Кіра Муратова – впізнавана з першого кадру і непередбачувана завжди

Коли мова заходить про творчість Кіри Муратової, то навіть ті, хто жодного її фільму не бачив, переконано кажуть, що вона геній кінематографії. Одні захоплюються, тому що справді розуміють, що Муратова той майстер, на яких тримається сучасний живий світовий кінопроцесс, і як чудово його «працює» ця розумна й мужня жінка, яка тонко відчуває. Єдина, між іншим, жінка серед режисерів світового рівня.
Інші, хто каже, що не розуміє її фільмів, уже цим самим визнають нестандартність мислення і відображення своєї творчої думки в кіно режисера Муратової.
У всякому разі, її фільми ніколи не проходять непоміченими. Про них пишуть, говорять, сперечаються, їх хвалять, лають, але не залишаються байдужими.

Корисне накреслив, красиве намалював

7 березня 1932 року народився Володимир Дахно, автор серіалу «Про козаків». Як і багато його колег, у мультиплікацію прийшов з іншої професії (закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту). За спеціальністю встиг попрацювати всього кілька років, хоча й тут залишив по собі вагомий доробок: проект шкільного містечка, яке згодом побудували на вулиці Юності. Це була найперша в Києві школа, де молодші школярі навчалися в окремому корпусі й старшокласники не «ходили в них по головах».
Друзі Володимира Дахна Давид Черкаський і Марк Драйцун вмовили його почати роботу в новому творчому об'єднанні мультиплікаційних фільмів на студії «Київнаукфільм». Отже, він дав дітям не тільки «корисне» – чудову школу, а й, змінивши професію, «красиве» – сповнений доброго гумору та вигадки національний мультсеріал. Дебютом Дахна в мультиплікації став фільм «Пригоди перця». А культовий серіал «Про козаків» розпочався 1967 року серією «Як козаки куліш варили». «Чому козаки?» – запитували в режисера. «Мабуть, тому, що я родом із Запоріжжя...»
Він придумав трьох козаків, запозичивши їхні статури в Дюма: тонкий-високий, маленький-кругленький і кремезний здоровань. А далі ці персонажі почали тріумфально завойовувати серця телеглядачів. Упродовж сорока років серіал залишається цікавим і першим його шанувальникам, і їхнім дітям та онукам.

К.Б.

Маленька людина насправді дуже велика

Коли дивишся її фільми, з'являється почуття, яке Сергій Герасимов ще в 1968 році назвав «довірою до справжності». Уже тоді найціннішою рисою фільмів Муратової визначали увагу до індивідуальності людини, її самобутності. Будь-якої людини. Вміння показати, що маленький світ «другорядної» людини насправді великий, просто його треба зуміти побачити. І не випадково в центрі дослідження режисера – «другорядні» люди. Їх більшість. У певний період сама Муратова і себе не вважала «першорядною» людиною: «Першорядні» люди – ті, що процвітають. Не лише матеріально – усіляко. От я – режисер і маю знімати кіно, але не знімаю. Виходить, не процвітаю».

 Був період у творчості Муратової, коли радянські «знавці від мистецтва» обурювалися, що в її фільмах глядач потрапляє до «якогось дивного, похмурого, хворобливого світу ... жодного світлого кадру, жодного приємного обличчя. Люди не говорять, а бурмочуть. У всіх в очах порожнеча й сум. Свинцева сірість на вулицях, свинцева сірість у душах. І стає холодно від цієї похмурої, безрадісної атмосфери затхлого світу всіх цих спустошених, індиферентних людей». Таким у 1972 році був відгук журналу «Мистецтво кіно» про фільм Муратової «Довгі проводи».

Віктюк був щасливий, коли його картину обговорювала Кіра Муратова

Глибинність думок режисера призводила до нерозуміння і несприйняття її робіт у «великих» діячів. Кіру Муратову, яка так і працювала на Одеській кіностудії з 1961 року, звільняли й «різали». Спілкування з нею було прирівняне до внесення себе до «чорного списку неблагонадійних». Та обізнані люди вважали за честь бути знайомими з цією тендітною, але сильною жінкою.

 В інтерв'ю з не менш цікавим театральним режисером Романом Віктюком я не випадково завела розмову про Муратову, знаючи, що саме Віктюк сприяв тому, щоб опальну Кіру Георгіївну ввели до худради.

– Так, – розповідав Віктюк, – я приїхав на Одеську кіностудію працювати над фільмом. Там тоді такий директор працював, із «комсомолу», нахабний, нездара! Першою умовою моєї роботи він поставив у жодному разі не заходити до бібліотеки, де працювала Кіра. Я відразу так і зробив. Хоча вона дуже переживала, що це позначиться на моїй роботі, попереджала, що з нею не можна спілкуватися... А коли подивився до перегляду її фільм за Короленком, котрий заборонили, пішов до мера міста – не пам'ятаю, хто тоді був, але чудовий чолов'яга – він усе вирішив. Я змусив увести Кіру до худради, і коли вона обговорювала мою картину, був щасливий!.. Я й нині її обожнюю...

 (До речі, у фільмі «Серед сірих каменів» за повістю Володимира Короленка «Діти підземелля» Муратова, режисер, сценарист, вилучила своє ім'я з титрів у зв'язку з цензурними ножицями, що почикрижили фільм, а в титрах як режисер зазначений неіснуючий Іван Сидоров.)

