Письменник-гуморист Олександр ВОЛОДАРСЬКИЙ: «Я видалив би з »поля« всіх, хто спекулює на проблемах мови. Такої проблеми в Україні немає!»

Київського письменника-гумориста Олександра ВОЛОДАРСЬКОГО телеглядачі досі пам’ятають із популярних колись гумористичних програм на українському телебаченні. Його жартами розважають публіку чимало відомих майстрів «розмовного жанру». А ще він пише книги, сценарії… Зрештою, й розмову ми почали про мову.

– Олександре, росіяни зазвичай висувають таку претензію: мовляв, в Україні забороняють російську мову й ледь не під загрозою страти змушують вчити українську, а у вас, людини російськомовної, на тему захисту саме української мови є прекрасне оповідання «Питання, звісно, принципове»…

– Це, власне, автобіографічне. Воно й починається так: «Сашко, ти ж у мене найкращий учень!» – казала колись моя вчителька української мови Людмила Дорофіївна…». А мені було незручно перед нашою відмінницею Олею, бо вона якраз «пахала», а мені просто легко давалися мови, й українська теж.

«Рученьки терпнуть, злипаються віченьки… Боже, чи довго тягти? З раннього ранку до пізньої ніченьки голкою денно верти…». Пам’ятаєте, у п’ятому класі, здається, вчили? Але це й учити не треба! Якщо ти не дебіл, то варто лише прочитати й запам’ятаєш на все життя. Я й досі пам’ятаю… І що поганого? Живеш собі в Києві чи Полтаві з дитинства, нічого особливого не робиш і знаєш дві мови!

А як я виходив на сцену рідного Калузького філіалу Московського вищого технічного училища імені Баумана в далекі 1970­ті представляючи хор нашого студентського театру мініатюр! І одразу починав шпарити українською: «А зараз наші улюбленці, наші хлопці­бітлугани, заспівають свою улюблену пісню «Конь Тугезе», в якій розповідається про любов одного коня до своєї кобили Тугезе!». Вірите, зал ревів зо сміху! Словесна еквілібристика…

А як мліли дівчата, коли я в гуртожитку брав до рук гітару, й уже з перших рядків пісні в них на очах блищали сльози: «Ніч яка місячна, зоряна ясная…». А коли добирався до слів «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу…», вони вже ридали ридма. І їх доводилося відпоювати… портвейном.

– Так. Якось усією сім’єю в театрі імені Франка дивилися «Тев’є­молочника», де в головній ролі грав незабутній Богдан Ступка. Блискучий спектакль закінчився, актори покинули сцену під овації, а я, лише вийшовши із зали, зрозумів, що п’єса Горіна за мотивами Шолом­Алейхема йшла українською мовою! Зізнатися, читати, писати й слухати я більше люблю російською. Але, коли це талановито, різниці в мовах не відчуваєш.

І тут я згадую ще одну свою шкільну вчительку української мови – Галину Климентіївну. Вона цінувала мої знання мови, але чомусь дуже часто… виганяла з класу. Досить було їй суворо сказати «Володарський!!!», як я вже збирав «манатки» і йшов до дверей… А в цей час мій товариш Сіня (Ігор Сіняговський), зиркнувши на годинник, голосом спортивного коментатора з пафосом виголошував: «На 20­й хвилині матчу з поля видалено Олександра Володарського. Номер невідомий». Зрештою, якось після цих слів незабутня Галина Климентівна видалила й самого Сіню. І от я тепер думаю: якби я був Галиною Климентіївною, то, навіть не починаючи уроку, видалив би «з поля» всіх тих, хто спекулює на проблемах мови. І нехай це принципове питання, але вже точно не питання життя й смерті!

