№11, червень 2015
Київського письменника-гумориста Олександра ВОЛОДАРСЬКОГО телеглядачі досі пам’ятають із популярних колись гумористичних програм на українському телебаченні. Його жартами розважають публіку чимало відомих майстрів «розмовного жанру». А ще він пише книги, сценарії… Зрештою, й розмову ми почали про мову.
– Олександре, росіяни зазвичай висувають таку претензію: мовляв, в Україні забороняють російську мову й ледь не під загрозою страти змушують вчити українську, а у вас, людини російськомовної, на тему захисту саме української мови є прекрасне оповідання «Питання, звісно, принципове»…
– Це, власне, автобіографічне. Воно й починається так: «Сашко, ти ж у мене найкращий учень!» – казала колись моя вчителька української мови Людмила Дорофіївна…». А мені було незручно перед нашою відмінницею Олею, бо вона якраз «пахала», а мені просто легко давалися мови, й українська теж.
«Рученьки терпнуть, злипаються віченьки… Боже, чи довго тягти? З раннього ранку до пізньої ніченьки голкою денно верти…». Пам’ятаєте, у п’ятому класі, здається, вчили? Але це й учити не треба! Якщо ти не дебіл, то варто лише прочитати й запам’ятаєш на все життя. Я й досі пам’ятаю… І що поганого? Живеш собі в Києві чи Полтаві з дитинства, нічого особливого не робиш і знаєш дві мови!
А як я виходив на сцену рідного Калузького філіалу Московського вищого технічного училища імені Баумана в далекі 1970ті представляючи хор нашого студентського театру мініатюр! І одразу починав шпарити українською: «А зараз наші улюбленці, наші хлопцібітлугани, заспівають свою улюблену пісню «Конь Тугезе», в якій розповідається про любов одного коня до своєї кобили Тугезе!». Вірите, зал ревів зо сміху! Словесна еквілібристика…
А як мліли дівчата, коли я в гуртожитку брав до рук гітару, й уже з перших рядків пісні в них на очах блищали сльози: «Ніч яка місячна, зоряна ясная…». А коли добирався до слів «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу…», вони вже ридали ридма. І їх доводилося відпоювати… портвейном.
– Сила мистецтва…
– Так. Якось усією сім’єю в театрі імені Франка дивилися «Тев’ємолочника», де в головній ролі грав незабутній Богдан Ступка. Блискучий спектакль закінчився, актори покинули сцену під овації, а я, лише вийшовши із зали, зрозумів, що п’єса Горіна за мотивами ШоломАлейхема йшла українською мовою! Зізнатися, читати, писати й слухати я більше люблю російською. Але, коли це талановито, різниці в мовах не відчуваєш.
І тут я згадую ще одну свою шкільну вчительку української мови – Галину Климентіївну. Вона цінувала мої знання мови, але чомусь дуже часто… виганяла з класу. Досить було їй суворо сказати «Володарський!!!», як я вже збирав «манатки» і йшов до дверей… А в цей час мій товариш Сіня (Ігор Сіняговський), зиркнувши на годинник, голосом спортивного коментатора з пафосом виголошував: «На 20й хвилині матчу з поля видалено Олександра Володарського. Номер невідомий». Зрештою, якось після цих слів незабутня Галина Климентівна видалила й самого Сіню. І от я тепер думаю: якби я був Галиною Климентіївною, то, навіть не починаючи уроку, видалив би «з поля» всіх тих, хто спекулює на проблемах мови. І нехай це принципове питання, але вже точно не питання життя й смерті!
– Ваші твори свого часу «озвучувало» багато відомих виконавців. А як тепер?
– Творчі зв’язки з артистами є, але швидше дружні. Тепер пишу не для Новикової, не для Винокура і Ко, а для себе. Це мініатюри. Хоча в черговій п’єсі якраз хоче зіграти Клара Новикова, там є колоритна роль Майї Михайлівни. І це не вигаданий персонаж! Майя Михайлівна – жінка, якій я допомагаю. Їй 88 років, склероз, вона може не пам’ятати, що їла на сніданок, але добре пам’ятає все, що було давно. І війну, і до війни…
Сподіваюся, в Україні цю п’єсу поставлять. Вона про старість, самотність, про пам’ять… Вона проти війни, тому що Майя Михайлівна там жахи війни згадує… Усе це дуже актуально для нас тепер.
– Чи маєте якийсь особливо пам’ятний власний виступ?
