№3, лютий 2006

Єдність нації

22 січня ми відзначаємо День соборності України. Це важлива віха в тисячолітній історії українського народу. Під час бездержавного існування, яке тривало століттями, українців змушували відмовитися від національної самоідентифікації і злитися з панівними етносами. Але вони залишалися вірними традиціям предків. Перебуваючи у складі двох недружніх сусідніх імперій, вони сформували єдину націю. Коли імперії розвалилися у вогні світової війни, створені українськими політичними силами народні республіки задекларували об'єднання в єдину соборну державу.
Нині Україна відзначає 87-му річницю Дня злуки. Звертаючись до цієї теми, зупинімося передусім на тому, що саме відбулося в Києві в середу, 22 січня 1919 року.

1. Історична подія

Проголошення злуки українських народних республік було призначене на неділю, 19 січня – свято Водохрещення. Але урочисте відкриття вищого законодавчого органу УНР – Трудового конгресу, на якому мав бути затверджений Акт злуки, запізнювалося. Залізниці працювали з перебоями, і не всі делегати змогли з'їхатися в столицю УНР у призначений час. Директорія УНР вирішила перенести церемонію на середу, 22 січня.

Дата була обрана з певним значенням: у цей день рік тому Центральна Рада оприлюднила Четвертий Універсал. Незабаром, 24 січня 1919 року, Рада народних міністрів прийняла закон про встановлення святкування 22 січня як Дня проголошення самостійності України.

На Володимирській вулиці біля Софійського майдану була споруджена тріумфальна брама, уквітчана синіми й жовтими стрічками. Браму прикрашали герби історичних українських земель. Середину майдану і вхід до Софійського собору оточила збройна охорона, яка пропускала тільки вищих урядовців, представників дипломатичного корпусу та численні делегації з усієї України. Вздовж вулиць, що виходили на майдан, стояли учні київських гімназій у святковому вбранні. Кияни знали, що церемонія призначена на полудень, але зранку поспішали зайняти кращі місця. На площі та прилеглих вулицях зібралися десятки тисяч жителів міста та приїжджих.

Численна делегація Західноукраїнської Народної Республіки, більша частина якої розмістилася в "Гранд-отелі" на Хрещатику, прибула автомобілями на площу перед 12-ю годиною. Після цього розкрилася брама Софійського собору і вийшло духовенство на чолі з катеринославським архієпископом Агапітом і черкаським єпископом Назарієм. До них приєдналися члени Директорії УНР – В. Винниченко, С. Петлюра, П. Андрієвський, А. Макаренко та Ф. Швець. Духовні й світські представники обох народних республік зайняли місця біля входу до Софійського собору. Прозвучала мелодія національного гімну.

Урочиста церемонія розпочалася рівно о 12-й. Керівник секретаріату зовнішніх справ ЗУНР Лонгин Цегельський зачитав грамоту-ухвалу Української Національної Ради, в якій висловлювався намір об'єднати обидві республіки. Після цього член делегації ЗУНР Ярослав Олесницький повторив текст грамоти французькою мовою для представників дипломатичного корпусу.

З документом-відповіддю виступив член-секретар Директорії професор Федір Швець. Це був Універсал Директорії УНР, в якому зазначалося: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.

Віднині український народ, увільнений могучим поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єдинити всі змагання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної української держави на добро і щастя робочого народу"1.

Під овацію присутніх Ф. Швець передав документ Л. Цегельському. Після цього тексти грамоти-ухвали Української Національної Ради ЗУНР і Універсалу Директорії УНР були зачитані оповісниками в чотирьох кутках майдану і прилеглих до них вулиць. Церемонію завершив молебень.

Наступного дня в приміщенні Оперного театру на Володимирській зібралися близько 400 членів Трудового конгресу, які встигли прибути до Києва. Голова делегації УНРади Левко Бачинський дав згоду на те, щоб представники західноукраїнських земель узяли участь у роботі Конгресу. На першому ж пленарному засіданні був розглянутий і затверджений Акт злуки. Відтепер ЗУНР дістала нову офіційну назву – Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР).

