№11, червень 2014

Війна свідомостей

Успадкований ген патріотизму

Я люблю свій Львів, пишаюся своїми земляками, які виборювали свободу на Майдані. Львівська громада і влада шанують подвиг героїв Майдану. Усі львів’яни переживають за події в країні. Всі в моєму місті – великі патріоти, малих немає. І це добре. Але мені болить те, що свої благородні, патріотичні вчинки, як яйця на Великдень, ми фарбуємо в яскраві кольори нації і складаємо у свій власний кошик вивищеності. І дивимося, чий внесок кращий, патріо­тичніший. Водночас забуваємо, що той істинний патріотичний дух українства передався нам у спадок від наших дідів і прадідів, які боролися проти розмаїтих окупантів у Західній Україні. І в нас тече їхня кров, пролита за нашу свободу. Ми пишаємося цим і ставимо собі в заслугу, як син, котрий народився в сім’ї героя і користується його славою, черпаючи з цього власну користь. Гординю треба відкинути назавжди, бо це те, що нас розділяє – Захід і Схід. Адже те, що коїться в душах людей, те виявляється у щоденних вчинках, над якими ми не замислюємось, однак маємо вже готові події, як наслідки наших думок і дій. 

Злидарів зомбувати легко

Львовом курсують маршрутки з написом: «Гроші — Свобода — Майбутнє». Як розуміти цю формулу? Як сполучити це з авансованим нам геном патріотизму? «Коли сьогодні російський бізнес приносить мішок грошей, його миттєво перехрещують на «міжнародний», «український з іноземними інвестиціями», згадують, що один із росіян­співвласників народився на Львівщині» – написав у своєму блозі мій колега. Або ще приклад: уже сьогодні в місцеві владні структури знову приходять люди за партійною квотою і призначають нових керівників районів за принципом «свій—чужий». Ось так керівником району став 23­річний чоловік. І ніхто не зумів пояснити громаді переваги цього молодика як керівника.

А слово, як відомо, матеріальне. Як корабель назвеш, так він і попливе. І рекламний слоган «Гроші – Свобода – Майбутнє» на маршрутках у Львові сьогодні цинічно процвітає в Донецьку, Слов’янську, Луганську, Одесі – там, де за гроші, вкрадені в народу, підкуповують злидарів і нацьковують їх одне на одного. Гроші падають на благодатний ґрунт заздрощів, гордині, вивищеності і породжують агресію. Малосвідомі тітоньки і наче мирні бабусі, які ще вчора лузали насіння на лавочці, а нині оскаженіло б’ють «бандерівців» в особі журналіста чи українського військового та криком кричать про федералізацію і децентралізацію, а приклади «несправедливої центральної влади, яка їх не чує», наводять про те, що, скажімо, в ЖЕКу – ось через дорогу, неправильно нарахували оплату за компослуги… Або про те, що земельні наділи одержали «товстосуми», і що зарплата на приватній шахті мала, її таки слід підвищити…

А до чого тут центральна влада? Чи нема кому аналізувати події і реальний стан речей? Яких повноважень не вистачає місцевій, щоб гаряча вода була таки гарячою, а землю ділили чесно, зарплати були справедливими?  

Думи наші, думи...

Напевно, багатьох в Україні здивувало, що на одному зі своїх засідань Дума РФ зажадала суду над Горбачовим за розвал СРСР. На перший погляд, інформація з нафталіном і мало дотична до сьогоднішніх подій в Україні. Але невдовзі в соц­мережах з’явилися результати дослідження, проведеного у квітні 2014 року однією з соціологічних груп про ностальгію за СРСР в Україні.

З’ясувалося, близько третини мешканців Центру, близько половини – Сходу і Півдня та понад 60% Донбасу шкодують за Союзом. Якщо в Центрі, на Сході та Півдні протягом останнього року їх кількість зменшилася, то на Донбасі – зросла. Що старші респонденти і нижчий рівень освіти та доходів, то більше вони шкодують за СРСР. Водночас серед етнічних росіян кількість тих, хто хотів би жити в Союзі, за рік зросла з 55 до 60%, а серед етнічних українців, навпаки, зменшилася з 38% до 29%. Тож виходить, ті, хто жалкують за СРСР (а це 33 відсотки в Україні), притяг­ли агресора на нашу землю в своїх думках. Це приклад того, як думки швидко матеріалізувалися. І нічого не застерігає, ані 17 мільйонів українців, які стали жертвами переслідувань, голодомору 1932­33­х та 1947 років, ані ГУЛАГ, ані сталінський терор, репресії, тюрми, примусове виселення до Сибіру.

