Філософські основи плюралізму

Термін «плюралізм» походить від латинського слова «plus», «pluris», що означає «більше». Найпоширенішою в історичному минулому формою філософського плюралізму є дуалізм, згідно з яким матерія і дух виступають однаково первинними й автономними відносно одне одного началами або субстанціями. Проте, такі науки, як психологія, нейрофізіологія, також надають грунтовні пояснення безперервної взаємодії між «видимою» й «невидимою» [Г. Сковорода] частинами людини, і роблять висновок про те, що духовний стрижень визначає способи дії людини та навпаки.

В історії філософської думки були спроби створення плюралістичних філософських учень у строгому розумінні слова, тобто таких, які в основі світорозуміння виділяють понад дві субстанції. Сам термін «плюралізм» для визначення філософських вчень, що обгрунтовують погляд, відповідно до якого існує більше двох першооснов або первинних начал буття, уперше запроваджено німецьким філософом Християном Вольфом [1679–1754].

Загальновідомо, сьогодні плюралізм є однією з головних характеристик і гасел різних філософських шкіл і ідеологічних концепцій. Розглядаючи сутність феномену плюралізму, варто розпочинати з його природної основи – розуміння такої цінності, як свобода. Велику кількість праць, присвячених саме цій проблемі, надала людству французька суспільно-політична думка, заклавши певні традиції в розумінні свободи, справедливості, суверенітету, політичних прав.

Дослідження проблеми виникнення плюралізму розпочнемо з провідного французького ідеолога другої половини ХVІ століття Жана Бодена. У його творчості можна простежити також проблему співвідношення між єдиним і множинним суверенітетом. Він вважає, що лише одна людина, лише одна індивідуальна особистість здатна бути суверенною й усі плюралістичні форми суверенів зводяться фактично до індивідуальних суверенів. Такий підхід зачіпає досліджувані проблеми плюралізму, а також різних форм державного устрою та правління.

Далі можна згадати П'єра Бейля, котрий обстоює питання рівноправ'я віросповідань і виступає за узаконення «невірних» релігій поруч з «правильною», що засвідчує певний крок до релігійного плюралізму.

Вартий уваги ще один представник доби Просвітництва – Дені Дідро. Згідно з його поглядами, розумне управління уможливлюється лише в тих державах, де не на словах, а на ділі існує свобода слова та свобода совісті, де кожен громадянин має право вільно мислити й висловлювати свої думки. Порушення цього права спричиняє негативні наслідки для будь-якої країни й будь-якого народу.

Дідро засуджує форми одноособового правління, що існували в Європі у XVІІІ столітті: «Право заперечувати в людському суспільстві є правом природнім, невід'ємним і священним. Правителі повинні вміти вислуховувати та зважати на критичні судження про свою діяльність. Необхідно привчати громадян користуватися своїми священними правами. Треба рахуватися в справі управління з громадською думкою» [1].

Плюралізм, на думку іншого французького мислителя цієї епохи Вольтера, не існує без свободи думки та слова – незаперечних рис розумного і справедливого суспільства. Можливість самостійно міркувати над будь-якою проблемою, починаючи від питань метафізики й закінчуючи питаннями повсякденного життя, публічно висловлювати свої судження як в усній, так і в друкованій формі, вступаючи в дискусію з іншими громадянами, – одне з невід'ємних прав, відчуження яких є очевидною ознакою деспотичного правління. Свобода думок, слова та друку невіддільна від свободи совісті. Обов'язком кожного громадянина є непримирима боротьба з різними хибними уявленнями, проте її слід вести засобами діалогу, аргументації та переконання.

Ідея плюралізму зустрічається й у творчості Ламетрі, зокрема в праці «Досвід про свободу висловлювання думок»: «Піддані повинні слухатися своїх королів, а обов'язок королів – використовувати владу не в особистих інтересах, а лише в інтересах народу. Через те, що добробут суспільства можливий за умови з'ясування істини, правителі мають цьому сприяти. Вони повинні надати свободу висловлювань – це єдиний засіб, який дозволяє дійти істини. А піддані можуть виконути всі настанови своїх королів, переконані в тому, що останні піклуються про добробут народу й добре ним управляють…» [2].

Автор зазначає, що монарх може обмежити свободу висловлювань окремих думок у разі, якщо він вважає це необхідним для блага суспільства. Однак його піддані, народ зберігають за собою право висловлювати свою думку з приводу істинності переконань монарха. Виступаючи проти всевладдя деспотичної влади, Ламетрі захищав свободу усного та друкованого висловлювання думок, яка є однією з вимог політичного плюралізму.

