Традиційний та електронний уряд: концептуальні відмінності

Плюралізація суспільних структур, складність взаємин між різними групами населення, високий рівень суспільних потреб і очікувань, значний масштаб невизначеності й ризику, зростання впливу міжнародного чинника на внутрішню політику держави, інформатизація суспільства, падіння довіри населення до центральних органів управління – усе це спричинило перегляд традиційних управлінських підходів. Так з’явилася концепція «електронного уряду», впровадження якої є частиною плану розвитку інформаційного суспільства.

Термін «e-government» досить складний для перекладу українською. І «електронний уряд» – лише один із варіантів цього перекладу. Слово «government» можна також передати як «урядування». Отже, може йтися про «електронну державу», «електронний державний апарат», «електронну інфраструктуру держави», «державу інформаційного суспільства» тощо.

»Електронний уряд» і «електронне урядування» – це відносно нові терміни, що ввійшли в політичний і академічний дискурси наприкінці  90-х років ХХ сторіччя. Незважаючи на безліч визначень цих понять, запропонованих насамперед найвпливовішими міжнародними організаціями, теоретичні й нормативні рамки даних концептів, як і раніше, залишаються дискусійними.

Більшість визначень містить три основні компоненти: підвищення ефективності діяльності уряду (1), надання послуг громадянам (2) і вдосконалення демократичного процесу (3) на основі використання нових інформаційно-комунікаційних технологій  (ІКТ) [6].

Останнім часом концепцію «урядування» було переглянуто. Це поняття стало пов’язуватися з формальними й неформальними інститутами й процесами, які спрямовують і обмежують колективну діяльність. Управління необов’язково здійснюється тільки урядом. Ключовими в цьому контексті стають такі компоненти, як соціальне партнерство й самоорганізація: поряд з урядом в управлінні можуть брати участь приватний бізнес, неурядові організації й т.д.; управління розглядається як процес, за допомогою якого установи, організації, компанії  координують діяльність і взаємодіють одна з одною та окремими громадянами.

Отже, урядування розуміють як процес самоорганізації суспільства для прийняття колективних рішень, а також як прозорі механізми контролю за реалізацією цих рішень. А уряд розглядається насамперед як постачальник певних послуг і один із інститутів регулювання [6].

Виходячи з цього багато дослідників стали розглядати електронний уряд як компонент електронного урядування й обмежувати його сферою надання урядовими закладами послуг громадянам, приватним компаніям, іншим урядовим закладам, а також своїм співробітникам на основі використання ІКТ. При цьому електронна адміністрація розглядається як інфраструктурний компонент електронного уряду.

Як зазначається в науковій літературі, уряд, забезпечений електронним інтерфейсом (онлайновий уряд, government on-lіne, GOL) і електронний уряд – це не одне й те саме. Справді, електронний уряд завжди пов’язаний із громадянами через онлайновий інтерфейс. Але онлайновий уряд не завжди є електронним урядом, який потребує глибшої перебудови традиційних форм діяльності [2].

Загальний зміст полягає в тому, що управлінські дії стають менш жорсткими, структурованими й нормативно обмеженими; управління ґрунтується радше на горизонтальних, аніж вертикальних, зв’язках. Керівництво відрізняється і від простого адміністрування, коли джерелом політичних рішень виступає політична верхівка ієрархічної градації державної влади й управління, а суспільні структури впливають на цей процес, і від ринкової моделі державного управління з її акцентом на торговій угоді, у якій кожен учасник намагається максимізувати свій особливий інтерес [5].

Ідеться про  впровадження нової моделі державного управління, що є результатом перетворення традиційних відносин громадян і влади. Це дасть змогу зробити ефективнішим процес організації зворотного зв’язку з населенням.

Основні напрями діяльності електронного уряду – це електронна демократія, електронне урядування, електронні послуги, електронна комерція.

Електронна демократія ґрунтується на використанні технічних засобів, що допомагають розв’язувати багато проблем процедурного характеру. Передусім це виявляється під час планування, проведення електронних консультацій або електронного голосування. Такі взаємини й заходи, зокрема віртуальні міські збори, відкриті наради, опитування громадської думки й форуми громад, підвищують ступінь політичної участі громадян.

Електронне урядування стосується внутрішніх інформаційних систем, підтримки управлінсько-адміністративних функцій державних установ, зокрема керування даними й інформацією, ведення електронних записів і потоків інформації.

Електронні послуги – це надання в електронній формі урядової інформації: програм і напрямів діяльності уряду, формування стратегій задля розв’язання найважливіших суспільних проблем. Електронні послуги характеризуються новими формами громадянської участі та співробітництва між владою й громадянами.

Електронна комерція припускає обмін і придбання товарів через Інтернет, включаючи надання платних інформаційних послуг. Наприклад, громадяни можуть сплачувати податки або рахунки за житлово-комунальні послуги, продовжувати реєстрацію транспортних засобів тощо.