Брак знань і дезінформація – це найстрашніша отруйна зброя проти людськості. Зомбовані люди готові до агресії, ненависті, кривавої бійки. Несприйняття подій на Майдані, несприйняття зміни влади, і ось вже розпачем і зневагою скористалися російські окупанти. Свідомість великої кількості громадян була готова до приходу завойовників. І вони не забарилися. Сепаратисти­найманці та криміналітет оголосили себе владою. Пролилася кров. Інтернет­кадри про те, як жінка вибігла зі свого помешкання на вулицю в Краматорську, щоб прогнати озброєних бойовиків, здорованів у камуфляжі. «Пішли геть! Чого тут стоїте, хто вас сюди кликав? А ну, пішов звідси!» Жінка забула про страх, бо знала, що Бог завжди на боці правди, яку пізнає людина, і це їй додає сили.

На жаль, не всі такі рішучі, як та жінка в Краматорському, котра проганяла терористів, наче шолудивих псів. Деякі, навпаки, ставали самі живим щитом і дітей із собою вели. Їхнє гасло – «Гроші — Свобода — Майбутнє»?  

«Я бачу їхні очі...»

«Я бачу покоління теперішньої молоді. Я бачу їхні очі, які горять свободою, почуттям гідності. В мене в молодості такого не було. Ми стихійно вибухали протестами для того, аби хоч якось упоратися з режимом. Натомість сьогодні молодь має реальні конструктивні пропозиції до влади. Майдан для мене був визначною подією. Адже саме тоді я відчув результат своєї роботи впродовж життя, коли побачив на Майдані справді сильних і розумних, а основне – вільних людей», – сказав у Львові перед учасниками Всеукраїнського Форуму Громадянських Ініціатив колишній політв’язень­дисидент, публіцист Мирослав Маринович. У серцях українців нова Україна вже постала Небесною сотнею на Майдані. Сьогодні ворожі сили намагаються посіяти у свідомості найслабших громадян хаос, страх, паніку, безнадію. Один іноземець­спостерігач за цими подіями в Україні сказав: «Я тепер розумію, чому в Україні така велика віра в Бога, бо цих громадян не здатна захистити жодна державна інституція – ні медицина, ні міліція, ні прокуратура, ні суди, ні армія – усі вони не працюють на захист своїх громадян, тому простим людям залишається в усіх земних проблемах покладатися тільки на Бога». Люди сьогодні переконані, що треба формувати нові правила життя. Не з’ясовувати, хто і як прислужився Майдану, а запитати себе, що ти нині робиш для України? За новою формулою: Бог – Свобода – Україна.

Автор: Лариса МАРЧУК

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

ЗМІ: У ЄС зважують кілька варіантів, як подолати вето Угорщини щодо українських питань Сьогодні, 01 грудня

Як вибрати правильний тактичний рюкзак для походів та виживання Сьогодні, 01 грудня

Лавров прориває блокаду, Фінляндія закрила кордон з РФ, Словаччина зближується з РФ: новини дня Сьогодні, 01 грудня

Всё, что Вы Хотели Знать о Хостинге Сайтов: Подробное Руководство Вчора, 30 листопада

Польща проситиме відновити дозвільну систему для українських перевізників - Моравецький Вчора, 30 листопада

Глава МЗС Австрії похвалив запрошення Лаврова на зустріч ОБСЄ: "Не треба боятися діалогу" Вчора, 30 листопада

Уряд Польщі каже про домовленість із перевізниками щодо блокади кордону з Україною Вчора, 30 листопада

РФ вперше не обрали до Виконавчої ради Організації із заборони хімічної зброї Вчора, 30 листопада

Єдиний шлях врятувати ОБСЄ – перезапуск організації без РФ, наполягає Кулеба 29 листопада

Країни НАТО готуються до об’єднання ОПК, Україна від цього виграє – Кулеба 29 листопада