На розвиток концепції політичного плюралізму вплинули погляди Клода Гельвеція. Французький мислитель розумів суспільство як «зібрання окремих осіб», де кожна особа керується своїм особистим інтересом, визначеним особистими потребами. Таким чином, у суспільстві панує суспільний інтерес. Проте, з ускладненням структури суспільства особистий інтерес не виступає єдиним чинником. Також мають місце й суспільні інтереси, котрим не повинен суперечити індивідуальний інтерес. Такі роздуми дозволяють прослідкувати паростки плюралізму, в основі якого виступає інтерес окремих громадян, потім – суспільних асоціацій, груп та рухів.

У працях Гельвеція міститься опис плюралістичного суспільства: «…можна буде вільно розмірковувати про будь-які речі так, щоб кожен мав можливість висловити все, про що він думає, висловлювати протилежну думку і, в свою чергу, мав можливість вислухати заперечення. Образливі висловлювання караються відповідно до тяжкості образи…» [3].

Далі Гельвецій підкреслює: у ситуації, коли верховна влада розподіляється між усіма верствами громадян, то володарем є вся нація. Громадяни підкоряються законодавству, яке вони самі для себе встановили; вищими вони вважають лише справедливість і закон; живуть мирно тому, що в духовній сфері, як і в фізичній, панує спокій – продукт рівноваги сил.

Також Гельвецій захищає ще одну ідею плюралізму – ідею необхідності свободи друку. Фізичні науки зобов'язані своїм вдосконаленням наявності протилежних думок і наявності свободи друку. Якщо забрати цю свободу, чимало хибних поглядів сприйматимуться як аксіоми. «…Якщо ми бажаємо в політичній сфері переконатися в істинності своїх суджень, необхідно мати можливість їх висловлювати. Їх треба випробувати на камені спотикання. Тому друк має бути вільним. Влада, котра обмежує свободу друку, протистоїть вдосконаленню моральності й політики; вона придушує ідеї, породжувані такою свободою. Можна передбачити те, що вільний народ, мислячий народ завжди домінуватиме над народами, які не думають. Таким чином, можновладець повинен говорити народу істину тому, що вона є корисною, і надавати йому свободу друку тому, що це є засобом відкрити істину» [4].

Цікавими є погляди Поля Анрі Гольбаха з приводу природи суспільства.

«Той факт, що люди дотримуються різних, іноді протилежних стосовно одних і тих само речей поглядів, не свідчить про недоліки інтелекту», – зазначає Гольбах. Наведена цитата засвідчує: Гольбах розвиває думку Гельвеція з приводу того, що суперечки в поглядах людей спричинені не слабкістю їхнього інтелекту, а їхніми протилежними інтересами.

Поруч з французькою філософсько-політичною думкою проблеми плюралізму досліджують і в інших країнах.

Так, американський учений Джеймс Медісон стверджував, що перешкоджати різноманіттю груп, думок, тобто плюралізму, означає обмежувати або знищувати свободу. Пізніше представник американського прагматизму Уільям Джемс видав працю «Всесвіт з плюралістичної точки зору», де обгрунтовується світоглядний плюралізм.

Досліджуючи діалектику взаємовідносин між загальним, тотальним, тобто монізмом і окремим, множинним, тобто плюралізмом, філософ віддає перевагу останньому й заперечує моністичну основу світу: «…Доки філософія абсолютного приймає те, що субстанція досягає своєї цілковитої божественності лише в формі тотальності, …плюралістичний погляд, якому я надаю перевагу, визнає, …що субстанція дійсності ніколи не може бути зрозуміла як одна цілковита єдність… і що одна дистрибутивна форма дійсності – одинична форма – також є логічно припустимою й емпірично сприйнятою…» [5].

У Великобританії поняття плюралізму пов'язане з ім'ям Горальда Ласкі. У працях «Учення про проблеми суверенітету», «Граматика політики» він сформулював такі поняття, як плюралістична теорія держави й політичний плюралізм. Згідно з вченням Ласкі, сучасний тип держави зародився в епоху Реформації, коли світські правителі, здобувши перемогу над церквою, зосередили в своїх руках усю повноту влади. У подальшому, з утвердженням капіталізму, державна влада бюрократизувалася й перетворилася на централізовану ієрархічну систему управління, котра обслуговує інтереси приватних власників. Ласкі називає таку державу моністичною. Представницькі установи (парламенти й органи місцевого самоуправління) принципово ситуацію не змінюють, оскільки вони включаються в єдину систему інститутів, що захищають власників. У країнах парламентської демократії виборчі права робітників мають декларативний характер, бо «громадяни безсилі перед обличчям ефективно діючої централізованої влади». Звідси висновок: капіталізм і свобода несумісні. Утвердження свободи англійський теоретик пов'язував з новим типом суспільного устрою – промисловою демократією.

Характеризуючи майбутню державу, Ласкі зазначав, що приватну власність буде збережено, але функції управління виробництвом передадуть колективам трудящих. На зміну централізованій організації влади прийде «плюралістична держава», в якій систему установ, побудованих за територіальним принципом, доповнять органи представництва професійних інтересів – виробничі асоціації, профспілки, об'єднання діячів культури й освіти, незалежні церкви. Тим самим відбудеться дисперсія державного суверенітету: політична влада розпорошиться між численими об'єднаннями, котрі репрезентують різні соціальні інтереси. Збільшення кількості центрів влади віддзеркалюватиме федеративну природу суспільства, його диференційовану соціальну структуру.