Суттю електронної форми уряду є об’єднання за допомогою інтернет-технологій усіх міністерств і відомств у єдиний комплекс із вищим ступенем інтегрування внутрішніх процесів (документообіг) і єдиним інтерфейсом (вікном взаємодії) із громадянином (користувачем). Тож громадянин має можливість спілкуватися не з п’ятьма відомствами по черзі, а з єдиним електронним посередником, що водночас представляє їх усіх. Окрім цього,  запит громадянина автоматично направляється у відповідні інстанції, й у більшості випадків відповідь (юридична консультація, квитанція про сплату послуг, бюлетень для голосування, довідка, податкова декларація) дається негайно й без участі людини.

Важливою перевагою електронного уряду є можливість участі населення в обговоренні законопроектів й урядових рішень, що дотепер для більшості   було неможливим. За наявності ж електронного уряду власні інтереси зможуть обстоювати не лише лобісти, а й пересічні громадяни. Так, під час обговорення важливого законопроекту або постанови уряду кожна людина зможе висловити власну думку. Планується, що спеціальна аналітична система оброблятиме отриману інформацію, узагальнюючи її, наприклад, у вигляді графіка. Якщо він покаже зростання кількості незадоволених певним нововведенням, питання буде знято з обговорення.

Реалізувати ідею електронного уряду стало можливим із появою Інтернету. Спроби використати телекомунікаційні засоби з метою державного управління здійснювалися вже давно. Так, ще в 1970-ті роки у США в штаті Огайо (округ Колумбус) провели експеримент: в усіх будинках встановили інтерактивну телематичну систему. «У результаті виникли «електронні загальноміські збори», де громадяни могли спостерігати (і за бажання активно обговорювати, а також висловлювати власну думку шляхом миттєвого кнопкового голосування) засідання планової комісії місцевої адміністрації» [1].

Із середини 1990-х років у промислово розвинених країнах намагалися розробити й реалізувати різні проекти зі створення та розвитку електронних урядів. Нині одні країни перебувають на початковій стадії цього процесу, тільки позначаючи свою присутність у мережі, інші вже переходять до вищої стадії інформатизації державного управління – трансакцій із громадянами та бізнесом. Світові лідери в цій сфері – Канада, США й Сінгапур.

Улітку 2001 року Дж. Буш звернувся до Конгресу з посланням, у якому виклав програму розширених реформ системи державного управління. Її мета – спростити спілкування громадян із федеральним урядом і одержання від нього послуг на основі «одного вікна», підвищити результативність уряду та його здатність реагувати на запити громадян.

Було сформульовано такі принципи реформування державного управління: орієнтація на громадян, а не на бюрократію, та на результат, активне просування новацій на основі ринкового підходу. А суть реформування полягала в тому, що в його основу було покладено механізм електронного уряду [4].

Європейська комісія, оцінюючи потенціал нової форми управління, визначила електронний уряд як «використання інформаційних і телекомунікаційних технологій у державних адміністраціях у сукупності з проведенням організаційних змін і набуттям нових навичок, спрямованих на поліпшення суспільних служб і демократичних процесів, а також посилення підтримки державної політики. Електронний уряд є засобом для підвищення ефективності державного обслуговування. Він спрощує провадження державної політики й допомагає держсектору, з одного боку, розширювати обсяг послуг і підвищувати їхню якість, а з другого – збільшувати економію ресурсів» [3].

Як вважають європейські експерти, у результаті впровадження е-уряду варто очікувати:

– поліпшення якості послуг з надання інформації держорганами;

– зменшення часу обслуговування клієнтів (громадян і бізнесу);

– зниження адміністративних бар’єрів;

– зменшення витрат на адміністрування;

– розширення набору державних послуг;

– підвищення ефективності діяльності держорганів і якості надаваних ними громадянам і бізнесу послуг;

– поліпшення показника задоволеності клієнтів послугами.

Серед політичних результатів варто виділити:

– відкритість і прозорість діяльності органів влади;

– підвищення ступеня участі громадян і органів влади в інформаційному суспільстві;

– зростання рівня залученості громадян у демократичні процеси;

– збільшення результативності й ефективності впроваджуваної політики [3].

То чим відрізняється традиційне здійснення влади від системи нового управління? Традиційне управління засноване на виконанні команд і контролі, нове – на договорі й згоді. Традиційне управління більшу увагу приділяє праву й регламентам, сучасне – непримусовим нормам, колективним рекомендаціям, моральним угодам. Традиційна влада здійснюється урядами, бюрократією й парламентами, нове управління застосовує такі форми, як комісії, форуми, великі демократично організовані групи. На відміну від традиційного управління, за якого інформація більш централізована й засекречена, нове ґрунтується на відкритій інформації про діяльність органів влади, що, безперечно, сприяє зростанню суспільної довіри, без якої неможлива ефективна діяльність держави.

