Міграційна політика та засоби комунікації: аспекти формування взаємодії (досвід РФ)

Визначення ідеології міграційної політики неможливе без її масовокомунікативної складової. Ми ґрунтуємося на тому, що оскільки політична система є цілісним утворенням, то саме комунікативна система з її засобами масової інформації є інституціональнотворним чинником політичної структури загалом, а отже – її міграційної підсистеми.

Тобто йдеться про те, що, як стверджують А. Чічановський, В. Шкляр та О. Стариш, «будь-яка взаємодія починається й відбувається в процесі обміну інформацій, а результати взаємодії досягаються завдяки якісним (сутнісним) характеристикам складових інформаційного взаємовпливу» [10, c. 8].

Досвід Російської Федерації допоможе зрозуміти загальну тенденцію стосунків між ЗМІ та міграцією, порівняти рівень їхньої взаємозалежності, а також усвідомити, яке саме значення має інформація для всіх учасників міграційного процесу.

На кожному етапі розвитку суспільства інформація як форма знання відігравала вирішальну роль у його системному функціонуванні. Для мігрантів інформаційне забезпечення є особливо важливим та корисним, оскільки будь-хто серед них не лише змінює місце проживання, а й потрапляє з одного соціального середовища до іншого. Проблеми адаптації, житла, працевлаштування, забезпечення прав та свобод – найважливіша інформація, якої потребує мігрант.

Не менш важливою є й поінформованість державних структур, які розробляють та реалізують міграційну політику. У зв'язку з цим постає низка запитань. У який спосіб здійснюється збір інформації? Чи є така інформація адекватною? Як реагують державні міграційні органи на інформаційні провокації? Та, врешті, які перспективи розвитку взаємовідносин ЗМІ та міграційної влади? Це лише частина запитань, що виникають у процесі розгляду інституціональнотворної якості ЗМІ у політичній системі суспільства. Наприкінці 90-х років минулого століття особливо активізувалися міграційні процеси в Російській Федерації. Вивчення ситуації показало, що серед інших чинників, які ускладнюють розв'язання проблеми або хоча б її упорядкування, ледве не на першому місці інформаційні. Для свого аналізу ми обрали період кінця 90-х років минулого століття, оскільки саме тоді, на наш погляд, міграційні процеси в Російській Федерації набули масштабності та потребували адекватного інформаційного забезпечення. У праці «Міграційна політика в зарубіжних країнах та Російській Федерації: досвід порівняльного аналізу» автори називають проблеми, пов'язані зі статистичною інформацією стосовно міграції:

- непридатність існуючих систем для обліку мігрантів різних категорій;

- відсутність реєстру населення та реєстру іноземного населення;

- відсутність традиції обліку іноземних мігрантів;

- відставання бази обліку мігрантів від вимог міграційної та геополітичної ситуації, яка змінюється;

- відсутність координації у діяльності відомств, які займаються питанням міграції;

- відсутність ефективної системи контролю над якістю збору та обробки даних [2, с. 28–29].

Навіть цей простий перелік свідчить передусім про відсутність методик збору інформації, що створює умови для вільної інтерпретації, спекуляції цифрами на темі міграції, а це, у свою чергу, провокує поширення ксенофобії та формує у суспільній свідомості неприязнь до мігрантів. Саме тому назріває необхідність систематизації методик збору та розробки даних, котрі накопичують різні відомства. Сьогодні ЗМІ та органи державних міграційних служб і в Росії, і в інших країнах СНД не дають об'єктивної інформації про масштаби міграційних процесів, етносоціальні «обличчя» мігрантів, причини та мотиви міграційної активності. Єдиним об'єктивним джерелом інформації з цих питань є академічні наукові конференції та семінари, які надають виважену інформацію, базовану не на стихійності, а на результатах соціологічних досліджень, контент-аналізі ЗМІ, первинній статистиці.