2. Обличчям до Києва

Акт злуки продемонстрував згуртованість нації, досягнуту в наполегливій боротьбі українських політичних сил різного спрямування. Щоб належним чином оцінити історичну подію 22 січня 1919 року, треба заглибитися в досить віддалене минуле – до Весни народів. Так в європейській історичній літературі прийнято називати революцію 1848–1849 рр.

У червні 1848 року в Празі зібрався з'їзд представників від усіх слов'янських областей Австрійської імперії. Його учасники поділилися на три секції – чеськословацьку, південнослов'янську і польсько-русинську. Русинські делегати відмовилися ідентифікувати себе з польською нацією і стали добиватися визнання їх представниками окремого слов'янського народу. Вони оприлюднили на з'їзді маніфест утвореної в травні 1848 року у Львові Головної руської Ради – органу для оборони прав русинів Галичини, Буковини й Закарпаття. В маніфесті підкреслювалося, що етнічна територія русинського народу не обмежується кордонами Австрійської імперії, а простягається на весь південний регіон Європейської Росії аж до Дону.

Правонаступником Головної Руської Ради стала Народна рада, утворена галицькими народовцями на чолі з Юліаном Романчуком у жовтні 1885 року у Львові. 24 березня 1892 року відбулися збори мужів довір'я Народної ради, які прийняли її основний програмний документ. 27 грудня того ж року на загальних зборах цієї політичної сили програма була затверджена. Вона починалася з преамбули такого змісту: "Ми, русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-ти міліонового, маючого за собою тисячлітну минувшість історичну, – народу, що утративши самодіяльність державну, боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікся і не зрікається прав самостійного народу"2.

Населення української Галичини потрапило у ХІV ст. до Польського королівства, а після загибелі Речі Посполитої опинилося у складі Австрійської імперії.

Національне відродження, яке внаслідок революції 1848–1849 рр. охопило величезний регіон Центрально-Східної Європи, не оминуло й українських земель. Як бачимо, усвідомлювати свою окремішність від сусідніх народів галицьким українцям допомагала історична пам'ять, що сягала часів Київської Русі.

Суспільне життя в його партійно-політичних формах розвинулося спочатку на українських землях Австрійської імперії. Перша національна організація партійного типу була утворена Іваном Франком у Львові в 1890 році – Русько-українська радикальна партія. Серед українських радикалів вагому роль відігравав Юліан Бачинський, перу якого належала книжка "Україна іrredenta" ("Україна незалежна"). В ній уперше була сформульована теза про можливість і необхідність боротьби за незалежну Україну. Ю. Бачинський розглядав Україну як цілісне поняття – в кордонах Австрійської і Російської імперій.

На основі Народної ради в грудні 1899 року виникла у Львові найбільша на західноукраїнських землях національно-демократична партія. До неї увійшла основна частина народовців з Ю. Романчуком на чолі, а також група колишніх радикалів, у тому числі І. Франко. Після переїзду в Австро-Угорщину до націонал-демократів приєднався й Михайло Грушевський.

Формулюючи свою політичну мету, ця партія взяла найвищу планку: здобуття незалежності й соборності українських земель. Перший абзац її програми звучав так: "Ми, галицькі русини, часть українсько-руського народу, що мав колись самостійність державну, відтак боровся віками за свої державно-політичні права, а ніколи не зрікся і не зрікається прав народу самостійного, заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з'єднався з часом в одноцільний національний організм, в якім би загал народу на свою загальну користь орудував всіма своїми справами: культурними, економічними і політичними"3.

На схилі XІX ст. ця мета здавалася геть фантастичною. Та вона була все-таки поставлена. Будучи поставленою, вона налякала діячів українського руху, які дотримувалися поміркованих поглядів. Між ними, людьми переважно зрілого віку, і радикалами, які були представлені в основному молоддю, розгорнулася полеміка. Спочатку вона набула форми дискусії між "реалістами" з газети "Буковина" (Чернівці) та "ідеалістами" зі щоденної газети "Діло" (Львів). У липні 1900 року дискусія була продовжена на вічі академічної молоді, скликаному з ініціативи Володимира Старосольського у Львові. Віче прийняло заклик, в якому була висловлена упевненість у тому, що на початку ХХ ст. справа самостійної і соборної України перейде зі сфери мрій у сферу життя й боротьби. У проголошеному на вічі рефераті 25-річного Лонгина Цегельського пролунав заклик "сотворити свій власний державний організм, свою власну, независиму, самостійну українську національну державу в етнографічних границях по всій території, заселеній українським народом"4. Реферат закінчувався оптимістично й водночас жертовно: "Ми віримо, що встане Україна, як не на наших очах, так на наших кістках! Ми віримо в її воскресенє – а коли б не мали в се вірити, так ліпше нам і не жити! Бо без України нема нам життя!"5.

