№2, січень 2008

Конституційні основи розвитку та регулювання соціальних відносин

У багатьох фахових розробках у галузі конституційного права проблематика визначення місця і ролі Конституції як Основного Закону країни зазвичай висвітлюється передусім із точки зору її впливу на розвиток правової та політичної системи суспільства.

Щодо цього цікаві роботи Н. Оніщенко та А. Француза, в яких досліджуються вплив конституції на формування відповідно правової системи та основ демократизації політичної системи суспільства [5; 16]. Однак з огляду на застосовані в сучасній юридичній науці дефініції конституції можна дійти обґрунтованого висновку, що її вплив на суспільство не може бути обмежений винятково правовою або навіть політико-правовою сферами. Мають сенс автори, які зазначають, що як Основний Закон конституція рівною мірою впливає геть на всі суспільні відносини незалежно від того, в якій сфері вони виникають і на що саме спрямовані. Російський дослідник Р. Лившиць наголошував: конституція містить норми, які врегульовують усі сфери суспільного життя, оскільки вона є не лише Основним Законом держави, а й Основним Законом суспільства загалом [3]. Серед вітчизняних науковців варто згадати ім’я А. Зайця, який з-поміж різноманітних функцій конституції вказує й на таку, як забезпечення соціального партнерства або функцію регулювання соціальних відносин [1]. Про широкий вплив конституції на соціальні відносини пише й інший відомий український юрист О. Скрипнюк: «Якщо ми ставитимемо питання не просто про ті чи інші інститути конституційного права, а спробуємо дещо розширити до меж загального визначення ролі конституції як Основного Закону в житті суспільства, то тоді проблеми визначення та реалізації соціальних функцій конституції логічно виходитимуть на перший план і становитимуть чи не основну частину наукового дослідження» [11]. Отже, на нашу думку, постановка проблеми про вплив конституції на розвиток соціальних відносин та їх регулювання становить невід’ємну частину розвитку сучасної науки конституційного права.

Актуальність висвітлення цієї тематики зумовлена тим, що наразі і серед науковців, і серед політиків міцнішає переконання, що транзитивні процеси, які відбуваються в Україні, є значно складнішими, ніж сукупність дій зі зміни форми правління, налагодження нових зв’язків у системі органів державної влади, формування нових державно-політичних інститутів тощо. Насправді становлення демократії в Україні є універсальним процесом, що стосується як держави та органів державної влади, так і суспільства загалом. Понад те, на наше глибоке переконання, буде цілком виправданим стверджувати, що саме від успішності змін на рівні суспільних відносин (це формування нової демократичної правової та політичної культури, розвиток громадянських інститутів суспільства, підвищення рівня життя та життєвих стандартів громадян України тощо) залежить і те, наскільки реальною буде та демократія й ті демократичні ідеали, що проголошені у вищих нормативно-правових актах країни. Як відомо, соціальні відносини є чи не найважливішою складовою суспільних відносин. Тому становлення України як демократичної держави безпосередньо залежить від того, наскільки ефективно здійснюватиметься конституційне регулювання соціальних відносин, наскільки захищеними та забезпеченими будуть ті конституційні принципи й норми, які наразі визначають основи соціальних відносин в Україні. На нашу думку, наголошуючи на актуальності дослідження конституційних основ розвитку та регулювання соціальних відносин в Україні, ми водночас торкаємося ще однієї важливої проблеми конституційного права, яка пов’язана з науково-теоретичним та практично-юридичним осмисленням категорії соціальної держави, що нарівні з поняттями «правова держава» та «демократична держава» закріплюється статтею 1 Конституції України («Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава»).