Перше російське видання «Міграція та інформація» [6], в якому міграційні питання розглянуто в контексті інформаційних, вийшло друком у 2000 році за результатами ІV сесії Незалежної дослідницької Ради з питань міграції країн СНД та Балтії. По суті, ця збірка матеріалів стала революційною, адже вперше увагу фахівців та громадськості привернули до інформаційного аспекту міграційної політики. Не випадково збірка з такою назвою побачила світ саме у 2000 році, адже вже тоді російська наукова еліта була стурбована тим, яке місце посідають засоби масової інформації у стосунках між міграцією та владою, мігрантами та пересічними громадянами тощо. Поява у більшості російських ЗМІ інформації, що сформувала застережливе ставлення до міграційних процесів, не могла не викликати занепокоєння, оскільки нетерпимість до мігрантів породжує розбрат, розхитування власної ідентичності населення, що приймає мігрантів.

Вже у той період російські дослідники міграційних процесів зрозуміли, що спекулювання на цій проблематиці у ЗМІ може призвести до дестабілізації у суспільстві, розпалювання міжнаціональної ворожнечі. У Росії приховування інформації щодо міграційних процесів розпочалося ще з часів появи перших біженців. Озброєне протистояння та спроби силового врегулювання етнополітичного конфлікту на певному етапі супроводжувалися тимчасовим інформаційним вакуумом (вибухи телецентрів, цензурні заборони в ЗМІ).

 Російська дослідниця Н. Малікова у статті «Парадокси інформаційного забезпечення етносоціальних проблем міграції» [4] розглянула етносоціальні проблеми міграції в Росії у контексті інформаційного забезпечення. На думку авторки, висвітлення міграції у ЗМІ позначено певними інформаційними парадоксами.

Парадокс № 1 – параінформаційний, коли з'являється усна, емоційно забарвлена інформація алармістського характеру, що заміщує сучасні ЗМІ [4, с. 6]. Це формує масові негативні настрої, про які пише професор В. Різун у роботі «Маси» [8]. Так, на думку вченого, неврахування масових настроїв призводить до маніпуляційного керування спільнотою [8, с. 72 ].

Розглядаючи проблеми масової міграції етнічних біженців, Н. Малікова доходить висновку, що саме через недостатнє інформаційне висвітлення біженці були позбавлені компенсаторно-психотерапевтичної підтримки, тоді як «основна ідеолого-пропагандистська функція виконувалася транслюванням офіціозних пропагандистських кліше, які не несуть об'єктивної інформації» [4, с. 12].

Парадокс № 2 авторка вбачає в нехтуванні науково обгрунтованої інформації про етносоціальну специфіку ресурсного потенціалу (можливості) адаптації етнічних груп біженців та вимушених переселенців у полярному соціальному, етнопсихологічному, етнокультурному та екологічному середовищі нового місця проживання, яке нав'язувалося волюнтаристськими методами ще радянського керівництва [4, с. 13].

Вважаємо, що «комплекс меншовартості», який з'явився у Росії та росіян після розпаду СРСР у зв'язку з важким економічним становищем людей, зниженням соціального статусу цілих суспільних прошарків, не міг не позначитися на їхньому духовному комфорті. Підсвідомо нація, яка страждає за певних економічних та суспільних негараздів, відшукує «винних». Як правило, винними за те, що сталося з країною, суспільством та кожною окремою людиною, вважають «чужинців», іншомовних людей інших народностей. Зникнення єдиної «радянської» нації та одночасне падіння престижу Росії, яка стала лише однією з республік СНД, зумовило психологічне відторгнення «чужих», «інших».

 Потреба об'єктивного аналізу та інформаційний «вакуум» викликали парадокс № 3.

Парадоксальним стало явище надання інформаційного забезпечення державним структурам за рахунок не держбюджету, а іноземних фондів.

У державах СНД спочатку не було каналів надходження достовірної інформації про ситуацію на ринках житла, праці та послуг, про етнорегіональну специфіку та ступінь готовності державних структур, органів місцевого самоврядування забезпечити прийом, адаптацію та інтеграцію. Відповіддю на таку реальну, а не штучну соціальну потребу стало створення спеціальних каналів масового поінформування. До їхньої цільової аудиторії належали не лише науковці та державні службовці, а й самі мігранти. У Російській Федерації є такі спеціальні канали поінформування: журнал «Міграція», спеціальні бюлетені недержавних організацій – Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, Міжнародної організації з міграції, Міжнародної організації Червоного Хреста. Ці інформаційні джерела потребують, на наш погляд, прагматичнішої інформації, втручання з боку міграційних служб, оскільки держава, якщо вона справді хоче керувати міграційними потоками, має передовсім організувати потік інформації.

