№11, червень 2015
Київського письменника-гумориста Олександра ВОЛОДАРСЬКОГО телеглядачі досі пам’ятають із популярних колись гумористичних програм на українському телебаченні. Його жартами розважають публіку чимало відомих майстрів «розмовного жанру». А ще він пише книги, сценарії… Зрештою, й розмову ми почали про мову.
– Олександре, росіяни зазвичай висувають таку претензію: мовляв, в Україні забороняють російську мову й ледь не під загрозою страти змушують вчити українську, а у вас, людини російськомовної, на тему захисту саме української мови є прекрасне оповідання «Питання, звісно, принципове»…
– Це, власне, автобіографічне. Воно й починається так: «Сашко, ти ж у мене найкращий учень!» – казала колись моя вчителька української мови Людмила Дорофіївна…». А мені було незручно перед нашою відмінницею Олею, бо вона якраз «пахала», а мені просто легко давалися мови, й українська теж.
«Рученьки терпнуть, злипаються віченьки… Боже, чи довго тягти? З раннього ранку до пізньої ніченьки голкою денно верти…». Пам’ятаєте, у п’ятому класі, здається, вчили? Але це й учити не треба! Якщо ти не дебіл, то варто лише прочитати й запам’ятаєш на все життя. Я й досі пам’ятаю… І що поганого? Живеш собі в Києві чи Полтаві з дитинства, нічого особливого не робиш і знаєш дві мови!
А як я виходив на сцену рідного Калузького філіалу Московського вищого технічного училища імені Баумана в далекі 1970ті представляючи хор нашого студентського театру мініатюр! І одразу починав шпарити українською: «А зараз наші улюбленці, наші хлопцібітлугани, заспівають свою улюблену пісню «Конь Тугезе», в якій розповідається про любов одного коня до своєї кобили Тугезе!». Вірите, зал ревів зо сміху! Словесна еквілібристика…
А як мліли дівчата, коли я в гуртожитку брав до рук гітару, й уже з перших рядків пісні в них на очах блищали сльози: «Ніч яка місячна, зоряна ясная…». А коли добирався до слів «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу…», вони вже ридали ридма. І їх доводилося відпоювати… портвейном.
– Сила мистецтва…
– Так. Якось усією сім’єю в театрі імені Франка дивилися «Тев’ємолочника», де в головній ролі грав незабутній Богдан Ступка. Блискучий спектакль закінчився, актори покинули сцену під овації, а я, лише вийшовши із зали, зрозумів, що п’єса Горіна за мотивами ШоломАлейхема йшла українською мовою! Зізнатися, читати, писати й слухати я більше люблю російською. Але, коли це талановито, різниці в мовах не відчуваєш.
І тут я згадую ще одну свою шкільну вчительку української мови – Галину Климентіївну. Вона цінувала мої знання мови, але чомусь дуже часто… виганяла з класу. Досить було їй суворо сказати «Володарський!!!», як я вже збирав «манатки» і йшов до дверей… А в цей час мій товариш Сіня (Ігор Сіняговський), зиркнувши на годинник, голосом спортивного коментатора з пафосом виголошував: «На 20й хвилині матчу з поля видалено Олександра Володарського. Номер невідомий». Зрештою, якось після цих слів незабутня Галина Климентівна видалила й самого Сіню. І от я тепер думаю: якби я був Галиною Климентіївною, то, навіть не починаючи уроку, видалив би «з поля» всіх тих, хто спекулює на проблемах мови. І нехай це принципове питання, але вже точно не питання життя й смерті!
– Ваші твори свого часу «озвучувало» багато відомих виконавців. А як тепер?
– Творчі зв’язки з артистами є, але швидше дружні. Тепер пишу не для Новикової, не для Винокура і Ко, а для себе. Це мініатюри. Хоча в черговій п’єсі якраз хоче зіграти Клара Новикова, там є колоритна роль Майї Михайлівни. І це не вигаданий персонаж! Майя Михайлівна – жінка, якій я допомагаю. Їй 88 років, склероз, вона може не пам’ятати, що їла на сніданок, але добре пам’ятає все, що було давно. І війну, і до війни…
Сподіваюся, в Україні цю п’єсу поставлять. Вона про старість, самотність, про пам’ять… Вона проти війни, тому що Майя Михайлівна там жахи війни згадує… Усе це дуже актуально для нас тепер.
– Чи маєте якийсь особливо пам’ятний власний виступ?
