№9, травень 2015
Останніми роками дедалі частіше лунають пропозиції про переформатування Дня Перемоги. Останній бастіон радянської ідеології – «великий міф війни» – зазнає чимдалі більшої критики разом з «малими міфами», з яких він зітканий. Та не все так однозначно, коли йдеться про «останню крапку» Великої Вітчизняної.
Противники святкування Дня Перемоги вважають ціну, яку народ сплатив за тріумф Сталіна, надмірною. Особливо акцентують вони на антагонізмі корінних інтересів українців, котрі прагнули суверенітету та соціальної справедливості, й більшовицького режиму, що домагався абсолютного панування всередині країни й на величезному євразійському просторі. А те, що в країні по війні не відбувалося позитивних зрушень (порівняти бодай рівень життя переможців і переможених), позиціонується як останній переконливий аргумент.
Опоненти такого підходу наголошують, що винятково віктимне сприйняття Другої світової війни (коли воно пов’язується тільки з жертвами, втратами й іншими негативними наслідками) неспроможне віддзеркалити її глибинну сутність і багатовимірні результати. Адже війна парадоксальним чином поєднала найвищі злети людського духу (самопожертву, звитягу, гідність, уміння терпіти й прощати) та найниціші прояви людського єства (шкурництво, зраду, боягузтво, схильність до насильства й порушення правил людського співіснування).
Аби осягнути феноменологію найбільшого збройного конфлікту в історії людства, необхідно глибоко зануритися в складне мереживо емоцій, мотивацій, соціальних зв’язків, що визначали моделі поведінки всіх учасників і сучасників
війни.
Чи дивно, що для більшості людей, які пережили війну, та їхніх нащадків її завершення сприймається як свято? Чи може український народ пишатися тим, що в історичні скрижалі він занесений як борець і переможець над «коричневою чумою»? Запитання загалом не потребують відповіді, особливо з огляду на конкретні промовисті факти.
Більшість населення України сприйняло початок війни як агресію проти своєї Батьківщини. Цим пояснювалося патріотичне піднесення, яке супроводжувалося масовим добровільним вступом до регулярної армії, народного ополчення, винищувальних батальйонів, партійнокомсомольського підпілля. З початком війни до військкоматів надходили сотні тисяч заяв від тих, хто бажав зі зброєю в руках стати на захист Батьківщини, відтак лави захисників поповнювали незліченні людські потоки, які зливались у могутню ріку народного гніву та спротиву загарбникові.
На території УРСР було сформовано низку з’єднань Червоної армії. Комплексне вивчення документів різних архівосховищ дає підстави стверджувати, що від початку визволення України від нацистів до закінчення Другої світової війни кількість мобілізованих до радянських Збройних Сил з території республіки становила майже 3,5 мільйона осіб. Усього за роки війни червоноармійську форму одягало не 4,5 мільйона, як вважалося досі, а близько
7 мільйонів громадян УРСР, а це майже 23% особового складу Збройних Сил Радянського Союзу.
Тотальний характер мобілізацій істотно збільшив частку наших співвітчизників у з’єднаннях чотирьох Українських та двох Білоруських фронтів, які на 50–80% складалися з мешканців республіки. Воїниукраїнці, громадяни України з честю виконали свій патріотичний обов’язок перед рідними й близькими, зробили свій вагомий внесок у визволення європейських народів, які потрапили до нацистського рабства. Українська PCP – друга за представництвом у радянських Збройних Силах після Російської Федерації. З 9 284 199 нагород, одержаних до 1 листопада 1947 року представниками 133 народів та національностей СРСР, 1 710 766 орденів та медалей отримали українці. 2 069 уродженців України – Герої Радянського Союзу. Для 668 осіб з 940 бійців та командирів, удостоєних цього почесного звання за визволення нашої республіки, ця земля була рідною.
Серед 113 двічі Героїв Радянського Союзу є імена 32 синів України, а зпоміж удостоєних цього звання тричі – наш славний земляк Іван Кожедуб. Серед двох тисяч повних кавалерів солдатського ордена Слави чимало уродженців української землі, однак лише чотири при цьому мають ще й вищу відзнаку – звання Героя Радянського Союзу. Троє з них – українці: І. Драченко з Черкащини, П. Дубинда з Херсонщини, С. Половинець із Житомирщини.
У безсмертному строю матросовців закарбовано 55 імен українських воїнів, а серед тих, хто пішов у вічність, повторивши подвиг М. Гастелло та його товаришів, – І. Бабюк, І. Вдовенко та інші уславлені льотчики України.
Славетну сторінку в літопис боротьби проти гітлерівської навали вписали українці, які воювали в різних родах військ. Особливо слід відзначити тих, хто боровся за життя поранених і хворих солдатів та командирів, – військових медиків. Зпоміж 41 медика – Героя Радянського Союзу – 11 уродженців України: П. Буйко, Г. Петрова, М. Кравцов, В. Коляда, Й. Петлюк, І. Вербловський, Л. Кравець, М. Щербаченко, М. Шкарлетова, В. Фомін, М. Грищенко. Кожен з них врятував життя сотням бійців, винісши поранених з поля бою, зробивши майстерну операцію, давши власну кров. Коли ми сьогодні згадуємо, що завдяки вчасній і кваліфікованій медичній допомозі до бойових частин повернулося близько 72% поранених, то в цьому велика заслуга й українських медпрацівників.
Вихідці з України воювали на різних фронтах, виявляючи при цьому звитягу й доблесть. Двадцять українців удостоєні звання Героя в битві під Москвою, 68 – у боях за Ленінград, 15 – під Сталінградом, 30 – на Курській дузі, 200 – за визволення Білорусії, 143 – на території Прибалтики, до того ж семеро одержали тут другу найвищу відзнаку. Сотні Героїв брали участь у боях за визволення Румунії, Польщі, Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Югославії, Австрії. Сто українців з 589 кавалерів «Золотої Зірки» удостоєні цієї нагороди в битві за Берлін.
Уродженці України становили значну частку вищого командного складу Збройних Сил СРСР. Під час війни або після неї Маршалами Радянського Союзу стали П. Кошовий, І. Кожедуб, А. Єрьоменко, Р. Малиновський, К. Москаленко, П. Рибалко, С. Руденко, В. Судець, С. Тимошенко. Серед генералів та адміралів періоду війни близько 300 представників України. Маршали й генерали українського походження очолювали більшість із 15 фронтів, які діяли в період радянськонімецької війни.
Високе почуття обов’язку й здатність до самопожертви виявили в роки воєнного буревію жінки України. Вони становили значну частину народного ополчення: в Чернігівській області – 13 269 осіб (загальна кількість – 64 787) , Миколаївській –
18 884 (70 464), Кіровоградській – 11 454 (66 281). Чимало жінок служило в регулярній армії зв’язківцями, медпрацівниками, льотчиками розвідувальної та бомбардувальної авіації, поділяючи з чоловіками всі випробування й тягар воєнної доби.
На відзнаку стійкості та мужності людей, які захищали свої міста від загарбників, почесне звання «містогерой» присвоєно Києву, Харкову, Одесі, Керчі, Севастополю. А скільки великих і малих населених пунктів багатостраждальної української землі варті того, щоб також бути гідно відзначеними! В одному з таких сіл – Геройську (колись Прогної) Голопристанського району на Херсонщині народилися чотири майбутні Герої Радянського Союзу – матрос К. Висовин (нагороджений посмертно); (Чорноморський флот); капітан 1го рангу М. Танський (Північний флот); капітан 1го рангу Г. Оводовський (Балтійський флот); кавалер трьох орденів Слави морякчорноморець П. Дубинда.
Багато славних українських родин віддали своїх синів і дочок на вівтар перемоги над гітлеризмом. Подружжя Шевцових – Степан Ілліч та Ганна Юхимівна із села Димарівка Біловодського району Ворошиловградської області – по черзі вирядили на битву з ворогом п’ятьох синів. Не посоромили воїнисоколи сивочолих батьків, та жодному не судилося повернутися до рідної оселі. Чотирьох синів і чоловіка провела на фронт І. Кисельова із села Трибусівка Піщанського району на Вінниччині. Батько дістав поранення, а всі сини полягли смертю хоробрих. Шістьох синів зростила родина Скоморохів із села Михайлівка Перевальського району на Ворошиловградщині. І всіх поглинув страшний молох війни. В деяких династіях вона забрала 2–3 покоління. В родині Носальових загинуло 24 чоловіки, Різників – 22, Земів та Бережних – по 32, Гурунів – 33, Сергієнкових – 36 (всі з Ворошиловградської області).
Дехто із сучасників, розглядаючи участь громадян України в діях Червоної армії, зауважує, що вони, мовляв, безпосередньо чи опосередковано обстоювали інтереси «комуністичної імперії». Певний резон тут є. Однак не слід при цьому ставати на шлях напівправди, відвертатися від діалектики явища – ті самі українці в червоноармійській формі захищали свою Батьківщину від агресора, який зазіхав на саме існування українського народу. Томуто й війна для них була справді визвольна, Вітчизняна.
Одним із важливих чинників боротьби проти нацизму й фашизму став радянський антинацистський рух Опору. За деякими оцінками, у ньому брали участь понад 200 тисяч осіб, об’єднаних у підпільні групи й організації, партизанські загони й з’єднання. Вони стали постійним чинником дестабілізації ворожого тилу, завдаючи ворогу відчутних матеріальних і людських втрат, порушуючи зв’язок і транспортні комунікації.
«Мала війна» була теж пов’язана зі значними жертвами. За різними оцінками, в лавах партизанів загинуло від 24 до 60 тисяч осіб. Самовідданість і ратна звитяга партизанів дістали гідне визнання. Понад 33 тисячі учасників руху Опору відзначені урядовими нагородами. 6 партизанських командирів нагороджені орденом Суворова, 140 – орденом Богдана Хмельницького І–III ступенів, близько 100 удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а С. Ковпак і О. Федоров удостоєні цього звання двічі.
Друга світова війна стала новим етапом українського національновизвольного руху, який репрезентували різні політичні сили: національноконсервативні, національнодемократичні й націоналістичні (в особі ОУН). Ситуативна (тактична) фаза співпраці з німецькими нацистами вже 30 червня 1941 року (після того, як гітлерівці різко відкинули державницькі домагання бандерівської ОУН) завершилася переходом членів цієї організації в підпілля і початком «двофронтової боротьби» – проти нацистської та більшовицької тоталітарних систем. Насправді існував і «третій фронт» – проти польських військовополітичних сил, які домагалися повернення західноукраїнських земель до складу Польської держави.
За мінімальними оцінками, упродовж Другої світової війни в українському визвольному русі взяли участь понад 400 тисяч осіб, з яких щонайменше 100 тисяч загинули. Ця боротьба засвідчила невмируще прагнення українців до свободи й незалежності, готовність іти на величезні жертви заради цієї мети. Визнання цих людей учасниками боротьби за незалежність України, на наш погляд, є лише одним із важливих кроків, наступним має стати офіційне визнання українських самостійників «воюючою стороною». Цей статус (український самостійницький рух дефакто підпадає під цю дефініцію) дає змогу юридично легітимізувати це доволі суперечливе й складне явище та адекватно «вписати» його у вітчизняний історичний процес.
Указ Президента України № 169 від 24 березня 2015 року «Про заходи з відзначення у 2015 році 70ї річниці перемоги над нацизмом у Європі та 70ї річниці завершення Другої світової війни» належно враховує сучасну ситуацію в суспільстві, історичну традицію та очікування більшості громадян, і також сприятиме інтеграції України в світове співтовариство, синхронізації комеморативних акцій, пов’язаних з війною, та перенесенню центру ваги на її гуманітарні виміри й наслідки.
Автори: Олександр ЛИСЕНКО, Валерій ГРИЦЮК
Архів журналу Віче
№12 | |
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
Politico: На зустрічі західних лідерів і Зеленського у Брюсселі говоритимуть про миротворців
ЗМІ: Колишнього генпрокурора Костіна відправлять у Гаагу послом
ЗМІ: Макрон винесе на саміт ЄС питання миротворців для України
NBC: У Трампа обговорили припинення війни з Україною і Білим домом
ЗМІ: Зеленський відвідає Брюссель для зустрічі, яку організовує генсек НАТО
Трамп проти ударів по РФ, російські диверсії на Балтиці, новий уряд Литви: новини дня
Туск прокоментував можливість відправки польських військ в Україну
Шість європейських глав МЗС: Україна має перемогти, ми збільшимо допомогу
Суд у Страсбурзі підтвердив право України карати Борзих за носіння "георгіївської стрічки"
Орбан каже, що Зеленський відмовився від його ідеї "перемир’я" і обміну полоненими