не обмежувався загальними фразами щодо цього, а надав, на наш погляд, чітку й послідовну теорію. Та ми вбачаємо в його концепції значні прогалини.

Кістяківський є прибічником плюралізму методів. Обстоюючи можливість і законність причинно-наслідкового вивчення соціальних явищ, учений водночас використовує категорію належного або справедливого, інакше кажучи, оціночно-нормативний метод. Він зазначає: «Усе, що стосується людей та здійснюється серед людей, потрібно й необхідно аналізувати з моральної точки зору, встановлюючи справедливість чи несправедливість того чи іншого явища (…) Будь-яке явище можна розглядати з погляду необхідності. Паралельно з цим способом правомірно розглядати соціальне явище з точки зору справедливості» [4, с. 176–177]. Обидва погляди є незалежними, певною мірою відрізняються один від одного, їх неможливо звести до єдиного континууму. Перший – природно необхідний – коли явище розглядають лише з точки зору необхідності, не цікавлячись  у жодному разі його справедливістю чи несправедливістю, другий – коли зовсім не цікавляться причинно зумовленою необхідністю явищ, важливим є лише моральний елемент.

Учений був переконаний, що ці два види суджень про одні й ті самі явища є логічно бездоганні, потрібні та соціально важливі для людини й людства загалом. Окрім цього, вихідною позицією було те, що вони дуже схожі. Та основною ознакою стає той факт, що вони включають істину. Різняться хіба що лише тим, що перші є категорією пізнання, решта – категорією оцінки.

Постає питання щодо істинності належного. З одного боку, справді, оскільки я думаю, я повинен думати істинно. Істинність, у свою чергу, є належністю мислення. Але далі слідує запитання, чи справді самій істинності притаманний момент належності? Тут і виникають сумніви, адже з теоретично-пізнавального визначення істинності зовсім не випливає її належність. А з другого боку, чому, коли я думаю, я повинен думати істинно?

Продовжимо. Кістяківський зазначав: категорія справедливості притаманна людині як такій. Судження справедливості «мають загальнообов’язковість» для свідомості [4, с. 179]. Отож він наполягав на проведенні паралелі між поняттям і моральним принципом, між необхідним та моральним судженнями.

Проаналізувавши ідеї Кістяківського, можна стверджувати: учений у своїх наукових домислах не зовсім чітко розкриває позицію категорії належного. Кістяківський не зовсім чітко пояснює сутність цього елементу. То в чому полягає належне? Як саме воно проявляється? Не знаходячи відповіді на ці запитання у праці Кістяківського, вважаємо за потрібне зазначити, що відповіддю тут може бути категоричний імператив Канта, зокрема дві його формули: 1) «Дій так, щоб людство, як у твоєму власному розумінні, так і в розумінні будь-кого іншого, завжди застосовувалося тобою як ціль та ніколи як засіб»; 2) «Дій так, щоб правило твоєї діяльності за допомогою твоєї волі стало всезагальним законом» [3, с. 302]. Таким, на наш погляд, є в загальних рисах зміст категорії належного й обґрунтування її застосовності у вивченні соціальних явищ. Логіко-гносеологічні основи цієї концепції були викладені в працях Г. Ріккерта та реалізовані Б. Кістяківським у його статті «На захист науково-філософського ідеалізму».

Якщо ми вже у такий спосіб торкаємося проблеми належного та сутності морального ідеалу, яку розкриває Кант, то хотілося б відзначити, що серед класиків Нового часу саме цей філософ приділяв увагу передусім моральності. Його послідовно викладена етична концепція була найповніше розробленою, систематизованою та завершеною. Кант прагнув розв’язати низку проблем, пов’язаних із визначенням поняття моральності.

Одна з найбільших заслуг Канта полягає в тому, що він відокремив питання про існування Бога, душі та волі (питання теоретичного розуму) від питання практичного розуму: що я повинен робити? Питання належного гостро постало в його працях. Практична філософія Канта істотно вплинула на праці інших філософів-науковців. На наш погляд, найбільше це стосується Кістяківського, який, формуючи свої наукові позиції у сфері наукового розуміння моральності, використав у власній теорії основні ідеї Канта.