Це був голос покоління, яке взяло на себе весь тягар Української революції 1917–1918 рр. Це був голос покоління, яке проголосило Акт злуки 22 січня 1919 року.

3. Усупереч тиску імперій

Прислухаємося тепер до голосу українців по цей бік Збруча – в Російській імперії.

Улітку 1891 року на могилі Тараса Шевченка в Каневі чотири студенти – Михайло Базькевич, Микола Байздренко, Віталій Боровик та Іван Липа заснували таємне товариство – Братство тарасівців.

Через два роки на Шевченкових роковинах у Харкові братчики обговорили реферат, в якому вперше було викладено програму українського визвольного руху. Вона стала відомою завдяки публікації реферату львівською газетою "Правда". У цьому документі, зокрема, наголошувалося: "Для нас, сьвідомих українців, єсть один українсько-руський народ. Україна Австрійська і Україна Росийська однак нам рідні, і жадні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас. Бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течиї: вона завсіди опиниться в морі, які б перепони ні були"6.

Минуло кілька років, і на зміну таємному товариству з'явилася перша на східноукраїнських землях політична партія. Революційна українська партія (РУП) була організована на початку 1900 року в Харкові Д. Антоновичем, Б.Камінським, Л. Мацієвичем і М. Русовим. Її програмним документом стала праця Миколи Міхновського "Самостійна Україна", що побачила світ теж у Львові. Написана різко й безкомпромісно, ця знаменита брошура символізувала остаточний перехід національного руху з культурницького українофільства до організованої роботи в масах, яка спрямовувалася на підготовку революції. "Українська інтелігенція, – писав автор, – стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ". Вона віддає себе на служеннє сьому великому ідеалові, і доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружія, доти всі покоління українців йтимуть на війну"7.

Широкий розголос в українському суспільстві по обидва боки Збруча знайшла стаття М. Грушевського "Галичина і Україна", надрукована в його збірнику статей "З біжучої хвилі" (грудень 1906 року). За останні 20–25 років, писав цей видатний учений і політичний діяч, галицька інтелігенція звикла до думки про те, що Галичина – це своєрідний П'ємонт, тобто духовний і культурний центр української землі. Вона звикла до того, що українці в Російській імперії заздрили конституційним свободам, які сприяли розбудові в Австрійській імперії української національної культури. Але революція 1905 року принесла деякі конституційні свободи і в підросійську Україну. Це спричинило, як помітив М. Грушевський, тенденцію до відокремлення, а не до дальшого зближення з Галичиною. "Українці мусять, – писав він, – усю енергію вложити в те, аби відігріти національне почуття, і з ним – почуття національної спільності, солідарності у ріжних частин українського народу, та сконцентрувати, можливо, систематично і планово, національні сили тих ріжних частин на спільній національній роботі"8.

Прогнозуючи подальші події, М. Грушевський з тривогою підкреслював: "Досі Галичина йшла, а Україна стояла або йшла за Галичиною. Тепер Україна піде своєю відмінною дорогою, і віддалення її від Галичини буде збільшатися з кождим кроком, коли не подбати про зближення їх доріг. І коли б так кожда пішла своєю дорогою, не дбаючи про се зближення, то за яких 20–30 літ ми мали б перед собою дві національності на одній етнографічній основі, подібно як серби й хорвати, дві частини одного сербського племені, політичним, культурним, релігійним обставинам дали себе розвести до повного відчуження"9.