Отже, обґрунтувавши актуальність дослідження проблематики основ конституційного регулювання соціальних відносин в Україні, спробуємо визначити завдання, які є важливими кроками на шляху всебічного висвітлення цієї теми. Вони, на думку автора, такі: а) визначення ролі конституційної норми про соціальний характер Української держави у розвитку та регулюванні соціальних відносин; б) визначення основних проблем реалізації конституційної норми про соціальний характер держави в практиці регулювання соціальних відносин; в) характеристика ролі Конституції України через призму забезпечення принципів соціальної солідарності, соціального партнерства та соціальної безпеки громадян.

Проблематику соціальної держави не раз порушували у своїх працях вітчизняні автори. Тут доцільно згадати такі прізвища, як О. Скрипнюк, О. Панкевич, А. Сіленко, В. Бабкін, В. Якубенко, Ю. Бисага, В. Коляденко, Ю. Оборотов, В. Шаповал, В. Селіванов, Ю. Тодика, В. Тацій, В. Копєйчиков. Так само окремі аспекти тематики регулювання соціальних відносин ставали предметом наукової уваги в контексті аналізу соціальних та економічних прав і свобод людини й громадянина. Це цікаві дослідження О. Пушкіної, П. Рабіновича, А. Олійника, А. Колодія, Ж. Пустовіт, А. Ластовецького, Р. Гринюка, М. Гуренка та інших. Зокрема, О. Пушкіна пише: «Здійснюваний сьогодні в Україні державотворчий процес має не лише визначити чіткі межі державного втручання у сферу соціальних відносин, а й сформувати такий новий образ держави, який би позитивно сприяв якомога повнішій та всебічній реалізації тих прав людини, що окреслюються як позитивні, або точніше – як «права другого покоління» [7]. Але, позаяк нас цікавлять не так соціальні (або соціально-економічні) права людини й громадянина і не соціальна держава як така, спробуємо спиратися на розвідки згаданих авторів тією мірою, якою вони є дотичними до теми нашого дослідження.

Зазначаючи вплив Конституції України на розвиток і регулювання соціальних відносин, цілком логічно передовсім звернути увагу на ті норми-принципи, які є юридичними підвалинами цього регулювання. Як зазначено вище, вихідною нормою й одночасно базовим конституційним принципом, який закладає основу регулювання соціальних відносин, є проголошення України соціальною державою. Принагідно зауважимо, що в конституційних актах пострадянських держав подібна норма міститься не тільки в Конституції України. Наприклад, у статті 1 Конституції Казахстану також вказується, що «Республіка Казахстан стверджує себе демократичною, світською, правовою й соціальною державою, вищими цінностями якої є людина, її життя, права та свободи». У Конституції Вірменії у статті 1 написано: «Республіка Вірменія – суверенна, демократична, соціальна, правова держава». Хоча чи не найрельєфніше цю норму відбито в Конституції Російської Федерації. Нагадаємо, що в ній визначенню поняття «соціальна держава», по суті, присвячено цілу статтю. Ідеться про статтю 7, у двох частинах якої вказується: а) РФ як соціальна держава спрямовує свою політику на створення умов, які забезпечують гідне життя та вільний розвиток людини; б) у РФ охороняється праця та здоров’я людей, встановлюється гарантований мінімальний розмір оплати праці, забезпечується державна підтримка сім’ї, материнства, батьківства та дитинства, інвалідів, громадян похилого віку, розвивається система соціальних служб, встановлюються державні пенсії та інші гарантії соціального захисту.

Про значущість конституційного проголошення України соціальною державою для розвитку соціальних відносин в Україні прямо пише О. Скрипнюк: «Держави, що отримують сьогодні назву «соціальні», поряд з адміністративно-політичними методами, насамперед юридичними, дедалі повніше використовують методи економічного, духовно-культурного, інформаційного, інтелектуального тощо стимулювання своїх громадян до правомірної поведінки, гідної життєдіяльності, виходячи зі своїх пріоритетів справедливого перерозподілу суспільних благ» [12]. Такої само точки зору дотримується В. Селіванов, який вважає, що конституційне визначення України «соціальною державою» дає новий і потужний стимул для розвитку соціальної сутності держави, для створення належних умов стабільної життєдіяльності суспільства [9]. Більше того, на думку цього дослідника, фіксація поняття «соціальна держава» у тексті Конституції України 1996 року фактично означала радикальну зміну соціальної значущості і конституційного права, і юридичної науки загалом [8].