– Творчі зв’язки з артистами є, але швидше дружні. Тепер пишу не для Новикової, не для Винокура і Ко, а для себе. Це мініатюри. Хоча в черговій п’єсі якраз хоче зіграти Клара Новикова, там є колоритна роль Майї Михайлівни. І це не вигаданий персонаж! Майя Михайлівна – жінка, якій я допомагаю. Їй 88 років, склероз, вона може не пам’ятати, що їла на сніданок, але добре пам’ятає все, що було давно. І війну, і до війни…

Сподіваюся, в Україні цю п’єсу поставлять. Вона про старість, самот­ність, про пам’ять… Вона проти війни, тому що Майя Михайлівна там жахи війни згадує… Усе це дуже актуально для нас тепер.

– Нещодавно була чергова річниця Чорнобильської трагедії і я згадав концерт, який був колись у мене в Чорнобильській зоні. Величезна така галявина, куди не глянь, заповнена людьми – ліквідаторами аварії. І хоч я дуже не люблю виступати на відкритих майданчиках, але то був особливий випадок. Як раділи, як сміялися, як плескали в долоні ці мужні люди! А потім до мене підійшов генерал, вручив грамоту й сказав: «Ви запам’ятаєте цей виступ на все життя!». Так і вийшло – на все життя й запам’ятав!

Іще нещодавно довелося робити цілу сторінку гумору для газети, яка призначалася воїнам АТО. Таке теж не забувається.

– Допомагає. Оформлював якось пенсію, інспектор упізнала мене, душевно так поставилася. Єдине, чого не могли, – призначити вищу пенсію! Але все одно першу пенсію отримав як сюрприз.

Загалом літератору, хай хоч і гумористу, як і всім, живеться тепер важко. Заробити літературною працею не так легко. Однак нещодавно був у Книжковому арсеналі в Києві – море людей! І книги купують. Зокрема й мою. Навіть Петра Порошенка моя дружина там бачила. Шкода, що книгу Володарського подарувати не зметикувала.

– Думаю, туго. Якби в них було хоч трохи краще почуття гумору, то вони були б набагато самокритичнішими. І не виставляли б себе клоунами, змушуючи народ сміятися з них…

– Але трагедія в тому, що вони це роблять на повному серйозі! Під час однієї передвиборної кампанії я навіть придумав такий універсальний слоган для пересічного українського політика: «Я був чесним, а стану ще чеснішим!». Продати його так і не вдалося – не оцінили.

– Я не член, я мозок!

– Так трапилося й тепер. Напередодні приїзду до Полтави я саме готувався до творчого вечора, де ми збирали кошти на допомогу бійцям АТО. Потім повернувся додому, допізна дивився футбол «Динамо» – «Фіорентина», а затим ще й усівся за комп’ютер, анонсувавши інформацію про той творчий вечір у «Фейсбуці». І там у три години ночі (!!!) до мене «причепився» один москвич: «Як ви можете?..». Ну й почалася традиційна вже в таких випадках «бодяга» з росіянами. І от коли ми вже готові були «послати» один одного, він пише: «Я 18 років їздив до Полтави, а що ж ви тепер зробили з Україною?». А я відповідаю: «Так я їду туди вже за три години!». І далі розмова пішла вже в геть іншому руслі й закінчилася його вітанням Полтаві й полтавцям. Так завдяки вашому місту ми й порозумілися…

Полтаву люблю. Вона стала для мене містом, де я почуваюся майже як удома. Тим паче що маю тут дуже багато друзів, серед яких і Михайло Шлафер, Ольга Курчакова, Михайло Селегенєв і багато інших. І після кожного приїзду до вас друзів щоразу більшає. Тому Полтава для мене – не тільки чудове місто, а й прекрасні люди. Недарма тут народилося стільки видатних людей. Хоча мені здається, що самі полтавці навіть не усвідомлюють до кінця, на якій благословенній землі вони живуть, серед якої історії. Звикли… А я щоразу дивуюся. І мрію приїхати сюди хоч на кілька днів улітку, скупатися у Ворсклі, сходити по гриби… Шкода, рибалити не люблю, а то мріяв би ще й упіймати в дендропарку карася!

Успіхів полтавцям!

Розмову вів Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.