Перспектива справді жахлива, як показали події після розпаду Югославії, тобто майже через століття після написання цих рядків. На щастя, вона не була реалізована в Україні. І тут найбільш істотною виявилася заслуга самого Михайла Сергійовича Грушевського. Він створив концепцію української історії, в якій українцям пропонувалося бачення минулого й майбутнього єдиної нації. Не менш важливим було й те, що великий історик виступив проти ідеї "тисячолітньої російської державності" та існування єдиної "російської" нації в часи Київської Русі. Тоді не було українців, як не було англійців, французів або німців. Але в ті часи існували етнічні спільності, від яких пішли сучасні англійці, французи, німці й українці. Грушевський дав українцям право власності на свій родовід.

Перспектива заміни самодержавства конституційною монархією, яка здавалася зовсім близькою в перші місяці революції в Росії, захоплювала й Івана Франка. У статті "Одвертий лист до галицької української молодіжі", яку опублікував "Літературно-науковий вістник" у квітні 1905 року, він закликав своїх читачів відчувати себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів. "Перед українською інтелігенцією, – підкреслював він, – відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім поданий на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культур цих набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може остоятися"10.

4. У вогні війни та революції

Велика війна 1914–1918 рр. стала для українського народу однією з найбільших катастроф за всю його історію. Українці були мобілізовані в армії ворогуючих сторін: до 300 тис. осіб у цісарську армію і до 3,5 млн. осіб у царську. Вони змушені були воювати під чужими для них прапорами, і нерідко – один проти одного. У вересні 1915 року, коли новосформовані підрозділи українських січових стрільців опинилися на фронті у Карпатах, їм довелось зустрітися у двобої з кубанськими козаками – нащадками славних запорожців. Війна Росії з Центральними державами відбувалася на території України. Загальна Українська Рада (ЗУР), яка була сформована у квітні 1915 року з галичанських, буковинських і наддніпрянських українців, у своїй відозві "До всіх культурних народів світа" (вересень 1916 року) зазначила, що цілу область української етнографічної території в 150 тис. кв. км перекроєно й перекопано стрілецькими ровами, людські оселі зруйновано, мільйони українців зосталися без даху. Ідучи услід за польськими організаціями, ЗУР у цій відозві висунула свої вимоги на період після закінчення війни: "Всі українці без огляду на політичні границі стоять на становищі своєї окремішності від сусідніх народів і змагають до визволення, опираючи сі свої змагання не тільки на внутрішній потребі національного розвитку, але також на історичнім праві й незабутній традиції своєї визвольної боротьби"11.

Царська армія зазнавала поразок у боротьбі з німецькими, але одержувала перемоги у боротьбі з австро-угорськими військами. Після переможної для неї грандіозної Галицької битви 1914 року галицькі й буковинські землі були майже повністю окуповані. На цій території постало Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, поділене на чотири губернії – Львівську, Перемишльську, Тернопільську й Чернівецьку. Відомий реакціонер граф Г. Бобринський став генерал-губернатором, після чого зробив таку гучну заяву: "Восточная Галиция и Лемковщина – исконно коренная часть единой великой Руси. В этих землях коренное население всегда было русским, устройство их посему должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство"12.

Репресії окупантів проти поляків і євреїв мали на меті залякування національних меншин. Доля окремих репресованих повинна була залякати всю меншину й позбавити її здатності опиратися владі. Репресії проти українців мали ширший підтекст. Ішлося про цілковите винищення української культури, яка розвивалася у країні в різноманітних формах упродовж цілих десятиліть.

У згаданому вище зверненні ЗУР "До всіх культурних народів світа" (вересень 1916 року) окупаційна політика щодо українців описувалася в таких виразах: "Росія з найбільшою брутальністю змагала до повного здавлення українського життя: заборонено уживати українську мову – мову научування в школах, мову церковної проповіді, мову публічного життя, розговірну, рідну мову населення; замкнено українські школи, товариства та інституції; заборонено пресу й цілу українську літературу; нищено бібліотеки й архіви; арештовано й вивожено на Сибір українських діячів; забирано малих дітей для виховання з них яничарів; греко-католицькі церкви перемінено на православні; насильно запроваджувано православє; митрополіта греко-католицької церкви графа Андрея Шептицького арештовано, вивезено до Росії та віддано під суд"13.