Формуючи свої позиції, Кістяківський наголошував передусім на формуванні нового ідеалізму – науково-філософського, який виріс з етики на основі заперечення натуралістичної соціології та марксизму й має бути основою соціального пізнання. Головна й кінцева мета нового ідеалізму Кістяківського – розв’язання етичної проблеми науковим шляхом. Вихідними у його концепції є дві тези: 1) визнання автономії волі людини; 2) факт суттєвості його «оціночної» діяльності. Звідси принцип самоцінності особистості та рівноцінності особистостей між собою. Соціокультурна діяльність, на переконання Кістяківського, передбачає формулювання та втілення в дійсності конкретно визначеного ідеалу. Традиційний ідеалізм того часу апелював до пізнання метафізично-сутнісного за допомогою інтуїції та релігійної віри. Натомість Кістяківський іде шляхом філософсько-соціологічних розробок. Завдання соціального пізнання полягає у виявленні норм і правил теоретичного мислення, практичної (моральної) діяльності та художньої творчості.

Під час аналізу статті Кістяківського «На захист науково-філософського ідеалізму» стає зрозумілим, що для вченого належність включає необхідність. Категорія належного проголошується вищим та основним принципом, таким, що об’єднує норми логіки, етики й естетики, проте не ототожнюючи їх. Зміст кожної з них, тобто належного (норм) логіки, належного етики та належного  естетики, різний. Всі вони «зближуються не за змістом чи фактично, а тільки шляхом зведення їх під одне загальне поняття». Інакше кажучи, належне в різних видах лежить в основі й пізнання, і етики, і естетики.

Щоб розкрити головний зміст цієї статті та встановити, наскільки  можливе застосування категорії належного у вивченні соціальних явищ, необхідно насамперед з’ясувати, про що, власне, йдеться. Про застосування її (категорії чи даної теорії взагалі) як методу пізнання, що лежить у сфері істини та спрямований на її розкриття, або в якомусь іншому значенні? Інакше кажучи, чи йдеться про судження як елемент знання й науки, чи про щось інше?

Аналіз наукових поглядів Кістяківського веде до сумнівів. Учений категорію належного та оцінки то називає судженнями та ототожнює їх, то розрізняє.

Наразі ми хотіли б зазначити, що з огляду на те, що категорію належного розуміють як смисл методу пізнання (науки, розкриття істини), а моральний принцип ототожнюється із судженням як елементом науки, як ствердження чи заперечення істинності конкретного елементу, то категорії належного як метод пізнання та моральний принцип як судження не можуть застосовуватися ні у вивченні соціальних явищ, ні будь-яких інших,  а наука як сукупність суджень, які є проявом істини, не може керуватися цим принципом і категорією. Усе це спонукає нас пригадати твердження Сорокіна, який зазначав: «Як моральний принцип, так і категорія належного існують поза наукою та пізнанням, у цьому значенні вони є науково неспроможними». Ґрунтуючись на цьому судженні Сорокіна, хотілося б зазначити, що і моральний принцип, і категорія належного можуть бути цінними, відігравати важливу роль у житті людей, можуть бути об’єктами наукового пізнання, але самі по собі не можуть бути ні методом пізнання, ні елементом науки, ні науковою дисципліною.

Будь-яка наука, як відомо, складається із сукупності суджень. Під «судженням розуміють ствердження або заперечення істинності (всезначущості) зв’язку суб’єкта та предиката» [1]. В розумінні судження необхідною умовою є запитання: «Істинне воно чи хибне?»

