Страсний понеділок.

Далі буде?

...На що сподівається Віктор Ющенко? Вибори відбудуться за законом під пильною увагою міжнародних спостерігачів, запевнив Президент. Назвав і дату – 27 травня. Але не так давно, у березні минулого року, вже відбувалися супердемократичні й супервільні вибори до Верховної Ради, які були визнані легітимними всіма міжнародними спостерігачами. І чим усе закінчилося? Не розпочинай битви, якщо не впевнений у перемозі, радили древні китайські стратеги. Чи певен у перемозі почесний голова «Нашої України», «президент опозиції», як називали його ближче до ночі ті народні депутати, які ще зранку пишно величали його «Президентом усієї України»? Якщо поставити главі держави це запитання, то, здається, він не зможе на нього відповісти. Бо нещодавно, відповідаючи на пропозицію Василя Кисельова провести дострокові парламентські й президентські вибори, він назвав цю ідею безвідповідальною. Мовляв, вибори не змінять формат фракцій у Верховній Раді. Щось змінилося за кілька днів? Змінилося. Але не в суспільстві, а в свідомості людини, яку ми називаємо Президентом.

На що сподівається Віктор Ющенко? Здається, на те, що, хоч би чим закінчилися вибори, він усе одно залишиться Президентом з великої літери. Це, мабуть, його найпотаємніше міркування. Ще йому хочеться вірити, що прорахунок уряду Віктора Януковича в соціальній політиці позначиться на втраті голосів Партією регіонів. Надіється, що виборці комуністів не пробачать їм союзу з капіталом. Гадає, що електорат соціалістів вирізняється снобізмом. Справді, як мало людині треба для віри.

Суцільна примарність. Як свідчать соціологічні дослідження, електоральний розлом проходить не по лінії соціально-економічних цінностей (на ці питання вся Україна від Сяну до Дону дивиться однаково), ненависть розпалюється геополітичними міфами. А вони, як і будь-які інші ідоли, дуже й дуже живучі. Навіть якщо комунальні тарифи підвищаться не в три, а в тридцять разів, а інфляція зашкалить до небес, Донбас і Партія регіонів – єдині. Навіть якщо комуністи привселюдно митимуть Bentley олігархів, Севастополь і КПУ – єдині. А про моральний снобізм і казати нема чого: таке вигадувати й Кант посоромився.

На що сподівається Віктор Ющенко? Не знаю. А він знає? Мабуть, також ні. Безперечно, Президент вдався до принципового рішення і громадська думка на це відреагує. Бо справді, можна схвалювати (чи не схвалювати) виразне, зрозуміле рішення. Громадяни не можуть позитивно реагувати на нудотне розтягування словесних гумок, які чомусь називають демократичним процесом. Але дуже сумнівно, що тільки цього кроку вистачить «Нашій Україні» для виходу з електорального піке.  

Міжфракційна дефіляда
і коментарі

Другого квітня Президент України підписав Указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України V скликання. Причини? Причини назвати дуже просто. Спершу Анатолій Кінах, голова Партії промисловців і підприємців, один із фронтменів НСНУ, обіймає посаду в уряді антикризової коаліції, котра майже автоматично отримує назву «Коаліція національної єдності». Потім за однопартійцями пана Кінаха до табору коаліції подався прибічник Юлії Тимошенко – Олександр Ковтуненко. В обох, звісно, були шляхетні наміри. Пан Кінах прагнув посприяти національному єднанню та реалізувати власний організаційний і господарський хист. А добродій Ковтуненко зізнався новинярам, що сподівався на орден. Виявляється, народний депутат Ковтуненко взяв на себе почесну місію. Він, наче Сократ, покликаний історією бути ґедзем, який заважає спати. Віддамо йому належне: місія, котра здавалася нездійсненною й комічною, виконана: Президент оголосив про розпуск парламенту.

Звісно, по цеглині у фундамент згаданого указу заклали заяви, що до травня коаліція національної єдності матиме в парламенті конституційну більшість – 300 голосів, зокрема задекларовані наміри нібито сорокa народних депутатів, котрі воліють перейти до лав урядової коаліції. З формуванням конституційної більшості, як зазначав лідер Партії регіонів, вирішуватимуться питання і щодо державної мови, й участі в ЄЕП. Вирішилася б і доля закону про місцеве самоврядування (який, на думку багатьох експертів, торує шлях до федералізації). І, звісно, була б поставлена крапка в осоружних суперечках з приводу повноважень глави держави: «Нема посади – нема проблеми».

Що тут скажеш? Залишається тільки процитувати хрестоматійне: «Нам не дано предугадать, как наше слово отзовется». Знали б, мабуть, політики, що незворушний Віктор Ющенко так «рельєфно» відреагує на слова й останні міжфракційні дефіляти, то, певно, висловлювалися б стриманіше.