Можливість стійкого зворотного зв’язку завдяки Інтернету дає змогу громадянам не лише одержувати достовірну інформацію про діяльність уряду, а й повідомляти. А це підвищує обсяг соціального капіталу у формі, котру А. Хіршман назвав «моральними ресурсами», тобто ресурсами, обсяги яких у процесі використання тільки зростають, а вичерпання настає лише в разі, якщо ними не користуються. Отже, люди й влада мають можливість більше довідатися про діяльність і проблеми одне одного, тобто можна говорити про підвищення рівня взаємної довіри [7].

У майбутньому передбачається, що, утвердившись, електронний уряд стане звичайним. Наприклад, у США та Європі впровадження нових форм уряду обґрунтовується потребою в прозорій і підконтрольній діяльності органів влади.

Щодо України, то тут головне завдання електронного уряду – передусім підвищення ефективності функціонування уряду звичайного. А це означає вдосконалення механізмів контролю над громадянами у сфері оподаткування, боротьби зі злочинністю тощо. Як свідчить аналіз публікацій українських експертів, у поняття «електронна Україна» насамперед включено органи влади. Тоді як у західних країнах на першому плані – посилення контролю громадян над урядом (для чого вводяться публічні оціночні показники діяльності останнього), в Україні таких програм поки що немає. Зміст системи електронного уряду має полягати в тому, щоб оновлювана й перевірювана інформація про органи влади була доступна всім громадянам. Тільки держава може вирішити завдання створення в он-лайні нових механізмів, що полегшують спілкування громадян із бюрократичними інстанціями.

Однак варто зауважити, що саме по собі створення єдиних інформаційних систем, покликаних оптимізувати роботу муніципальних служб, ще не змінює відносин бюрократії й громадян. Для цього потрібні також воля керівників відомств, їхня готовність використати  можливості, що відкриваються, не тільки у власних цілях, а й для зручності людей.

Розвитку системи електронного уряду в Україні перешкоджають такі чинники, як обмеження поширення Інтернету, недосконалість законодавчої бази, недостатнє фінансування процесу інформатизації, консерватизм і бюрократизм чиновників. Поки що влада не може ні поширювати інформацію про свою діяльність, ні координувати роботу відомств. Потребує розв’язання й проблема правового регулювання Інтернету.

Отже, електронний уряд – нове явище в сучасному політичному житті. І хоча воно з’явилося нещодавно, має пристойні шанси на успіх.

Реалізація концепції електронного уряду не просто підвищує ефективність роботи державного апарату, а, по суті, створює передумови для формування принципово нової моделі демократії – цифрової демократії, заснованої на повнішому підпорядкуванні урядової діяльності суспільству й на можливості прямої участі громадян у вирішенні державних і місцевих питань шляхом онлайнового голосування. І це головна відмінність електронного уряду від традиційного.

Джерела

1. Васильева Н. А. Философские аспекты мировой политики: В 2-х частях. Часть 1: Политико-философский анализ информационных новаций современного цивилизованного развития. – СПб.: Изд-во С.-Петербургского ун-та, 2003. – С. 73.

2. Вершинин М. С. Политическая коммуникация в информационном обществе. – СПб.: Изд. Михайлова В.А., 2001. – С. 10.

3. Дрожжинов В. И., Штрик А. А. Электронные правительства и повышение конкурентоспособности стран – членов ЕС // Технологии информационного общества – Интернет и современное общество: Труды VIII Всероссийской объединенной конференции (Санкт-Петербург, 8-11 ноября 2005 г.). – СПб., 2005. – С. 143.

4. Кулик А. Н. Создание «электронного правительства»: в чем ключевой фактор успеха? // Технологии информационного общества – Интернет и современное общество: Труды VIII Всероссийской объединенной конференции (Санкт-Петербург, 8–11 ноября 2005 г.). – СПб., 2005. – С. 150.

5. Сморгунов Л. В. Электронное правительство, менеджмент знания и административные реформы // ПОЛИТЭКС, 2005. – № 2. – С. 59.

6. Соколова М. А. Электронное правительство и электронное правление: к вопросу об иерархии понятий // Технологии информационного общества – Интернет и современное общество: Труды VIII Всероссийской объединенной конференции (Санкт-Петербург, 8–11 ноября 2005 г.). – СПб., 2005. – С. 162–163.

7. Чугунов А. В. Политика и Интернет: политическая коммуникация в условиях развития современных информационных технологий. – Автореф. дис. … канд. полит. наук. – СПб., 2000. – С. 13.

Автор: Олена ЄМЕЛЬЯНЕНКО