Кажемо про свободу зібрань, а думаємо про…

Від початку мирних акцій протесту на майдані Незалежності в Києві, об’єднаних загальною назвою «Євромайдан», минуло вже більш як рік. Повстання мало політичні причини, але безпосереднім приводом до нього стало порушення свободи зібрань. 1 грудня 2013 року сотні тисяч українців вийшли, щоб висловити обурення діями тодішньої влади, яка кийками беркутівців «обмежила» право людей на мирні маніфестації.

Пізніше, у січні 2014­го, тодішня парламентська коаліція вже законодавчо намагалася обмежити право громадян на мирний протест, голосуючи «обома руками» за сумнозвісні «закони 16­го січня» з усіма можливими і неможливими порушеннями Конституції та Регламенту Верховної Ради. На це суспільство відповіло вже не мирним протестом. У протистоянні на Грушевського пролилася перша кров, згодом загинули протестувальники на Інститутській. Загалом в ході Євромайдану суди та органи місцевого самоврядування по всій Україні приймали десятки рішень про заборону демонстрацій. Щоправда, на них мало хто зважав.

Але що змінилося в системі влади? Чи готова вона нині слухати й чути громадянське суспільство, представники якого виходять із певними політичними чи соціальними вимогами на вулицю, оскільки справедливо вважають це одним із найдієвіших способів боротьби за власні права? Водночас цікавить і відповідь на запитання про те, чи може ця громадянська свобода стати інструментом розхитування ситуації в країні, особливо тепер, даруйте за тавтологію, в особливий період.

Всеукраїнська ініціатива «За мирний протест!», до якої належать 148 правозахисних та інших громадських організацій, а також профспілок, за сприяння проекту «Cправедливе правосуддя» Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) провели по всій країні п’ять «круглих столів» на тему «Свобода мирних зібрань. Тенденції постмайданівської України та європейська практика». Підсумковий захід відбувся у Верховній Раді України за сприяння парламентського Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

За словами заступника Голови зазначеного комітету Георгія Логвинського, погляди на правову регламентацію мирних зібрань розходяться між двома полюсами: одні вважають, що це питання варто врегулювати спеціальними законами, інші стверджують, що будь­яке регулювання призведе до обмеження прав. Він підкреслив: дискусія на цю тему точиться вже більш як 20 років.

– Наша мета – виписати в законопроекті обмежувальні норми на мирне зібрання для того, щоб демонстранти своїми діями не порушували права інших людей. Окрім того, законопроект передбачатиме обов’язок правоохоронців захищати мирні акції, – запевнив Георгій Логвинський і додав, що завдання нормативних актів, які регулюють питання мирних зібрань, – саме гарантувати таке право, а не обмежувати його.

У свою чергу, голова Інституту економіко­соціальних досліджень «Республіка» Володимир Чемерис розповів, що нині відбувається зі свободою мирних зібрань, та навів цікаві результати моніторингу рішень судів, які наочно ілюструють ситуацію.

– Ми не були і не є проти прийняття закону про мирні зібрання, але нині спостерігаємо цілу низку законодавчих ініціатив, спрямованих на обмеження громадянських прав та свобод, від народних депутатів. Тож сподіватися, що парламентарії приймуть збалансований документ, який регулюватиме мирні зібрання, а не обмежуватиме їх, не доводиться. Тут варто зазначити, що багато європейських держав не мають спеціальних законів, які регулювали б це питання, зокрема Велика Британія, Данія, Норвегія, Швеція, Швейцарія та багато інших, – зауважив Володимир Чемерис.

Він повідомив: 2014 року адміністративними судами в першій інстанції розглянуто 113 справ про обмеження реалізації права на мирні зібрання, з них задоволено повністю або частково 90, що становить майже 80%. Протягом
2013 року розглянуто 253 справи з того самого питання, з них задоволено повністю або частково 207, що становить 81,82%. Зазвичай суди аргументували свої рішення тим, що заявлені мітинги можуть порушувати права інших осіб або загрожують громадському порядку.

– Тобто, незважаючи на події в країні, повстання на Майдані та зміну влади, загалом відсоток задоволення позовів про обмеження реалізації права на мирні зібрання відчутно не змінився на краще – 2,17% зниження заборон. Це результат на межі статистичної похибки, – вважає громадський діяч. Він наголосив, що ці цифри вкотре доводять: органи влади мають досить законних важелів для впливу на мирні зібрання.

Як зазначив Володимир Чемерис, «лідером» обмеження мирних протестів та судових заборон свободи зібрань 2014­го, як і 2013 року, стала Харківська область: задоволено 25 позовів – 100%. На другому місці за цим показником – Одещина: задоволено 21 позов із 23 поданих до суду.

А от у Києві та області, також Він­ницькій, Волинській, Житомирській, Закарпатській, Івано­Франківській, Кіровоградській, Рівненській, Тернопільській, Хмельницькій, Черкаській, Чернівецькій, Чернігівській областях влада з березня 2014­го не позивалася щодо обмеження свободи зібрань. У Львівській, Дніпропетровській та Сумській областях такі позови були відхилені судами.

Заступник директора Центру соціальних і трудових досліджень Володимир Іщенко зауважив, що дані за серпень – грудень минулого року підтверджують попередній висновок організації: нині стратегія репресій має радше превентивний характер і спрямована на точкове запобігання організації небезпечних виступів, аніж на придушення протестів загалом. Водночас у багатьох випадках правоохоронці не зупиняють насильство проти протестувальників з боку їхніх опонентів, зокрема недержавних озброєних груп, наголошувалося в доповіді громадського діяча.

Незважаючи на те, що значна частка протестів у серпні – листопаді 2014 року стосувалася ідеологічних та політичних питань (пов’язаних насамперед із мобілізацією та виборами), кількість соціально­економічних протестів поступово зростала й уже в грудні становила більшість (43%) від усіх протестних подій.

– Висока готовність держави вдаватися до репресій проти протестів, нехай і де в чому зумовлена об’єктивними чинниками, однак її вибірковий характер може стати дуже небезпечним при погіршенні соціально­економічної ситуації в 2015 році, яка потребуватиме системних змін, а не репресій незадоволених громадян та патріотичного пафосу, – припустив Володимир Іщенко.

Наразі це питання для всіх українців – як чиновників, суддів, так і громадських активістів, звичайних громадян – є одним із найактуальніших. Дотримання свободи мирних зібрань дає можливість українцям захистити свої права, повідомити владним структурам про певні прогалини в їхній діяльності та розв’язати ці проблеми. Щоправда, мітинги та демонстрації – це не панацея від беззаконня в державі, а лише спосіб нагадування. Ліки потрібно шукати в приміщенні парламенту, а не на площах та майданах.

Так, ситуація в країні напружена. І раптом що – чуємо про «третій Майдан». Розхитати країну й кинути її на поталу ворогові зовсім не складно. І якщо комусь наївному може здатися, що мирний протест здатний розв’язати нагальну економічну, соціальну, політичну чи військову проблему, не завдавши шкоди, то він, на жаль, помиляється.

Автор: Тарас РОМАНЮК