Не дивно, що уряд, який провадив таку національну політику, був приречений на поразку у війні з Центральними державами – на фронтах і у війні з власним народом – у національних окраїнах. Революція, яка змела самодержавство, була закономірною й довгоочікуваною. Одразу після ліквідації імперії в Росії український народ створив Центральну Раду й розпочав свій державотворчий процес.

Поразка у війні зумовила розпад й Австро-Угорщини. Всі народи "клаптикової" монархії Габсбургів почали створювати власні національні держави. Нерідко вони вступали один з одним у конфлікти, тому що претендували на одну й ту саму територію. Найкривавішою й найтривалішою була українсько-польська війна 1918–1919 рр.

Київська газета "Нова Рада" надрукувала 6 листопада 1918 року лист Головної ради галицьких, буковинських і угорських українців, в якому були такі рядки: "Синів Наддніпрянської України прохаємо о негайну поміч як жертвам крови, так і допомогою матеріальною для тих, що їдуть на фронт".

Проте галицькі українці не дивилися на проблему так вузько. Уже 10 листопада Українська Національна Рада ухвалила по доповіді Романа Перфецького таку резолюцію: "Українська Національна Рада як найвища власть українських земель бувшої Австро-Угорської монархії в домаганню до здійснення національного ідеалу всього українського народу доручає Державному секретаріатові поробити потрібні заходи для з'єднання всіх українських земель в єдину державу"14. 11 листопада в Києві опинилася урядова делегація галичан у складі Осипа Назарука та Володимира Шухевича, яка була негайно прийнята гетьманом П. Скоропадським. Гетьман не бажав ставати у конфронтацію з Францією, яка підтримувала Польщу, і з самою Польщею. Тому його допомога була негласною, хоч досить масштабною. Однак головного галичани не досягли, і корпус січових стрільців під командою Євгена Коновальця, який гетьман з радістю віддавав, залишився під Києвом, у Білій Церкві. Це була головна ударна сила в руках Українського Національного Союзу – організації українських політичних сил, утвореної для повалення влади гетьмана.

23 листопада 1918 року до Києва виїхала нова урядова делегація у складі Л. Цегельського і Д. Левицького. 30 листопада вона прибула до ставки Директорії у Фастові. 1 листопада в цьому місті був укладений попередній (передвступний) договір про злуку "обох українських держав у одну державну одиницю". Акт злуки було вирішено затвердити на Трудовому конгресі в Києві за участю представницької делегації парламентаріїв та урядовців ЗУНР. До Тернополя, який став тимчасовою столицею ЗУНР, галицька делегація поверталася на ешелоні, завантаженому зброєю, спорядженням і продовольством. Разом із делегацією до Тернополя поїхали досвідчені військовики – генерал М. Омелянович-Павленко, який мав очолити Галицьку армію, і полковник Генерального штабу Є. Мишківський.

Тим часом поляки тіснили українські війська, резиденцією парламенту й уряду ЗУНР незабаром став Станіслав. 3 січня 1919 року парламент ЗУНР ухвалив резолюцію, яка починалася з такої урочистої декларації: "Українська Національна Рада, виконуючи право самоозначення українського народу, проголошує торжественно з'єдинене з нинішнім днем Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку"15.

16 січня галицька делегація відбула в Київ для участі в ухваленні Акта злуки...

5. Історичні уроки злуки

Ми реконструювали ситуацію, в якій відбувся Акт злуки, і переконалися, що він являв собою не випадкове, а цілком закономірне явище. Після зникнення імперського тягаря дві України випросталися і в єдиному пориві злилися в одне ціле. Отже, треба оцінити головні політичні уроки цієї історичної події. Вони надзвичайно актуальні й у наші нелегкі часи.

Урок перший

Акт злуки наочно показав безсилість спроб роз'єднати український народ, протиставити українців один одному, змусити їх служити чужим для них, імперіалістичним цілям. Від 1914 року, коли Росія та Австро-Угорщина зійшлися між собою у смертельному герці, мобілізовані в імперські війська українці змушені були воювати між собою. Однак імперіалістична війна не посіяла розбрату між ними. Більше того, саме війна надала їм історичний шанс для возз'єднання, тому що знищила обидві імперії. Цим шансом українці негайно скористалися, проголосивши свої народні республіки.

