Чи є програма Східного партнерства новою моделлю безпеки?

Розглядаючи складову політики сусідства Європейського Союзу, що названа політикою Східного партнерства, запитуєш себе: чи є вона основою нової моделі безпеки? І чи розрахована
ця програма на Східну Європу?

Відповідь криється в особливих складових згаданої політики. Наскільки відомо, до програми Східного партнерства включено, крім України, Білорусь, Молдову й ще три кавказькі держави – Азербайджан, Вірменію і Грузію.

З цих шести країн тільки Україна наполегливо з перших років незалежності провадила курс на європейську інтеграцію (хоча й з деякими перер­вами), і саме в Україні це питання закріплене в основних державних документах, останнім серед яких є Стратегія сталого розвитку «Україна­2020». Певною мірою до європейської інтеграції тяжіють Грузія і Молдова, котрі, як і наша країна, уклали з Європейським Союзом угоди про асоціацію.

Вірменія і Білорусь, будучи в безпековому розумінні васалами Росії, ніде й ніколи навіть не згадували про можливість перегляду своїх національних безпекових концепцій щодо євроінтеграції. По­перше, одна й друга перебувають під ядерною парасолькою Російської Федерації. По­друге, на території обох країн розташовані значні контингенти російських збройних сил (лише в Білорусі – 300 тисяч осіб Московського гарнізону, який несе захисну вахту білоруської держави). По­третє, обидві є активними учасницями всіх російських об’єднавчих моделей, найперше ЄврАзЕС, Митного союзу, ОДКБ та інших. При цьому безпекова інтеграційна структура ОДКБ жорстко дотримується всіх статутних положень, до яких приєдналися і Білорусь, і Вірменія. До цього треба також додати, що Білорусь і Росія офіційно перебувають у стані конфедерації двох держав – Союзній державі РФ і РБ, що закріплено в установчих документах, ратифікованих обома країнами, тощо.

Отже, говорити про спільний безпековий проєвропейський простір за програмою Східного партнерства не просто недоречно, це означає грішити проти об’єктивних реалій, видавати бажане за дійсне.

До наведених міркувань потрібно додати ще одне. Не всі країни, перелічені як учасниці програми Східного партнерства, є географічно східноєвропейськими.

Програму Східного партнерства Європейський Союз запускав у дію з кількох міркувань, виходячи з власних інтересів. Найперше спільноту хвилювало питання альтернативних енергоносіїв, щоби позбутися значної залежності від російських постачань нафти й газу. Саме на 2003—2004 роки припадає розробка альтернативного російським європейського газового проекту «Набукко», на який, за тодішніми даними, знайшлися і газ, і труби, і гроші. Ось чому до східного проекту потрапив Азербайджан із Грузією, оскільки перший – джерело енергоносіїв, а друга – транзитний шлях доставки.

На Україну покладалася геостратегічна відповідальність: залучити Білорусь до демократизації й поглиблення співпраці з ЄС, і певні кроки в цьому напрямі вже були зроблені. Деякі євроінтеграційні сподівання озвучила на той час і Вірменія.

З другого боку, з огляду на занадто незначну матеріальну підтримку на реалізацію програми Східного партнерства (усього близько 600 млн. євро), можна припустити, що і європейські чиновники не дуже розраховували на успіх цього дітища, європейського варіанта співпраці із зазначеними країнами, оскільки не особливо й ризикували в разі його провалу.

Без сумніву, програма Східного партнерства порівняно з поперед­ньою політикою сусідства, розрахованою на безліч країн поза Європою – колишніх колоній країн ЄС, на тому етапі була потрібною Україні, оскільки давала конкретний шанс вийти з євроізоляції й очолити групу країн, спрямованих на інтеграцію з ЄС. Чи хоча б незагрозливих для європейської спільноти.

Найпевніше, зазначена програма для європейців була одним із варіантів забезпечення власних потреб в енергоносіях і заспокоєння амбіцій українців і грузинів, оскільки ті й інші опинилися в ізоляції між молотом і ковадлом інтегрованої Європи й Росії.

Автор: Людмила ЧЕКАЛЕНКО