 Вистояти в такій атмосфері творчого пресингу буває непросто. Муратова вистояла, тому що завжди хотіла одного – працювати, робити кіно так, як вона його бачила. Можливо, їй допомогло власне переконання, що без манії величі в режисурі немає чого робити. Для режисера, вважає Кіра Муратова, є типовим такий парадокс: потрібно поєднувати у своїй психіці дві крайнощі – манію величі і «знай, цвіркуне, свій припічок».

– Без манії величі, – сказала в одному з інтерв'ю Кіра Георгіївна (його наводить Arthouse.Ru), – таємної чи явної, приховуваної або афішованої, в режисурі неможливо нічого зробити. А з другого боку, потрібно знати свої обриси, свої контури, свої ніші, свою межу й утискуватися в них зі своєю манією величі. Для мене, наприклад, це обов'язково.

Одержати від Муратової комплімент дорогого коштує

Уже нікого не дивує, що Муратова у свої фільми запрошує частіше непрофесіоналів «з вулиці», ніж іменитих акторів. Вона примудряється так побачити в них героїв своїх картин, що практично жодних проколів із грою не буває, а навпаки. Багато хто з її дебютантів стають потім партнерами в інших фільмах.

Працювати з Муратовою не просто, але цікаво. Приблизно так відповідають ті, хто хоч раз мав якийсь стосунок до «лабораторії» муратовського кіно.

 Коли запитали, як працювалося з Муратовою, Богдана Ступку (він знявся в її останній стрічці «Ще дві історії: одна проста, інша складна»), він розповів «Вечерней Москве»:

 – У першій половині фільму ми притиралися один до одного. Вона казала: «Чому ви погоджуєтеся з тим, що я вам кажу?». Я відповідав: «Поки що мені подобається, які ви ставите завдання перед акторами. Якби мені не подобалося, я сказав би вам». Але тільки в другій половині зйомок вона раптом підійшла й каже: «Покотилося!» А я вже й сам відчув, що граю, створюю образ... І коли закінчилися зйомки, я купив їй велику троянду. Й кажу: «Я вас люблю, Кіро!» Вона на мене подивилася: «Спасибі!», взяла цю троянду й відповідає: «А я почала в вас закохуватися»… До того ж вона просто так, для компліментів, ніколи нічого не говорить.

«Стосовно тварин ми просто наволоч. І це м'яко сказано»

Так визначила ситуацію кінорежисер Кіра Муратова, коли нашому кореспондентові вдалося поговорити з нею 12 вересня 2006 року в Одесі під час судового слухання про жорстоке поводження з тваринами. Товариство захисту тварин запросило Кіру Георгіївну на суд як творця фільму «Астенічний синдром», де більш як 10 хвилин триває епізод, в якому показано звичаї одеської «будки» у 1980-ті роки.

 – Кіро Георгіївно, як з'явилася ідея таких кадрів?

 – Уперше з «будкою» я стикнулася давно, коли знімала фільм «Короткі зустрічі». Мені потрібен був для фільму собачка, якого я ніяк не могла знайти. Хтось порадив з'їздити в «будку». Я уявлення не мала, що це таке. Приїхала. Боже! Переді мною відкрили ворота, я побачила собак, великих і маленьких, що сиділи один в одного на голові. І всі вони тягнули до мене свої носи, лапи… Звісно, жодного собаки я там не відібрала, якнайшвидше пішла звідти і два дні нічого не могла робити. Так мене це вразило… І коли в 1988 році працювала над фільмом «Астенічний синдром» (премія «Ніка»–1991 у номінації «Кращий ігровий фільм», спеціальний приз журі «Срібний ведмідь» Берлінського кінофестивалю в 1990 р.– Авт.), включила у фільм епізод, великий, знятий у цій «будці». Ми ціною неймовірних зусиль, це за лояльності тоді, у період перебудови, влади до нас, добилися дозволу там знімати. Й однак нас туди не пускали, ми проривалися, казали, що це знімати не будемо, і те теж знімати не будемо, погоджувалися на всі їхні умови. За два дні відзняли цих тварин у жахливому стані... Ми вважаємо, що стосовно тварин ми вищі істоти. А насправді ми просто наволоч. І це м'яко сказано... В Одесі німці відкрили притулок для бездомних собак. Німці, яких ми обвинувачуємо в жахах Освенціму, повинні були приїхати до Одеси й опікуватися нашими тваринами. А наші очільники від влади з лицемірними посмішками начебто з цим погоджуються...

 (Варто сказати, що в родині Муратової жив собака, якого взяли ще в ті роки з «будки».)

Навіть один такий епізод із життя Кіри Муратової підтверджує, що екранний світ кінорежисера увесь на нервах, усе проходить через її серце, викристалізовується в «концентрат почуттів». А інакше Муратова ніколи, напевно, й не знімала б.

 Тому ніхто не береться заперечувати твердження про те, що особистість і творчість Муратової в сучасному кінематографі унікальні, що вона – живий класик, усі її фільми – Подія.

 Цього року в українського глядача є шанс побачити останній на сьогоднішній день фільм Кіри Муратової – дві пристрасні оповіді «Два в одному» з Ренатою Литвиновою, Богданом Ступкою, Наталею Бузько, Володимиром Горянським, Ніною Руслановою. У Києві – національна прем'єра, презентація картини в Одесі, Дніпропетровську, Харкові, Львові.

 За словами продюсера проекту, готується альбом, присвячений творчості Кіри Муратової, який посяде гідне місце серед альбомів, що розповідають про Фелліні, Вісконті, Бунюеля.

Автор: Людмила ВОРОНКОВА