Основною тезою нового науково-філософського ідеалізму Кістяківського було твердження про те, що етичну проблему потрібно розв’язувати суто науковим шляхом. Але чи справді морально належне є істинним, і якщо є, то чи завжди? Для порівняння візьмімо твердження морального принципу: «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі», «Не вбий», «Люби ближнього». Чи можна наведені вислови вважати істинними або хибними? Зігвард зазначав: ці судження не можуть бути ні істинними, ні хибними, а являють собою волевиявлення; у них не існує ствердження чи заперечення конкретного логічного зв’язку суб’єкта чи предиката. Вони  поза цими категоріями, а якщо так, то зовсім не є судженнями. Тож згідно з думкою Зігварда можна стверджувати: якщо наука має справу винятково з істинними положеннями, то ці вислови, які зовсім не є істинними, бути науковими аж ніяк не можуть. Вони можуть бути об’єктом науки, але самою наукою, її складовим елементом – у жодному разі.

На наш погляд, зрозумілим є факт заперечення будь-якої можливості застосування нормативного методу і взагалі категорії належного до вивчення соціальних та інших явищ; і неможливість існування нормативних дисциплін (нормативної науки та нормативних суджень).

Виходячи із твердження Сорокіна про незрозумілість існування категорії належного серед соціальних явищ (до яких насамперед належить категорія належного як пізнавальна), ми схильні сумніватися в тому, що категорія належного (насамперед як пізнавальна категорія) існує поряд із категорією сутнісного та необхідного (логічного чи нормативно-функціонального). А отже, й одночасно постає потреба не підтримати положення Кістяківського, який стверджує, що категорії належного та поряд із нею і необхідного належать до соціальних явищ не інакше як пізнавальні.

Щодо концепції належного Кістяківського вважаємо за необхідне зазначити: правильнішими є висновки вченого щодо розрізнення категорії необхідності та категорії належності. Але відзначимо водночас елементи його концепції, які підлягають сумніву: 1) наполягання на можливості існування судження оцінки; 2) судження належного він відносить до пізнання або до істини, оскільки 3) вважає, ніби є нормативна наукова дисципліна та нормативний метод пізнання. Інакше кажучи, відрізняючи логічну належність від етичної, він не провів чіткої межі їх розрізнення, приписавши останньому пізнавальну цінність. Кістяківський і дійшов таких висновків лише завдяки тому, що влучно поєднав етично належне зі сферою логічно належного, добро поєднавши з істиною, акт – із судженням. Але чи до істинних висновків? Адже морально належне має власну велику цінність, але ця цінність – поза сферою пізнання (логічно належного), поза істиною. Якщо психологічно ці дві категорії часто асоціюються, то логічно вони не пов’язані. Судження «належного» нейтральні стосовно істини (тобто не істинні й не хибні), і навпаки – істина нейтральна стосовно моральної оцінки. Лінії тієї й тієї категорій невимірні логічно та лежать у різних площинах. Моральні оцінки для істини можуть бути тільки об’єктом дослідження, й навпаки, судження науки можуть бути, в свою чергу, об’єктом моральних оцінок («шкідливе вчення», «аморальна теорія» та ін). Наука нічого не схвалює та не осуджує, і навпаки, добро не може бути знанням й існувати як істинне чи хибне [5, с. 29]. Якщо суб’єктивна школа схибила зі своєю позицією двоєдиної правди, то частково в цьому винен і Кістяківський, який не розмежував повною мірою ці категорії та «Правді-Справедливості» частково приписав якості «Правди-Істини».

Джерела

1. Жукова Н. Особливості наукового ідеалізму Б. Кістяківського // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія. – Чернівці, 2003. –  Вип. 148–149. – С. 165–169.

2. Зомбарт В. Социология / Пер. с нем. И. Д. Маркусона. – Л.: Мысль, [б.г.]. – 138 с.

3. Кант І. Критика чистого розуму / Пер. з нім. І. Бурковського. – К.: Юніверс, 2000. – 500 с.

4. Кистяковский Б. А. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. – М.: Путь, 1916. – 589 с.

5. Филлипова М.  М. Новый идеализм // Научное обозрение. – 1903. – № 3, 4. – С. 12–26.

Автор: Тетяна РОЙКО