 Поява парадоксу № 4 пов'язана з діяльністю псевдо-знавців інформаційного процесу, коли колишні мігранти та біженці формують хибну громадську думку та використовують зарубіжні гранти в неналежний спосіб.

Ми згодні з думкою дослідниці, що парадокс № 5 є найнебезпечнішим, оскільки йдеться про дезінформацію стосовно етнічних біженців та мігрантів, яку дають деякі ЗМК із метою розпалювання ворожнечі.

Парадокс № 6 стосується віртуального характеру інформації «про нелегалів». Так, масова свідомість формує віртуальний образ «особи кавказької національності», до якої належать вірмени, грузини, азербайджанці, чеченці, осетини [4, с. 16–17].

Один із каналів впливу ЗМІ на масову свідомість (чутки-ЗМІ) переконливо характеризує професор В. Різун: «На основі емоційно-дійового рівня поступово формується раціональний – загальнодоступні знання, інформація, що обговорюється, соціальні очікування людей, оцінки подій, думки, соціально-політичні цінності. Так формується раціональний рівень через чутки та ЗМК» [8, с. 78].

Тут ідеться про свідоме зловживання владою, яку мають мас-медіа, висвітлюючи міграційні питання. Адже ксенофобія, неприязнь до чужинців (інших етносів, релігійних меншин, мігрантів) стає ознакою суспільства, про що не можуть не писати ЗМІ, які є індикатором суспільства.

Проблема «мігрантофобії» та «кавказофобії» у Росії переростає в одну з найскладніших у суспільстві. По суті, «мігрантофобія» є досить вибірковою та заснована на візуальному рівні. Н. Малікова пропонує поглянути на етнічних мігрантів із Закавказзя як на приплив нового інтелектуального потенціалу в Росію. Однак, на наш погляд, це було би сприйнято громадськістю з іронією і може ще більше посилити недолугу характеристику кавказців як «осіб кавказької національності», що вийшло, до речі, із надр журналістської «дотепності».

На думку російського дослідника О. Малашенка, «чеченофобія» як окремий випадок «кавказофобії» вкорінилася, незважаючи на зусилля більшості російських ЗМІ створити позитивний образ знедоленого, але гордого чеченця» [5, с. 13]. Отже, нагнітання «мігрантофобії» відбувається за сприяння певних політичних сил і відвертої допомоги ЗМІ. На наш погляд, змінити думку про мігранта як «загрозу національній безпеці» можливо лише за здійснення виваженої міграційної політики в державі, яка підтримує діалог зі ЗМІ та формує власну інформаційну політику у сфері міграції.

Однією з головних причин «мігрантофобії» у Росії, як ми вважаємо, є те, що вихідці з інших країн займають робочі місця за мізерну платню та створюють штрейкбрехоподібну конкуренцію в державі.

Стосовно проблеми дезінформації з боку представників ЗМІ зазначимо, що заради сенсації журналісти майже завжди нехтують міграційну статистику та наукову літературу з міграції, можливість отримання «смажених» даних від дослідників.

Ідеться не лише про цілеспрямовану дезінформацію стосовно міграції, що пов'язана з інтересами певних політичних кіл, а й про явище, яке можна назвати «синдромом байдужості», коли більшість представників ЗМІ не вважають за потрібне користуватися статистикою, висновками спеціалістів, дослідників проблем міграції.

Можна погодитись з російським ученим Д. Аврамовим, який вважає, що точність журналісту необхідна, щоб допомогти читачеві розібратись у подіях, наскільки реальні відрізняються від висвітлюваних [1]. Такі чесноти журналістів, як правдивість, точність, достовірність викладення інформації, не вважаються обов'язковими, коли йдеться про щось далеке і «чужинне» – біженство, політичні небезпеки для окремих «прибульців», голод, безвихідь.

Відомий серед дослідників міграцій російський учений В. Переведенцев, порушує й питання дезінформаційного спрямування створення міфів у ЗМК. Так, на його думку, одним із найпоширеніших міфів у російських центральних газетах є твердження, що мільйони кавказців проживають у центральних районах Москви, а мільйони китайців – у Сибіру.