Політичний шашлик

Одначе звернімо увагу на сам указ. Його преамбула не вирізняється оригінальністю. У ній Президент нагадує призабуту істину: він – усе ще Президент, усе ще незалежної, усе ще України. Амінь. Слова «амінь» у тексті немає, але воно читається між рядками диспозиції. Як випливає з указу, воля глави держави виголошується саме задля збереження України як геополітичної реалії, її незалежності та конституційної форми правління. На думку Віктора Ющенка, в діяльності Верховної Ради намітилися три негативні тенденції. Перша: непрозора зміна формату коаліції (простіше кажучи, переманювання народних депутатів із опозиційних фракцій). Друга: порушення рівноваги між гілками влади (остання крапля, котра виразно схилила владні шальки не на користь Президента, називається закон про Кабмін). Третя: недотримання представниками правлячої коаліції домовленостей (мається на увазі положення універсалу).

Президент порахував до трьох і пустив чорнило. А для тих, кому здається, що чорнила замало, передбачено рядки санкції. Правда, вони доволі іномовні. Але хто вміє читати, той збагне, що означають слова: указ президента обов'язковий до виконання на всій території України. На підтвердження цього інформагенції поширили повідомлення прес-служб СБУ та збройних сил: усе під контролем.

Леонід Кучма зробив афоризмом фразу: Україна – не Росія. «Ющенко – не Єльцин», – можуть сказати яструби, котрим властиве песимістичне світобачення. Вдавшись до силових способів розв'язання конфлікту, Ющенко став би улюбленцем шанувальників політики з духмяною ноткою гарматного м'яса.

Конституційний Суд – великий німий

Треба сказати, що зміст президентського указу викликав сумніви в багатьох правників. Конституцією передбачено три причини, котрі можуть вважатися передумовами для дострокового припинення повноважень Верховної Ради: відсутність парламентської більшості, нездатність сформувати уряд, брак кворуму для початку сесійних засідань. Жодної із згаданих причин не можна спостерегти в цій ситуації. Єдине, що можна тлумачити як причину для розпуску парламенту, то це конституційне положення, що урядова коаліція формується на основі фракцій. Вважається, що біганина нардепів, котрі ніяк не можуть вирішити, які вони – багаті чи вірні, не є такою підставою. Однак входження до урядової коаліції позафракційних народних депутатів не забороняється Регламентом. Відтак, єдина причина, з якої діяльність Верховної Ради може бути припинена, доволі сумнівна.

Світочем у правових нетрях мав би виступити Конституційний Суд. «Агов, Суде-е!». Про цей орган державної влади можна сказати прислів'ям: чув дзвін, та не знає, де він. Скоро на стовпах, поряд з дитячими карлючками «Пропав собака», з'явилися б оголошення: «Розшукуються рішення Конституційного Суду». У його стінах накопичилося понад шістдесят подань, зокрема й щодо легітимності коаліції та сформованого нею уряду, а також політреформи. Але сподіватися на те, що власники пурпурних мантій винесуть якесь рішення, перш ніж протруть до дір свої балахони, цілком наївно. По-перше, а судді хто? Частину з них не назвеш світочами конституційного права. По-друге, пригадаймо, як формувався склад суду. Верховна Рада, почасти Президент і Вища рада юстиції мали єдиний критерій – ступінь лояльності. А її навряд чи можна назвати професійною чеснотою. Даю будь-чию голову відтяти, Володимир Шаповал і Анатолій Селіванов, котрі представляють у Конституційному Суді інтереси Президента й Верховної Ради, вже давно дійшли б згоди щодо тлумачення конституційних норм, якби їм не заважала присутність випадкових осіб. Доки судді тикали наслиненим пальцем у небо, намагаючись визначити напрямок політичного вітру, протистояння між політичними інститутами дійшло до крайньої межі.

Сам такий

Віддамо належне й слушності аргументів, із якими правляча коаліція зустріла Президентів указ. По-перше, правових підстав для того, аби заборонити народним депутатам України виходити з фракції і приєднуватися до парламентської більшості, немає. Адам Мартинюк на прес-конференції, яку провів уранці другого квітня, нагадав, що саме комуністи свого часу наполягали на запровадженні імперативного мандата для народних депутатів, однак ця пропозиція не знайшла підтримки БЮТ. Також не варто забувати й те, що Венеціанська комісія негативно висловилася щодо запровадження імперативного мандата. По-друге, закон про Кабмін, який, на думку Президента, порушує баланс між гілками влади, був ухвалений у режимі подолання вето завдяки голосам БЮТ. По-третє, чи є хто без гріха? Якщо немає, то нумо сперечатися, відкриймо дискусію. І Олександр Мороз, і Адам Мартинюк повідомляли другого квітня, що коаліція прагне домовленостей, зокрема оголосити про мораторій на поповнення коаліції до відповідного роз'яснення Конституційного Суду. І все це задля громадянського миру. Зі слів першого віце-спікера, неприйнятною була тільки вимога Президента ухвалити положення універсалу як закон. Чому? Частина його положень дублюється іншими актами, а інша (наприклад, формування єдиної помісної церкви) суперечить Конституції. До того ж, зазначив Адам Іванович, Юлія Тимошенко свого часу відмовилася підписувати універсал.

Квітень: розпускаються бруньки. Що далі? Які наслідки матиме указ, підписаний у перший день страсного тижня?

На що сподівається Віктор Ющенко? (Див. початок статті).

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