Коли ми тут кажемо українці, кого маємо на увазі в першу чергу? Безсумнівно, політичну еліту, бо вона приймала рішення. Але в першу чергу – народ, який підніс свою голову в революційній ситуації і змусив еліту діяти так, як цього вимагали національні інтереси.

Представники галицьких політичних сил, які приймали рішення, були людьми здебільшого консервативного спрямування. К. Левицький, Ю. Бачинський, В. Стефаник, Л. Цегельський та інші були прихильниками гетьмана П. Скоропадського і не приховували цього. Вони не сприймали позиції керівників Центральної Ради у сфері державотворення, в соціальній та ідеологічній сферах. Надто різною була політична й соціально-економічна ситуація в обох імперіях під час формування політичних сил.

Українська Національна Рада була створена як вищий тимчасовий законодавчий орган влади 18 жовтня 1918 року. Тут політичні діячі Галичини не гаяли часу даремно. Однак тільки 13 листопада, тобто майже через місяць, було прийнято рішення УНРади, згідно з яким за новоутвореною Українською державою закріплювалася назва – Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Ця назва відповідала назві створеної Центральною Радою Української Народної Республіки.

Треба віддати належне діячам УНРади, серед яких не було соціалістів. Вони оголосили своє рішення про возз'єднання з Великою Україною ще 10 листопада 1918 року, коли було не ясно, з ким треба возз'єднуватися – з Українською Державою П. Скоропадського чи з Українською Народною Республікою В. Винниченка. У своїх мемуарах "Відродження нації" Володимир Винниченко пише про це так: "Не маючи великої певності удержати своїми силами владу в Галичині, а крім того, піддаючись натискові широких народних мас, що прагнули повного об'єднання з Великою революційною Україною, Рада Державних Секретарів звернулась до Директорії з пропозицією об'єднання двох Республік в одну українську державу"16. Саме так: "піддаючись натискові широких народних мас". Національні, а не корпоративні інтереси діячі УНРади ставили на перший план. Моральність політичного чину багато важила для них.

Урок другий

Акт злуки відбувався у неймовірно складній для українського народу міжнародній ситуації. Закінчилася світова війна, в Європі панувала сторона, яка здобула в цій війні перемогу – Антанта. У континентальній Європі Антанту представляла в першу чергу Франція. Діючи згідно зі своїми національними інтересами, Франція прагнула зміцнити на східних кордонах Німеччини дружні собі держави, щоб мати союзників на майбутнє. Необхідність для кайзерівської армії воювати на два фронти у війні 1914–1918 рр. врятувала Францію й згубила Німеччину. Тому Франція підтримувала Польщу (зокрема, в її війні із Західноукраїнською Народною Республікою) та білогвардійську Росію (зокрема, у війні генерала А. Денікіна проти Армії УНР). Обидві народні республіки, які постали в Україні, були ворожими для Антанти. Антанта підтримувала "своїх", а "своїми" були ті, хто претендував на українські землі.

Треба віддати належне Директорії УНР, яка не побоялася зіпсувати налагоджені з величезними труднощами відносини з союзниками, ідучи на об'єднання з ЗУНР. Гетьман П. Скоропадський надавав військову, фінансову й продовольчу допомогу галичанам у таємній формі. Українські політичні діячі не оглядалися на несприятливу міжнародну ситуацію, коли приймали Акт злуки. Вони діяли згідно з національними інтересами.

Урок третій

Акт злуки залишився декларацією, але в цій декларації була ясно виражена воля багатомільйонного народу. Тому в політичних комбінаціях наступного часу цей вагомий чинник завжди брався до уваги діючими особами міжнародної політики.

Як відомо, Друга світова війна 1939–1945 рр. почалася з нападу гітлерівської Німеччини на Польщу. Напад став можливий після укладення пакту Ріббентропа–Молотова 23 серпня 1939 року. Коли стало ясно, що демократичні країни Заходу не подарують Гітлеру нападу на Польщу, як це вони зробили у трьох попередніх випадках (окупація Рурського басейну, Австрії і Чехії), Сталін власною волею змінив умови пакту 13 серпня 1939 року про поділ сфер впливу в Центрально-Східній Європі. Він відмовився від запропонованих йому Гітлером польських етнічних земель до лінії Вісли, хоч і прихопив у компенсацію Литву, яка перебувала в німецькій сфері впливу. Ця географічна комбінація в умовах війни з Великою Британією і Францією, що почалася після нападу Гітлера на Польщу, дала можливість СРСР виступити в ролі захисника українців та білорусів від агресії й одночасно – ініціатора возз'єднання західноукраїнських і західнобілоруських земель із відповідними республіками Радянського Союзу.