Автор доводить усю абсурдність цього міфу, висуваючи гіпотезу, що навіть у разі переїзду до Москви усього працездатного чоловічого населення азербайджанської національності його чисельність ледве становила б три мільйони, оскільки за переписом населення 1989 року в Росії нараховувалося 336 тисяч азербайджанців [7, с. 42]. Щодо висвітлення питання міграції у центральних російських газетах він зазначає: «Газетні публікації у сукупності свідчать про те, що реальна міграційна політика дуже далека від офіційної» [7, с. 43]. На думку В. Переведенцева, «чиновники у своїй масі ігнорують офіційну демократичну міграційну політику», … «в більшості випадків продовжується застаріла радянська політика, головним засобом якої було адміністративне регулювання міграції за допомогою «паспортного режиму» [7, с. 43–44].

Отже, на основі розглянутих наукових досліджень російських учених можемо дійти висновку, що нова російська міграційна політика реалізувалася тільки щодо свободи пересування, тобто вільного в'їзду та виїзду, втім, реальна міграційна політика у державі значно різниться від задекларованих принципів політики, ліберальних, похідних від «світових стандартів».

Тенденція висвітлення міграційних питань російськими ЗМІ така:

1) викривлення дійсності та навіть свідоме нав'язування негативних настроїв суспільству, формування «мігрантофобії»;

2) відсутність правового забезпечення людини й громадянина, зокрема й у галузі міграції.

Відомий той факт, що ЗМІ формують громадську думку, тобто налаштовують масову свідомість на ті чи інші настрої, симпатії чи антипатії. Для нас важливо дослідити, яку психологічну атмосферу в суспільстві стосовно мігрантів створюють ЗМІ. Адже важливе значення має тон спілкування ЗМІ з аудиторією. Він повинен бути товариським, поважним, тактовним, а не створювати міжетнічну напруженість («Варто пам'ятати, що тон, мова, текст нерідко стають знаряддями влади, способом заморожування політичної та соціальної свідомості», – зазначають А. Чічановський та В. Шкляр [9, с. 58]).

Про психологічні настрої, які створюються в російському суспільстві з допомогою ЗМІ, йдеться у статті відомої російської дослідниці, професора Л. Дробижевої «Психологічний настрій сторони, що приймає, як фактор суспільної атмосфери навколо мігрантів» [3].

На думку Л. Дробижевої, ЗМК безпосередньо впливають на міграційні процеси. Авторка продовжує тематику зазначеної нами вище проблеми формування негативних стереотипів, нагнітання «мігрантофобії» засобами масової інформації та розмірковує про реакцію мігрантів на таку суспільну атаку. Думка дослідниці стосовно масової депресії та стресового стану мігрантів є цілком логічною, але вона замислюється й над впливом ЗМІ на суспільство з другого боку – формування психологічного стану етнічної спільноти, що домінує [3, с. 74].

 Проблематику психологічної готовності тієї чи іншої нації приймати чужинців ми порушували й у першому розділі нашого дослідження. Тож, розглядаючи психологічний аспект проблематики, варто замислитися, чи є характерними для групи домінуючої етнічної більшості нормальна самосвідомість, тобто позитивний образ народу, поважне ставлення до культури, природний патріотизм та, як наслідок з усього перерахованого, толерантне ставлення до осіб інших національностей, наскільки нація схильна до гіпер-ідентичності (мається на увазі орієнтир на власну етнічність за принципом: «Усе для нації і нічого проти нації», «хто не з нами, той проти нас»). Насправді образ жертви, створюваний ЗМІ за допомогою гасел «Ми втратили культуру», «Ми лишились без армії», «Ми втратили мову» тощо, формує відчуття меншовартості в росіян. А такі газетні заголовки, як «Чужі у місті: хто робить кримінальну погоду?», «Москва: друге пришестя чеченців?», «Незваних гостей у Москві стає дедалі більше», формують етнонаціональне несприйняття, а то й ненависть.

За матеріалами російської преси можна виокремити такі міфи, пов'язані з міграційними питаннями:

1) кількість біженців у Росії (цифри коливаються в межах від 6 до 10 мільйонів осіб);

2) мігранти витісняють росіян з ринку праці;

3) мігранти створюють навантаження на інфраструктуру;

4) мігранти несуть із собою хвороби, наркоманію, «порушують етнічний баланс» російських міст;

5) мігранти – соціальна база комуно-патріотичних сил.