– Нещодавно була чергова річниця Чорнобильської трагедії і я згадав концерт, який був колись у мене в Чорнобильській зоні. Величезна така галявина, куди не глянь, заповнена людьми – ліквідаторами аварії. І хоч я дуже не люблю виступати на відкритих майданчиках, але то був особливий випадок. Як раділи, як сміялися, як плескали в долоні ці мужні люди! А потім до мене підійшов генерал, вручив грамоту й сказав: «Ви запам’ятаєте цей виступ на все життя!». Так і вийшло – на все життя й запам’ятав!
Іще нещодавно довелося робити цілу сторінку гумору для газети, яка призначалася воїнам АТО. Таке теж не забувається.
– А чи допомагає гумор, так би мовити, у повсякденному житті?
– Допомагає. Оформлював якось пенсію, інспектор упізнала мене, душевно так поставилася. Єдине, чого не могли, – призначити вищу пенсію! Але все одно першу пенсію отримав як сюрприз.
Загалом літератору, хай хоч і гумористу, як і всім, живеться тепер важко. Заробити літературною працею не так легко. Однак нещодавно був у Книжковому арсеналі в Києві – море людей! І книги купують. Зокрема й мою. Навіть Петра Порошенка моя дружина там бачила. Шкода, що книгу Володарського подарувати не зметикувала.
– А загалом політики? Як у них із гумором?
– Думаю, туго. Якби в них було хоч трохи краще почуття гумору, то вони були б набагато самокритичнішими. І не виставляли б себе клоунами, змушуючи народ сміятися з них…
– Оце ж і є гумор!
– Але трагедія в тому, що вони це роблять на повному серйозі! Під час однієї передвиборної кампанії я навіть придумав такий універсальний слоган для пересічного українського політика: «Я був чесним, а стану ще чеснішим!». Продати його так і не вдалося – не оцінили.
– Ви часто буваєте в Полтаві як член журі Міжнародного конкурсу карикатур «Карлюка»…
– Я не член, я мозок!
– Ну, тим паче… Але ж щоразу не обходиться без цікавих історій.
– Так трапилося й тепер. Напередодні приїзду до Полтави я саме готувався до творчого вечора, де ми збирали кошти на допомогу бійцям АТО. Потім повернувся додому, допізна дивився футбол «Динамо» – «Фіорентина», а затим ще й усівся за комп’ютер, анонсувавши інформацію про той творчий вечір у «Фейсбуці». І там у три години ночі (!!!) до мене «причепився» один москвич: «Як ви можете?..». Ну й почалася традиційна вже в таких випадках «бодяга» з росіянами. І от коли ми вже готові були «послати» один одного, він пише: «Я 18 років їздив до Полтави, а що ж ви тепер зробили з Україною?». А я відповідаю: «Так я їду туди вже за три години!». І далі розмова пішла вже в геть іншому руслі й закінчилася його вітанням Полтаві й полтавцям. Так завдяки вашому місту ми й порозумілися…
Полтаву люблю. Вона стала для мене містом, де я почуваюся майже як удома. Тим паче що маю тут дуже багато друзів, серед яких і Михайло Шлафер, Ольга Курчакова, Михайло Селегенєв і багато інших. І після кожного приїзду до вас друзів щоразу більшає. Тому Полтава для мене – не тільки чудове місто, а й прекрасні люди. Недарма тут народилося стільки видатних людей. Хоча мені здається, що самі полтавці навіть не усвідомлюють до кінця, на якій благословенній землі вони живуть, серед якої історії. Звикли… А я щоразу дивуюся. І мрію приїхати сюди хоч на кілька днів улітку, скупатися у Ворсклі, сходити по гриби… Шкода, рибалити не люблю, а то мріяв би ще й упіймати в дендропарку карася!
Успіхів полтавцям!
Розмову вів Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.
Архів журналу Віче
|
№2 |
| Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
Федоров вперше візьме участь у засіданні Ради Україна-НАТО і "Рамштайні"
Сибіга: терор Росії ставить всю Європу під загрозу ядерної аварії
Зеленський: США пропонують завершити війну до літа
ЗМІ дізнались ім'я фаворита на пост посланця ЄС щодо взаємодії з Росією
Фон дер Ляєн презентувала 20-й пакет санкцій ЄС проти Росії
Естонія заборонила в'їзд ще понад 1000 осіб, які воювали на боці РФ проти України
Нідерланди виділяють понад 20 млн євро на підтримку енергетичного сектора
Актуальні тренди в онлайн-гемблінгу на 2025 рік
Шмигаль: Норвегія внесла ще 86,4 млн євро до Фонду підтримки енергетики України
У Словаччині розслідують передачу Україні секретних документів щодо системи С-300