– Нещодавно була чергова річниця Чорнобильської трагедії і я згадав концерт, який був колись у мене в Чорнобильській зоні. Величезна така галявина, куди не глянь, заповнена людьми – ліквідаторами аварії. І хоч я дуже не люблю виступати на відкритих майданчиках, але то був особливий випадок. Як раділи, як сміялися, як плескали в долоні ці мужні люди! А потім до мене підійшов генерал, вручив грамоту й сказав: «Ви запам’ятаєте цей виступ на все життя!». Так і вийшло – на все життя й запам’ятав!
Іще нещодавно довелося робити цілу сторінку гумору для газети, яка призначалася воїнам АТО. Таке теж не забувається.
– А чи допомагає гумор, так би мовити, у повсякденному житті?
– Допомагає. Оформлював якось пенсію, інспектор упізнала мене, душевно так поставилася. Єдине, чого не могли, – призначити вищу пенсію! Але все одно першу пенсію отримав як сюрприз.
Загалом літератору, хай хоч і гумористу, як і всім, живеться тепер важко. Заробити літературною працею не так легко. Однак нещодавно був у Книжковому арсеналі в Києві – море людей! І книги купують. Зокрема й мою. Навіть Петра Порошенка моя дружина там бачила. Шкода, що книгу Володарського подарувати не зметикувала.
– А загалом політики? Як у них із гумором?
– Думаю, туго. Якби в них було хоч трохи краще почуття гумору, то вони були б набагато самокритичнішими. І не виставляли б себе клоунами, змушуючи народ сміятися з них…
– Оце ж і є гумор!
– Але трагедія в тому, що вони це роблять на повному серйозі! Під час однієї передвиборної кампанії я навіть придумав такий універсальний слоган для пересічного українського політика: «Я був чесним, а стану ще чеснішим!». Продати його так і не вдалося – не оцінили.
– Ви часто буваєте в Полтаві як член журі Міжнародного конкурсу карикатур «Карлюка»…
– Я не член, я мозок!
– Ну, тим паче… Але ж щоразу не обходиться без цікавих історій.
– Так трапилося й тепер. Напередодні приїзду до Полтави я саме готувався до творчого вечора, де ми збирали кошти на допомогу бійцям АТО. Потім повернувся додому, допізна дивився футбол «Динамо» – «Фіорентина», а затим ще й усівся за комп’ютер, анонсувавши інформацію про той творчий вечір у «Фейсбуці». І там у три години ночі (!!!) до мене «причепився» один москвич: «Як ви можете?..». Ну й почалася традиційна вже в таких випадках «бодяга» з росіянами. І от коли ми вже готові були «послати» один одного, він пише: «Я 18 років їздив до Полтави, а що ж ви тепер зробили з Україною?». А я відповідаю: «Так я їду туди вже за три години!». І далі розмова пішла вже в геть іншому руслі й закінчилася його вітанням Полтаві й полтавцям. Так завдяки вашому місту ми й порозумілися…
Полтаву люблю. Вона стала для мене містом, де я почуваюся майже як удома. Тим паче що маю тут дуже багато друзів, серед яких і Михайло Шлафер, Ольга Курчакова, Михайло Селегенєв і багато інших. І після кожного приїзду до вас друзів щоразу більшає. Тому Полтава для мене – не тільки чудове місто, а й прекрасні люди. Недарма тут народилося стільки видатних людей. Хоча мені здається, що самі полтавці навіть не усвідомлюють до кінця, на якій благословенній землі вони живуть, серед якої історії. Звикли… А я щоразу дивуюся. І мрію приїхати сюди хоч на кілька днів улітку, скупатися у Ворсклі, сходити по гриби… Шкода, рибалити не люблю, а то мріяв би ще й упіймати в дендропарку карася!
Успіхів полтавцям!
Розмову вів Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.
Архів журналу Віче
№10 | |
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
Байден відмовляє Ізраїль від ударів по нафтових об’єктах Ірану
"Торгова війна" ЄС і Китаю, Молдову лякають путчем, рішення ЄС про сосиски: новини дня
Литва визнала Корпус вартових ісламської революції терористами і закликала ЄС брати приклад
Оборонний бюджет Польщі на 2025 рік буде рекордним
Фіцо мріє про "нормальні відносини з РФ" після війни в Україні
Україна отримала систему Patriot від Румунії
У Польщі вітають крок України в бік відновлення ексгумацій жертв Волинської трагедії
Сибіга і Сікорський не мали у Варшаві офіційної зустрічі, але перетнулись на "дружню розмову"
У Франції відхилили ініціативу ультралівих щодо імпічменту Макрону
Суд ЄС підтвердив законність заборони на юридичні послуги для російських компаній