Зрозуміло, що за такої «інформаційної підтримки» пересічному росіянину важко сприйняти міграцію та самих мігрантів як позитивне явище. Окрім того, в умовах беззастережних наклепів, тиражованих ЗМІ, самі мігранти відчувають суцільний психологічний дискомфорт та, можливо, ненависть як до ЗМІ, так і до уряду, що не в змозі цьому протидіяти.

Загалом після затяжного інформаційного вакууму наприкінці 90-років минулого сторіччя у Росії відбувся сплеск зацікавленості ЗМІ до питань міграції. Але міграційні питання висвітлювалися хаотично та нецілеспрямовано, тому що міграційна політика не є врегульованою, а правова база перебувала на стадії формування, не було цілеспрямованого інформаційного забезпечення. З цим пов'язаний значний науковий інтерес до інформаційної складової міграційної проблематики.

Висновок. За останні вісім років ситуація у міграційній політиці Росії значно змінилася, відповідно відбулися зміни й у сфері інформаційного забезпечення. На жаль, і досі не припиняється нагнітання «мігрантофобії» у російських ЗМІ та проблема нетерпимості до «інших» стає ознакою сучасного російського суспільства, своєрідною політичною ідеологією.

Окрім того, зауважимо, що реальна міграційна політика стосовно мігрантів відрізняється від офіційної. На нашу думку, більшість конфліктних ситуацій з міграційних питань виникає через недотримання проголошеної федеральної міграційної політики. Наприклад, щодо реєстрації мігрантів на новому місці формальна та реальна політика є цілком протилежними. І хоча офіційно потік мігрантів не стримується, насправді у Росії спостерігається жорстке ставлення до них, що, до речі, висвітлюється і в ЗМІ, створює імідж країни, «закритої» для «інших».

Розглянувши питання формування міграційної політики у Російській Федерації можемо зазначити, що політична ідеологія не виконує своєї соціально-регулювальної функції згуртування людей різного етнічного походження, а, навпаки, стає своєрідним засобом руйнування стосунків між їхніми об'єднаннями.

 

Джерела

1. Аврамов Д.С. Профессиональная этика журналиста: Парадоксы развития, поиски, перспективы. – М.: Мысль, 1991. – 253 с.

2. Денисенко М.Б., Фурса Е.В., Хараева О.А., Чудиновских О.С. Миграционная политика в зарубежных странах и Российской Федерации: опыт сравнительного анализа // Институт экономики и переходного периода. – М., 2003. – 103 с.

 3. Дробижева Л. Психологический настрой принимающей стороны как фактор общественной атмосферы вокруг мигрантов. Миграция и информация / Под ред. Ж. Зайончковской. – М.: Центр изучения проблем вынужденной миграции в СНГ, 2000. – С. 74–75.

 4. Маликова Н. Парадоксы информационного обеспечения этносоциальных проблем миграции. Миграция и информация / Под ред. Ж. Зайончковской. – Там же. –
С. 12.

 5. Малашенко А. Ксенофобии в постсоветском обществе. Нетерпимость в России: старые и новые фобии / Под ред. Г. Витковской и А. Малашенко. – М.: Моск. Центр Карнеги, 1999. – с. 6–19.

6. Миграция и информация / Под ред. Ж. Зайончковской. – М.: Центр изучения проблем вынужденной миграции в СНГ, 2000. – С. 7.

 7. Переведенцев В. Современная миграция населения России в освещении центральных газет. Миграция и информация / Под ред. Ж. Зайончковской. – Там же. –
С. 32–65.

8. Різун В.В. Маси: Тексти лекцій. – К.: Вид. – поліграф. центр «Київський університет», 2003. – 118 с.

9. Чічановський А. А., Шкляр В. І. Політика. Преса. Влада. – Київ–Москва: Слов'янський діалог, 1993. – 68 с.

10. Чічановський А., Шкляр В., Стариш О. Функціонування ЗМК як політичний процес // Публіцистика і політика: Зб. наук. праць політологічної спрямованості. – Вип.1(4). – К.: Грамота, 2007. – С. 8.

 

Автор: Ксенія БОНДАРЕНКО