Наскільки виправданим є таке ставлення до норм статті 1 Конституції України (в частині її проголошення соціальною державою) як до правового фундаменту розвитку й регулювання соціальних відносин? Гадаємо, відповідь на це запитання лежить як у науково-теоретичній, так і в суто практичній площині забезпечення конституційних норм. Тож послідовно проаналізуємо обидва зазначені аспекти.

Розглядаючи це питання в теоретичній площині, необхідно з’ясувати, якою мірою властивості впливу на процес регулювання соціальних відносин (особливо коли це закріплюється відповідним конституційним приписом) можна експлікувати із загального теоретичного поняття соціальної держави? Не вдаючись до докладного визначення та класифікації всіх наявних сьогодні підходів до характеристики цього поняття (у цьому сенсі, на нашу думку, достатньо послатися на монографію О. Скрипнюка [13]), наведемо лише декілька дефініцій, які дають можливість надати обґрунтовану відповідь на це запитання.

Чи не найбільш широке й змістовне визначення соціальної держави пропонує О. Панкевич. Відповідно до його розуміння сутності зазначеного поняття, соціальною є держава, мета якої – створення всіх можливих умов для реалізації соціальних, економічних та культурних прав, для самостійного забезпечення ініціативною й соціально відповідальною особою необхідного рівня матеріального добробуту собі та членам своєї сім’ї, гарантує кожному прожитковий мінімум для гідного людини існування й сприяє зміцненню соціальної злагоди у суспільстві [6]. На відміну від цієї дефініції, російська дослідниця Л. Морозова розбудовує своє тлумачення соціальної держави, виокремлюючи її сім невід’ємних властивостей: а) високий рівень економічного розвитку; б) соціально орієнтована структура економіки; в) формування громадянського суспільства; г) розробка державою різноманітних соціальних програм та визначення першочерговості їх реалізації; д) утвердження таких цілей держави, які здатні забезпечити для кожного громадянина гідні умови життя, соціальний захист та рівні умови для самореалізації особистості; е) розвинене соціальне законодавство; є) соціальна відповідальність держави стосовно своїх громадян [4]. На думку О. Скакун, найбільш адекватним та коректним визначенням соціальної держави слід вважати те, що характеризує її як «політичну організацію суспільства, в якій право зв’язує та підпорядковує собі державну владу, а основні права людини та її соціальна безпека складають зміст свободи». При цьому термін «соціальна» означає, що держава бере на себе зобов’язання про матеріальний добробут громадян, здійснює функцію регулювання економіки за умови захисту та забезпечення економічних та соціальних прав людини [10].

Отже, конституційне визнання України соціальною державою фактично вносить суттєві корективи в умови формування принаймні двох типів соціальних відносин.

З одного боку, це відносини між державою та громадянином. У цьому сенсі держава бере на себе конституційне зобов’язання забезпечувати в межах наявних у неї засобів соціальні та економічні права громадян, гарантувати гідне життя кожному громадянинові, а також відповідний рівень соціальної захищеності та соціальної безпеки. До речі, ці конституційні зобов’язання держави підтверджено в розділі другому Конституції України низкою прав людини й громадянина в Україні, які має забезпечувати держава. Як приклад можна навести статтю 43 Конституції України («Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується... Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом»), статтю 46 («Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом»), статтю 48 («Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло»), статтю 49 («Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування») тощо.