Напад гітлерівських військ на СРСР 22 червня 1941 року змусив Сталіна шукати підтримки у Великої Британії та її союзників, серед яких одним із перших була Польща. Тому він установив дипломатичні відносини з польським еміграційним урядом у Лондоні, а відтак офіційно заявив про недійсність радянсько-німецьких договорів 1939 року, які стерли Польську державу з географічної карти. Ця очевидна обставина ніколи не підкреслювалася із зрозумілих причин у радянських підручниках з історії, хоча й замовчувати її було нелегко.

Внесок українського народу в перемогу над нацистською Німеччиною та її союзниками змусив Об'єднані Нації рахуватися з його інтересами. Радянська Україна дістала моральне право на возз'єднання своїх земель. З цієї події було зняте тавро пакту Ріббентропа–Молотова. Новий західний кордон Радянського Союзу на ділянці з Україною й Білорусією став невід'ємною частиною післявоєнного устрою в Європі, підтвердженою Гельсінськими угодами 1975 року.

Отже, Україна змогла об'єднати свої етнічні землі, коли пройшла через вогонь двох світових воєн. Ціною такого об'єднання стали мільйони втрачених у війнах життів.

Не треба забувати й про додаткову ціну радянізації західних областей України: півмільйона репресованих за період 1944–1955 рр.

Урок четвертий

Перетворення оголошеного М. Горбачовим курсу на перебудову на неконтрольований владою революційний процес значною мірою стимулювалося політикою гласності. Гласність дала народу можливість зрозуміти справжню картину свого недавнього минулого.

У січні 1989 року 70-річчя Акта злуки пройшло в Україні непоміченим. Своєї історії народ тоді ще не знав. Однак буквально через рік, 21 січня 1990 року, сотні тисяч громадян вийшли на автомобільну трасу Київ–Львів і в точно визначений час взялися за руки. У цьому живому ланцюзі серця людей билися в унісон, так, як співав популярний тоді бард Булат Окуджава. Люди фізично відчули себе єдиною нацією. У цей знаменний день мільйони громадян України вперше дізналися про ретельно замовчуваний факт возз'єднання українських земель, який мав місце за 20 років до укладення пакту Ріббентропа–Молотова.

Урок п'ятий

Цей урок ми проходимо зараз: на президентських виборах 2004 року, на парламентських виборах 2006 року. Ми вчимося толерантності, взаємоповазі, умінню укладати угоди, які не порушуватимуться, умінню чути свого опонента й рахуватися з його інтересами. А головне – ми вчимося ставити на перше місце в політичній боротьбі національні інтереси. Чи навчимося? Думаю, що навчимося, бо ми ж – єдина нація!


Джерела:

1 Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. – Т. 1. – Мюнхен, 1983. – С.423.

2 Там само. – С.17.

3 Там само. – С.57.

4 Там само. – С.77.

5 Там само. – С.79.

6 Там само. – С.23.

7 Там само. – С.70.

8 Грушевський М. Твори у 50-ти т. – Т.1. – Львів, 2002. – С.378.

9 Там само. – С.380.

10 Франко І. Зібрання творів у 50-ти т. – К., 1976. – Т.45. – С.404.

11 Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. – Т.1. – С.225.

12 Литвин В. Україна: доба війн і революцій (1914–1920). – С.40.

13 Там само. – С.224.

14 Див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. – Львів, 1998. – С.296.

15 Там само. – С.298.

16 Винниченко В. Відродження нації. Частина ІІІ. – Київ–Відень, 1920 (репринт 1990). – С.154.

(Передруковано з газети Верховної Ради “Голос України”
№13 від 24 січня 2006 р.)

Автор: Володимир ЛИТВИН

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Сьогодні, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Сьогодні, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Сьогодні, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня