Національна держава – і мета, і покликання

Тепер у засобах масової інформації, наукових виданнях, обговореннях за "круглим столом" і на науково-практичних конференціях нас намагаються переконати, що "час творення національних держав у їх класичному розумінні вже минув", що нині сама нація та її держава мають творитися на якісно інших засадах. В основу такого творення пропонується покласти не етнонаціональний (системний), а особистісний і політичний компоненти. Оскільки в час домінування глобалізаційних тенденцій у сучасному світі, на думку новітніх ідеологів, на місце етнонацій і національних держав приходять "політичні нації" і, відповідно, уніфіковані форми правової демократичної держави.

За такого концептуального підходу читачеві (слухачеві і т. д.) уже й самому нескладно дійти висновку, ніби національна держава – то вже анахронізм. Немає етнонації в її класичному розумінні – немає й потреби в національній державі. Індивід, особа, політико-економічні об'єднання – ось головні чинники творення. На місце етнонаціонального системного розвитку приходить свого роду соціально-політична броунада. Тож залишилося небагато: переконати в її відповідності саму Природу…

І чи не з легкої руки творців сучасної "політичної нації" Україна так відверто пішла шляхом копіювання, застосування не властивих для народу форм і методів творення? Нелогічний, суперечливий характер такої теорії нації стає очевидним, коли подивитися на неї крізь призму дії загальних законів людського буття і передовсім системності, цілісності розвитку та взаємодії його складників. Ще Г. Сковорода звертав увагу на неприпустимість у пізнанні цілого формувати судження про нього лише на підставі якогось одного з його складників. Нація як ціле одночасно є суб'єктом і політичного, і економічного, і правового, і культурного життя. То чому ж для її характеристики ми вибираємо лише один із компонентів – політичний?

Хоча національні держави існують уже багато років, проте теорія національної держави, як і сама нація, перебуває в постійному розвитку. Поглиблюються як універсальні, так і специфічні для кожного періоду й кожного народу форми розвитку. Новітня концепція національної держави звернена не тільки в минуле, а й у сучасне та майбутнє. Вона, відповідно, має враховувати й ті проблеми, з якими зіткнулося людство на межі ХХ–ХХІ століть, до речі, як і кожного попереднього історичного періоду, але неодмінно в контексті єдиного державотворчого процесу, даючи аргументоване пояснення і позитивним, і негативним тенденціям.

Ліберально-демократична концепція правової демократичної держави, що стала домінантною в останній третині ХХ століття, відіграла важливу роль у приверненні уваги до проблеми прав і свобод індивіда. Та, віддаючи перевагу розв'язанню проблеми рівності громадянських прав окремої людини, вона практично залишала поза увагою питання про рівність прав кожної нації і кожного народу, зокрема їх право на державне самовизначення, творення і реалізацію власної політики, культури, мови, освіти, віри тощо. При цьому таке ігнорування тепер із сфери світоглядної, уявної настійно намагаються перенести у сферу реального життя. Спроби уніфікації, застосування силових і економічних методів у насадженні власного бачення "демократичних" форм управління, розвитку економіки, культури, соціальних відносин, віри тощо в сучасному світі набувають загрозливих масштабів. Національна ж ідея як основа національного державотворення тим і відрізняється від ліберальної, що пропонує розв'язання проблеми рівності прав людей різних національностей на засадах рівного права – права на самостійний економічний, політичний і культурний розвиток.

Виступаючи провідником і захисником територіальної єдності, економічної, політичної, культурної цілісності нації і народу, гарантуючи розвиток саме національного ринку, збереження культури, духовності, національна держава не може не бути водночас і правовою, і демократичною, не захищати інтереси особи, її політичні права і свободи. Але щоб стати представником нації, захисником національних інтересів, вона має відтворювати у своїй структурі, принципах дії, у стратегії і політиці природо-соціальну сутність людини, нації, народу як цілісності.

Українознавство – коріння і крона

Саме такий підхід до побудови національної держави й висуває на перший план завдання пізнання в єдності природи України й самопізнання та самотворення української людини, нації, народу.

Коли ж виходити з того, що українознавство, як відомо, є наукою цілісного пізнання (самопізнання), творення й самотворення української людини, нації, народу, їх етнічної території (України) в усьому часо-просторовому їх вимірі, що досліджує сам феномен українства, закономірності, досвід та уроки його розвитку й прояву у визначальних сферах буття. Саме тому органічно єдиним має бути державотворчий процес і розвиток українознавства як цілісної системи науки, освіти, виховання, культури господарювання, організації та управління.

Тепер є всі підстави стверджувати, що це єдиний процес, своєрідна закономірність у розвитку українського народу, його держави й українознавства.

У ширшому розумінні самопізнання й самотворення бачиться взагалі як універсальна властивість людського розуму, його здатність до самовдосконалення й самореалізації.

Що ж дає, а точніше, може дати українознавство будівничим національної держави в Україні? Насамперед теоретико-методологічну візію на природо-соціальну сутність української людини, нації, народу, розуміння обумовленості їх розвитку природо-соціальною заданістю.

Від Платона й Аристотеля до Г. Сковороди, Г. Гегеля та І. Канта, К. Маркса й М. Бердяєва у філософсько-світоглядних основах буддизму і християнства, у цілісній науці самопізнання людина, проекція її майбутнього розглядається не інакше як на засадах єдності окремого й загального. У такій логіці людина постає як продукт своєї суспільної природи. Тільки в природо-соціальній єдності людського буття, в суспільній природі людини розумної маємо шукати засоби самореалізації і індивіда, і особи, і спільноти, і людської сутності як такої. Тож не в протиставленні індивіда (його особи) і спільноти, окремих спільнот (націй і народів) між собою, а в органічній єдності всього багатоманіття змісту та форм їхнього буття бачиться дорога людського сходження.

І засобами на цьому шляху постають такі універсальні й водночас оригінальні форми, як етнос, нація, народ, національна держава, громадянське суспільство. При цьому постають і розвиваються вони не як антиподи чи замінники, а як багатоманітні складові єдиного руху до мети людського буття.

Тож для їх реалізації життя висуває потребу формування цілісної науки людського самопізнання й самотворення з чіткою ідейною, логічною та ієрархічно-структурною її побудовою.

Тисячоліттями людство йшло до розуміння цілісності світу, в якому жило, і, відповідно, цілісного характеру знань про нього. Та ще складніше люди наближалися до усвідомлення цілісності власної сутності й науки самопізнання, того, що знання про світогляд, мову, історію, культуру, господарювання – це лише шлях, який веде до формування єдиної науки самопізнання й самотворення. Дослідження особливостей прояву людини у сфері довкілля, економіки, політики, права, суспільного й державного життя тощо – то тільки частини науки про людину, її сутність, покликання й самореалізацію.

Така цілісна наука з'являється не враз і не сама по собі. Вона виростає з тривалих, наполегливих і глибоких досліджень багатьох поколінь учених у визначальних сферах людського буття. Такою наукою про системний цілісний характер пізнання української людини, нації, народу, їхньої країни на рубежі ХХ–ХХІ століть і постає українознавство.

Хоч з тих само причин, що й у національному державотворенні, подальший його розвиток відбувався далеко не у відповідності із суспільними потребами. Особливо відчутними були тут стримувальні політичні чинники, які істотно позначалися і на характері розвитку науки, і на впровадженні її доробку в суспільне та державне життя.

Здається, що політичні противники побудови національної держави в Україні вже в той час усвідомлювали, чим може стати українознавство в державотворчому процесі. Хоча самі їх заперечення цілісної науки можна передати однією відомою фразою: "немає тому, що не повинно бути", бо насправді нема наукових аргументів. І все-таки проблема українознавства тоді, як і нині, – не в політичному його "відторгненні" (такі спроби були, є і будуть), а в подальшому глибшому розробленні й найактивнішому поширенні його доробку через систему освіти, підготовки й перепідготовки кадрів, засоби масової інформації, в з'ясуванні практичної доцільності теоретико-методологічних основ науки.

Щодо висхідних концептуальних орієнтирів українознавства, його соціальних функцій, особливостей взаємодії структурних компонентів, то все це моделюється не довільно, а є похідним від природи людини, її соціального поступу, в основі яких лежить єдине ідейне начало, точніше, чітка ієрархія ідей. А саме: ідея життя розумного на Землі, національна ідея як її проекція в певних природо-соціальних умовах і формах, національні інтереси як універсальні чинники відтворення ідейної ієрархії у змісті людського буття й конструюванні засобів їх реалізації, відтак і в національному державотворенні.

Соціальним тлом матеріального й духовного занепаду, дезінтеграції, руйнування самих основ етнонаціональної єдності постає вихолощена від усього національного й чисто людського, злюмпенізована свідомість української людини. Відсутність чітко визначеної загальнонаціональної мети і стратегії дії, усвідомлених і загальносприйнятих ідеалів та орієнтирів розвитку перетворила українця на маргінала, людину, яка дедалі більше зневірюється і сама в собі, і в спільноті, і в державі та владі, проймається ідеєю якоїсь фатальної трагічності власної долі.

На жаль, держава, її структури, політичні партії, всілякі форуми та рухи тепер, як і раніше, всі свої сили зосереджують на політичних чварах і самоутвердженні й практично нічого не роблять для формування свідомості, духовності нації та народу. Понад те, вони терпимо ставляться до ідей та "цінностей", які вільно поширюються іншими, у тому числі й антиукраїнськими, силами в сфері формування світогляду, моралі, ментальності українців.

Такий концептуальний підхід до мети та засобів власного самопізнання й самотворення, на жаль, є характерним і для багатьох творців сучасної державотворчої "стратегії" та політичних програм. У пошуці й тлумаченні власних сутнісних основ і перспектив ми продовжуємо спиратися на чиєсь світобачення, світорозуміння та чинники дії. А через них і намагаємося пізнати і зрозуміти себе. Тому і продовжуємо твердити, що "стрижнем нашої національної ідеї (і політики відповідно) є рух до європейських стандартів", а важливішими завданнями освіти, виховання, культури проголошуємо навчання нового покоління українців технології ідентифікації себе з європейцями, не навчивши при цьому ідентифікувати себе як українців.

Логічно, що такі концептуальні візії не можуть не позначитись і на визначенні мети, чинників і засобів державотворення. Якщо ж стрижнем української національної ідеї є рух до європейських стандартів (причому без будь-яких застережень), а метою самовдосконалення й розвитку українства – досягнення ідентичності з європейством, то в чому тоді наш природний феномен, наше, а не інших народів, історичне покликання?

Кадри: від "чого зволите?" до "хапай!"

Найдосконаліші концепції, програми, виважена стратегія так і залишаться словом чи фразою, якщо їх реалізовуватимуть люди несвідомі, професійно не підготовлені до дії, на всіх її рівнях. І хоч як це прикро, маємо визнати, що побудову національної держави в Україні ми розпочали не лише без чіткої стратегії дії, на старих методологічних засадах, а й з кадрами, які ні ідейно, ні морально, ні професійно не були підготовлені до цього. І чи не тут слід шукати головну причину тих серйозних деформацій і втрат, які перманентно супроводжують увесь період українського державотворення?

Відсутність чіткої стратегії дії на перспективу прирекла на безсистемність і роботу з кадрами. Їх добирали й готували (якщо взагалі готували) не під реалізацію національної ідеї і політики держави, а під певні економічні та політичні інтереси тих чи інших соціальних груп, партій і провідників за принципом: "чого зволите?". Не дивно, що навіть на рівні Президента виник казус із нерозумінням напрямів і завдань державотворення. Основним принципом у роботі з кадрами стала їх нестабільність. Протягом 14 років у країні змінилося 11 Кабінетів Міністрів. Доходило до того, що урядовцями та депутатами призначалися (обиралися) люди, які не мали ні відповідної освіти, ні фахової підготовки, або ж мали сумнівне минуле з правової точки зору. Тільки після 2004 року в Україні на всіх рівнях змінилося майже 20 тис. керівників різних рівнів. На звільнені ж місця призначали людей здебільшого за принципом особистої відданості, хоч нерідко лише декларованої. Багато хто з них так і не встигав усвідомити не тільки загальну концепцію та сутність державної і управлінської роботи, а й специфіку її прояву на конкретній ділянці. Тож і діяв переважно за принципом персонажу відомого твору О. Корнійчука: "хапай!", "хапай!" І не мало таки нахапали.

Роки становлення національної держави, особливо події кінця 2004-го – початку 2005-го, серед іншого, увиразнили гостру проблему підготовки саме національних кадрів у системі державної влади та управління, кадрів, які здатні не тільки усвідомити сутність, цілі й завдання національного державотворення, а й діяти адекватно. Добір, підготовка та розстановка національних кадрів виявилися чи не найслабшою ланкою в усій державотворчій роботі.

Особисте проти суспільного й суспільне проти особистого не має перспективи ні в житті спільноти, ні в роботі кадрів. Тож і в організації роботи з ними треба чітко уявляти, з якою метою ведеться їх підготовка, яка ідея визначатиме цей процес.

На жаль, і в когорті депутатів, урядовців та управлінців нині трапляються немало таких, хто дбає не про інтереси нації, народу, а над усе про вузькопартійні, кланові та свої власні – що у сфері економіки, що в політиці чи культурі. І саме звідси проростають корені таких негативних явищ, як сепаратизм, місництво, політична й регіональна обмеженість тощо. Особливо прикро, коли в числі таких виявляються вихователі вихователів: викладачі, педагоги, політичні та державні діячі, котрі подалися за межі країни, тільки-но "запахло смаженим". Чого можуть навчити майбутніх керівників юридичних і культурно-освітніх установ педагоги, які ні з професійного, ні з морального боку не є взірцем для своїх вихованців?!

Відповідно й держава має виробити спеціальну стратегію формування національної ідентичності, постійно займатися трансформацією свідомості ще донедавна імперської людини у свідомість громадянина національної держави.

І для цього не так і багато треба: по-перше (і це головне), пройнятися щирим бажанням пізнати себе як окрему націю, народ та зрозуміти, в чому сила і слабкість нашого поступу; по-друге, розробити й прийняти на загальнодержавному рівні цільову комплексну програму "Українознавство", котра передбачала б системну роботу, спрямовану як на закріплення та розвиток наших кращих природних потенцій, так і на подолання гальмівних соціальних чинників, що стримують розвиток; по-третє, приступити нарешті до практичного здійснення постанови Кабінету Міністрів (серпень 1998 року) про включення українознавства до стандарту шкільної освіти; по-четверте, створити відповідні кафедри (не за назвою, а по суті) при педагогічних університетах і розпочати підготовку педагогів – викладачів українознавства.

Автор: Леонід ТОКАР