З другого боку, це відносини між самими громадянами. Слід зазначити, що втілення принципів соціальної держави (докладно аналізує ці принципи В. Якубенко [15]) пов’язане з формуванням у соціальному середовищі специфічної атмосфери соціальної солідарності та взаємної допомоги. Тому не можна вважати випадковим, що в деяких сучасних конституціях навіть термінологічно фіксуються такі поняття, як «солідарність», «соціальна справедливість» або «справедливе суспільство». Скажімо, у статті 1 Конституції Португалії зазначається: «Португалія – суверенна Республіка, що засновується на повазі людської особистості та на народному волевиявленні і яка ставить своєю метою побудову вільного, справедливого й солідарного суспільства». В результаті цього між окремими громадянами стверджується певний тип відносин, коли запорукою достатку для кожної окремої особистості вважається матеріальний добробут (або принаймні достатній життєвий рівень) для всіх членів суспільства.

Отже, як бачимо, якщо розпочинатимемо наш шлях від науково-теоретичного визначення поняття соціальної держави (адже наразі ми виходимо з того очевидного й безперечного факту, що це поняття увійшло до значної кількості сучасних конституцій і є складовою конституційного й суспільного ладу України), то зможемо встановити послідовний зв’язок між фактом конституційного проголошення держави соціальною та формуванням характерної системи регулювання соціальних відносин, коли головними цінностями соціального життя стають солідарність, взаємна допомога, справедливість, подолання бідності, повага до гідності кожної особи незалежно від тих життєвих обставин, у які вона може потрапити, державна допомога всім тим, хто її потребує, суспільна підтримка вразливих або мало захищених верств населення.

До того ж варто зважити, що кожна з названих цінностей не є звичайним гаслом, яке проголошується державою на рівні її конституції, а становить комплекс чітких та послідовних дій у певному конкретному напрямі. Так, якщо йдеться про подолання бідності, то цей процес, як засвідчує світовий досвід практичної реалізації цієї конституційної вимоги, тісно пов’язаний із переходом від використання дешевої праці до висококваліфікованої з належною оплатою через застосування таких заходів, як удосконалення законодавства щодо порядку та критеріїв визначення мінімальної заробітної плати та законодавче забезпечення запровадження мінімальної погодинної заробітної плати як державного соціального стандарту; зменшення навантаження на фонд оплати праці шляхом перерозподілу між роботодавцями й працівниками платежів та зборів і розширення бази оподаткування; усунення диспропорцій у міжпосадових та міжгалузевих співвідношеннях оплати праці працівників бюджетної сфери, значне підвищення її розмірів; залучення необхідних інвестицій у виробництво та людський капітал; забезпечення захисту права працівників на своєчасне та у повному розмірі отримання заробітної плати, а також погашення заборгованості, що накопичилася; істотне зменшення питомої ваги населення, яке перебуває за межею бідності, та зміцнення позицій середнього класу. Те саме стосується й інших вимог. Зокрема, вимога солідарності та соціальної безпеки передбачає здійснення заходів у сфері реформування системи соціального захисту через посилення цільової спрямованості соціальних програм, поглиблення адресності державної соціальної допомоги, удосконалення міжбюджетних відносин, запровадження прогресивних технологій обслуговування малозабезпечених громадян, якісне й комплексне обслуговування громадян, забезпечення доступу малозабезпечених верств населення до соціальних послуг та уніфікація підходу під час визначення права на призначення всіх видів соціальної допомоги. Тісно пов’язані з цим комплексом заходів дії в сфері забезпечення функціонування й розвитку системи соціального страхування. Щодо цього, то, за досвідом розвинених демократичних соціально орієнтованих держав, зазначені дії пов’язані зі скасуванням неефективного адміністрування страхових фондів, зменшенням адміністративних видатків через створення єдиної системи збору та обліку внесків, підвищенням рівня страхових виплат без збільшення податкового навантаження на роботодавців та працівників, зменшенням навантаження на фонд оплати праці шляхом перерозподілу структури страхових внесків до фондів соціального страхування між роботодавцями та працівниками з одночасним підвищенням розміру заробітної плати, інформуванням населення про страхову діяльність та звітуванням перед громадськістю про доходи й видатки фондів соціального страхування.

Однак якщо на теоретичному рівні маємо всі можливості, щоб розбудувати надійний зв’язок між конституційним визначенням України як соціальної держави та специфічним типом регулювання соціальних відносин, який ґрунтується на забезпеченні гідного рівня життя громадян та їх соціальної безпеки (нині ми вживаємо поняття «соціальна безпека» в тому сенсі, як його пропонують розуміти О. Скрипнюк та В. Тихий, котрі характеризують соціальну безпеку як «позитивно врегульований правовими нормами і реалізований на практиці стан, коли держава забезпечує наявними в її розпорядженні демократичними методами підтримання гідного рівня життя громадян та гарантує можливість задоволення основних потреб їх розвитку» [14]), то чи так само реалізується цей зв’язок на практиці?

Перше, на що звертає увагу в цьому контексті В. Тацій, – через конституційну невизначеність змісту соціальної держави посилання на цей принцип як на норму, що має пряму дію, в судовій практиці використовується надзвичайно рідко [2]. Справді, лише проголошення України соціальною державою, навіть у поєднанні з нормами статті 3 Конституції України («Людина, її життя й здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю»), ще не створює як такого механізму регулювання соціальних відносин. Не можна не погодитися з думкою тих науковців, які наголошують, що реальна регулятивна роль конституції в процесі формування й розвитку соціальних відносин полягає не тільки у встановленні цілої низки норм-принципів, а й у закладанні міцних підвалин для розвитку відповідного законодавства, яке дозволило б практично реалізувати всі вимоги та цінності, безпосередньо закріплені у Конституції України.

Утім, навіть зважаючи на певні проблеми у сфері практичної реалізації принципів соціальної держави, конституційне положення про соціальну сутність Української держави є однією з найвагоміших основ, які забезпечують розвиток та регулювання соціальних відносин в Україні. Та чи вичерпується вплив Конституції на регулювання соціальних відносин лише сферою дії норм, закріплених у статтях Основного Закону України?

У ньому закріплюється існування загальної соціальної спільноти, якою є народ України (до того ж цей народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, як зазначено в статті 5 Конституції України), або точніше – українська нація. Згадаймо статтю 11 Конституції України, яка прямо зазначає: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України». Звісно, що з точки зору етнічних, національних і культурних властивостей ми можемо виокремити різні соціальні верстви та різні соціальні групи. Але Українська держава відповідно до чинної Конституції гарантує всім цим соціальним верствам і групам рівні права й можливості для самореалізації. Понад те, в Конституції України цілковито відсутні норми, які встановлювали б будь-які положення, що розділяють народ або вирізняють певні привілейовані соціальні верстви. Щоправда, водночас цілком обґрунтовано вказують на окремі групи, які потребують особливого захисту з боку держави (інваліди, люди похилого віку, непрацездатні, сироти тощо). Такий захист виправданий тим, що суспільство тут є своєрідним контрибутором соціальної допомоги для тих, хто за певних обставин потребує її більше за інших. Зазначена соціальна допомога з боку суспільства реалізується не у формі директивних наказів держави, а як результат суспільного консенсусу стосовно підвалин соціального розвитку країни, коли, грунтуючись на принципах соціальної солідарності та соціального партнерства, суспільство добровільно бере на себе зобов’язання дбати про соціальну безпеку всіх без винятку членів суспільства.