Сучасні науковці до найбільш ранніх класичних теорій політичного плюралізму відносять праці Алексиса де Токвіля, французького соціолога-кампаритивіста.

Демократичне правління, за А. Токвілем, можливе за умови свободи асоціацій, а «…об'єднання виникають тоді, коли декілька індивідуумів публічно заявляють про свою підтримку тієї чи іншої доктрини, визнаючи її як основну й беруть на себе обов'язок відстоювати її. Право на об'єднання, таким чином, майже зливається зі свободою друкованого слова, проте об'єднання має більшу силу, ніж преса…» [6].

Використовуючи право на об'єднання, громадяни збираються разом, проводять збори, де їхні здібності до активної діяльності об'єднуються, вони голосно й палко висловлюють і доводять свою думку. Далі, використовуючи права політичної асоціації, члени даного об'єднання, за необхідності, можуть стати групою виборців і обирати до центральної політичної організації своїх представників. Таким чином, спочатку людей, громадян об'єднують спільні погляди, спільний світогляд, між ними виникають духовні зв'язки.

Характеризуючи плюралізм демократичного режиму, Токвіль пише, що «суверенність» народу і «свобода друку в повному обсязі співвідносяться одне з одним»: «…Демократія і свобода друку народились водночас, після тисячоліття абсолютної політичної влади. Не існує плюралізму без вільної інформації, не буває вільної інформації без плюралістичної демократії. Демократія робить ставку на те, що народ є досить освіченим для того, щоб обирати своїх керівників. Він може реалізувати своє право вибору в умовах плюралізму думок і розповсюдження інформації…» [7].

У ХІХ столітті, продовжуючи досліджувати феномен плюралізму, мислителі почали звертати увагу на проблему суспільного консенсусу. Розвиваючи ідеї Жана Бодена, французький соціолог Еміль Дюркгейм зазначає, що лише консенсус індивідів може забезпечити суспільне співіснування: «…Рівність у зовнішніх умовах боротьби необхідна не лише для того, щоб прив'язати кожного індивіда до його функції, а й іще для того, щоб зв'язувати функції між собою» [8].

Проте поступово, особливо в ХХ столітті, у філософській, соціологічній літературі і загалом в суспільно-політичній сфері термін «плюралізм» набуває широкого вжитку. «Плюралізмом» називають наявність великого розмаїття конкуруючих між собою теорій, концепцій, ідейних течій, наявність у суспільстві різних класів, верств, груп і організацій, які мають свої власні й суперечливі інтереси.

У сучасній зарубіжній політичній філософії та соціології йдеться про такі види плюралізму:

– онтологічний: визнає існування множинності незалежних одне від одного першоначал і прагне «замаскувати» суперечки між матеріалізмом та ідеалізмом;

– гносеологічний: утверджує рівноправ'я багатьох істин відносно одного й того само явища та заперечує існування об'єктивної істини;

– методологічний: відкидає єдину, і передусім, діалектико-матеріалістичну методологію, що забезпечує пізнання об'єктивних законів розвитку природи, суспільства й орієнтується на будь-які рівноцінні методи пізнання;

– соціологічний: відкидає існування єдиного критерію домінуючої рушійної сили суспільного розвитку;

– аксиологічний (ціннісний): відкидає наявність єдиного критерію оцінки людських цінностей і визнає рівноправне існування різноманітних цінностей у суспільстві;

– логічний: утверджує визнання вибірковості в процесі вибору тієї або іншої системи логіки;

– етичний: передбачає визнання цінності вільної творчої діяльності [5, с. 15–27].

Концепція плюралізму в минулому столітті мала великий вплив на цілу низку філософсько-світоглядних напрямів: прагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм та інші ірраціональні течії. Водночас, слід підкреслити, зазначені напрями мали також і зворотній вплив на плюралізм, що в результаті перетворило його на впливову доктрину.

1. Дидро Д. Сочинения. – М., 1965. – Т. VII. – С. 204.

2. Пую А. Концепция политического плюрализма: Генезис и содержание проблемы: Учебное пособие. – СПб, 1994. – С. 27.

3. Гельвеций Г. Сочинения в 2 томах. Т. 2. – М., 1974. – С. 205.

4. Там само. – С. 460.

5. Кожаров А. Монизм и плюрализм в идеологии и политике /Перевод с болгарского Большаковой В. и Зюзюкиной Т. – М.: «Прогресс». – 1976. – С. 29.

6. Токвиль А. Демократия в Америке. – М., 1992. – С. 61.

7. Там само. – С. 150.

8. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. – М., 1991. – С. 133.

Автор: ОСТАПЕНКО М. А.