Отже, по-перше, як Основний Закон, що визначає основи державного й суспільного ладу, Конституція України істотно впливає на розвиток та регулювання соціальних відносин. Закріплені в ній норми закладають в основу соціального розвитку країни фундаментальні для сучасного конституціоналізму принципи суспільної солідарності та справедливості, соціального партнерства, забезпечення гідного рівня існування для всіх громадян. Водночас Конституція України доволі чітко фіксує таку модель розбудови соціальних відносин, за якої загальнодержавні інтереси органічно поєднуються з індивідуальними інтересами та потребами громадян, коли в суспільстві на соціальному рівні діє принцип, відповідно до якого запорукою добробуту та соціальної безпеки кожного є добробут та соціальна безпека всіх. Понад те, Конституція України не припускає можливості будь-якої регіональної соціальної стратифікації, коли певним регіонам країни необґрунтовано надаються соціальні преференції. Водночас покладені Конституцією України на державу зобов’язання із захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина (наразі йдеться винятково про групу соціальних прав) робить її активним учасником соціальних відносин, коли через необхідні державно-владні повноваження органи державної влади реалізують цілеспрямовану й активну соціальну політику, покликану гарантувати гідний рівень життя, освіти, охорони здоров’я тощо.

По-друге, закладена в статті 1 Конституції України норма, яка проголошує нашу країну соціальною державою, передбачає певну модель взаємостосунків держави та громадянина, коли держава бере на себе зобов’язання рівною мірою гарантувати й забезпечувати права людини першого й другого покоління. Наразі ця модель ще доволі складно реалізується в Україні, що зумовлено й об’єктивними причинами матеріально-економічного характеру, і відсутністю відповідної законодавчої бази, яка забезпечила б безпосередню дію передбачених Конституцією механізмів регулювання соціальних відносин.

Звісно, в цій статті ми порушили лише найзагальніші проблеми конституційних основ розвитку та регулювання соціальних відносин. На наше переконання, ця тема є однією з домінантних для сучасного етапу конституційного розвитку України, оскільки майбуття нашої держави безпосередньо залежить від того, як саме розвиватимуться соціальні відносини і чи посяде Конституція України в процесі їх регулювання та розвитку належне їй місце.


Джерела

1. Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. –  К., 1999. – С. 91.

2. Конституція України: Науково-практичний коментар / Ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой. – Харків, 2003. – С. 13.

3. Лившиц Р. З. О легитимности закона // Теория права: новые идеи. – М., 1995. – Вып. 4. – С. 21.

4. Морозова Л. А. Теория государства и права. – М., 2005. – С. 417–418.

5. Оніщенко Н. М. Правова система: проблеми теорії. – К., 2002. – С. 207–224.

6. Панкевич О. З. Соціальна держава: до загальнотеоретичної характеристики // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – № 2–3 (28–29). – С. 33.

7. Пушкіна О. В. Система прав і свобод людини  та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення. – К., 2006. – С. 190.

8. Селіванов В. М. Демократична трансформація українських суспільних відносин – стратегічний історичний напрям розвитку України // Правова держава: Щорічник наук. праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2006. – Вип. 17. – С. 16.

9. Селіванов В. М.  Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. – К., 2002. – С. 264.

10. Скакун О. Ф. Теория государства и права. – Харьков, 2000. – С. 150.

11. Скрипнюк О. В. Конституція України та її функції: проблеми теорії та практики реалізації. – К., 2005. – С. 97.

12. Скрипнюк О. В. Проблеми соціальної держави в контексті концепції «державного мінімалізму» // Право України. – 2000. – № 11. – С. 17.

13. Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики. – К., 2000. – С. 47–80.

14. Скрипнюк О. В., Тихий В. Соціальна держава і проблеми забезпечення соціальної безпеки // Вісник Конституційного Суду України. – 2002. – № 2. – С. 45.

15. Якубенко В. М. Принципи соціальної держави: Стан і перспективи їх реалізації в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Національна академія внутр. справ України. – К., 2005.

16. Француз А. Й. Конституційно-правові основи демократичного розвитку політичної системи сучасної України: концептуальний та нормативний аналіз. – К., 2006. – С. 111–195.

Автор: Костянтин БАБЕНКО

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня