Відродження поваги до права в контексті розвитку правової свідомості та правової усвідомленості

Слід визнати, що деякі теоретичні правові поняття, дефініції, правові конструкції тощо одержують те чи інше підтвердження або, навпаки, спростування, або наповнення новим змістом та «звучанням» у зв’язку із певними подіями, зрушеннями в політичному житті, чи змінами у соціальній сфері.

Нині у зв’язку з кардинальними зрушеннями в усіх сферах життєдіяльності людини є нагальна потреба вивчення такого явища, як народна правова свідомість; її рис, характеристик, природи відповідно до нових політичних та соціальних реалій. Це одне із нагальних завдань загальної теорії держави і права.

Проте вже нині в цьому контексті слід зазначити, що правову свідомість не можна і не слід вважати простою арифметичною сумою ідей та поглядів щодо чинного права. Такий підхід був би доволі схематичним. Є підстави подивитися на правову свідомість як на базове поняття, що охоплює, найперше, правову ідеологію, під якою слід розуміти феномен загального соціального консенсусу, суспільного компромісу, на засадах усталеного, цілісного бачення ролі права в державі та громадянському суспільстві, а також у визначенні основних цілей, методів та механізмів правового регулювання [9, с. 265].

Отже, відповідно до наведеної дефініції правова ідеологія постає відносно самостійним політико­правовим феноменом, функціональним призначенням якого є визначення ролі права як засобу унормування життєдіяльності держави, суспільства, громадян країни в їх підпорядкуванні завданням, цілям процесу соціальних змін [7, с. 117–124].

Такий погляд на правову ідеологію дає всі підстави характеризувати її як явище моністичного характеру на відміну від політичної ідеології, формування і розвиток якої сьогодні вкрай необхідні суспільству задля досягнення правового консенсусу, тобто пануючої в суспільстві згоди, одностайності думки переважної частини населення щодо необхідності прийняття певного нормативно­правового акта, внесення змін до іншого або скасування деяких з них через невідповідність суспільним потребам.

Сьогодні юридична наука характеризується процесами, зверненими на переорієнтацію правової проб­лематики щодо світоглядних основ правового життя суспільства. Саме наука дає змогу характеризувати правову думку як процес розуміння соціально­правової дійсності, пізнавальну діяльність окремого індивіда і як вираження особливого складу характеру, розуму, світоглядно­правових основ тієї чи іншої епохи, культури, цивілізації [8, с. 14–15].

Вочевидь, ідеться про правову проблему формування особистості, здатної самостійно мислити, прий­мати рішення, публічно виражати свою думку, усвідомлювати та брати на себе відповідальність за наслідки своєї публічної, особливо політичної, діяльності. Отже, про належну політико­правову активність особистості, що стає можливою в умовах розвитку і забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини, з розвитком правового світогляду сучасного суспільства і сучасної особистості можна говорити тільки у зв’язку з належним правосвітосприйняттям. Що це означає? Це і є та сама «метаморфоза», про яку пишуть соціологи [2]: знання та навіть навички користування є, а інтерналізації (інтеріоризації), тобто переходу у внутрішню якість не відбувається [2, с. 239]. Уявляється, право, щоб бути успішно сприйнятим, крім демонстрації своєї діяльнісної «потенційної» здатності, має включатися в первинну соціологізацію як певна складова відповідного масиву, який треба засвоювати, починаючи з самого раннього віку, щоб потім не бути віднесеним до категорії «штучних реальностей», не притаманних тій чи іншій особистості [2, с. 240]. У цьому контексті слід акцентувати увагу на науково­дослідницьких роботах вітчизняних правознавців [1].

Необхідно звернути увагу на те, що проблема полягає не в наявності посутньої різниці між буденною та професіональною правосвідомістю, а в тому, що являє собою правова думка звичайної людини та професіонала [10, с. 102–103]. Слід зазначити щодо традицій правової реальності, притаманних громадянському суспільству, – сьогодні як ніколи гостро відчуваються недоліки сформованої під впливом різних чинників юридичної думки.

В. Туманов на початку 1990­х [11, с. 52–58], О. Лейст через десятиріччя наголошували на нелегкому шляху формування юридичного мислення, що спирається на відносини громадянського суспільства і стабільного права. «У масштабі суспільства юридичне мислення не може скластися за наказом згори, воно виникає разом з масовим повсякденним інтересом до осмислення суспільних відносин через конкретні права та обов'язки їхніх учасників, підстави виникнення цих прав і обов'язків, у зв'язку з процесуальними гарантіями правовідносин і відповідальністю за порушення прав і невиконання обов'язків» [6, с. 279].

Ігнорування уявлень про роль і значущість права як соціального феномену на певних етапах розвит­ку призводять до формування міфу про стійкий правовий нігілізм у слов’янських державах. Цей міф є зручним для можновладців і дає змогу законодавцю перекласти відповідальність за провал економіко­правових реформ в суспільстві на саме ж суспільство. Можна погодитися з думкою О. Лейста про те, що недостатня розвиненість юридичного мислення заважає усвідомити, що, власне, ми хочемо від права.

Сучасний кризовий стан та його прояви породжують стійкий соціальний та правовий песимізм, що трансформується із площини емоцій, почуттів, відчуттів, переживань (правова психологія) у площину переконань, ставлення, уявлень, стереотипів (правова ідеологія). Це й зумовлює певну, на жаль, не завжди бажану для суспільства поведінку індивіда.

Не приділяючи аналізу причин цього явища спеціальної уваги (всі вони добре відомі як пересічному громадянинові, так і державним дія­чам, посадовцям, політикам, представникам науки), хочемо лише наголосити, що песимістичні настрої багато в чому нівелюють, відкидають повагу до права як найдієвішого регулятора суспільних відносин, а отже, заважають формуванню відповідного сучасним реаліям правового світогляду.

Такий стан речей зумовлює ситуацію, коли влада не може «достукатися» до людини; люди багато в чому ігнорують не тільки соціальні (мораль, релігійні канони), а й правові норми.

За цих умов, на наш погляд, необхідне відродження поваги до права, принципу верховенства права, принципу законності, підвищення авторитету закону, що є першочерговим завданням для представників вітчизняної науки, і зможе слугувати важливим завданням для громадянського суспільства, його правового світогляду. Тому, не пропонуючи нових «рецептів миттєвого одужання суспільства», враховуючи, що це процес не одного дня, тижня чи місяця, що суспільство не може «одужати» за «помахом чарівної палички», а довіра до права, закону й режиму законності не може виникнути миттєво за бажанням як представників влади, так і її опонентів, загалом соціуму, хочемо наголосити на тих невідкладних завданнях, реалізація яких може стати інструментом, ключем для усунення суспільних деформацій з означеної проблематики.

Ідеться про несприйняття держави, багатьох її інститутів, недовіру до її реформаторських позицій та стартів, що загалом посилює і песимістичні настрої, і світоглядні злами в суспільстві.

Крім того, права слід дотримуватися не тільки через повагу до нього, сприйняття демократичних засад права загалом, а й через нагальну потребу відродження поваги до правового порядку в суспільстві.

Не стане відкриттям той факт, що не продумані до кінця реформи, ліквідація (або непродумана реорганізація) державного механізму примусу, безумовно, призведуть до криміналізації суспільства, правового нігілізму, правового песимізму, соціальної деградації.

Що ж сьогодні може зробити науковий осередок для покращення ситуації в руслі відродження довіри до права?

Очевидною є потреба формування правової думки як передумови та необхідної умови розуміння правової дійсності на всіх її рівнях та в усіх її проявах [3, с. 3–17].

Вочевидь, для того, щоб відбулося прийняття права на особистісному рівні, необхідно адекватно до потреб часу і розвитку сучасної особистості формувати соціальний, в цьому разі освітній, простір буття особистості [5, с. 183–237].

Насамперед має йтися про правову освіту в суспільстві, яка є невід’ємною частиною загальної культури громадянина, умовою формування правосвідомості та правового світогляду. Життя в громадянському суспільстві формує правову свідомість (позитивну чи негативну) залежно від того, як відбувається цей процес: стихійно чи цілеспрямовано в рамках правової освіти. Адже саме воля є запорукою того, що право стає регулятором життя індивіда, а не перешкодою на шляху вирішення його особистих зав­дань. У сучасних умовах саме правова освіта може стати найважливішим чинником розвитку особи, становлення громадського суспільства і демократичної правової держави в сучасній Україні, громадяни якої зможуть жити в соціально­правовій злагоді один з одним, з державою, владою, політичними партіями, громадськими рухами тощо. Отже, саме правова освіта стає запорукою формування правового світогляду.

Від рівня якості правової освіти залежить адекватне сприйняття правової дійсності.

Тож актуальними мають стати лекторії, які проводять вчені, консультативні семінари, і не так для науковців, як для пересічних громадян країни.

Величезне значення у формуванні правового світогляду, ставлення до права, визнання його престижу, безумовно, повинна відігравати правова гласність, зокрема проведення міжнародних науково­практичних конференцій, методологічних семінарів, симпозіумів та конгресів науковців, що надасть поштовх зарубіжним публікаціям віт­чизняних учених.

Очевидно, відчуття правової захищеності і передбачає глибинну перебудову ставлення людей до права, конституції, закону. Не випадково відомі юристи звертаються до духовних витоків індивідуального і суспільного в правосвідомості, говорять про необхідність глибинних змін. Без істотної трансформації правосвідомості неможливо усвідомлювати найважливіші конституційні принципи верховенства права, справедливості і рівності, на основі яких у сучасних умовах забезпечуються адекватне співвідношення свободи, закону і публічної влади, їхній баланс. При цьому треба підкреслити, що правосвідомість у широкому розумінні являє себою і правову ідеологію, і правову психологію, а також правові почуття і правовий досвід індивідів, професійної еліти і всього суспільства в цілому.

«Хвора», спотворена правосвідомість обов’язково спотворить правозастосовну практику і конституційну законність [4, с. 343]. Ще раз наголосімо на важливості не тільки існування певного рівня правової свідомості суспільства (що вже не раз констатувала юридична наука), а й аналізу та дослідження категорії «правова усвідомленісь», яка, на жаль, не здобула належного висвітлення у вітчизняній юридичній науці.

 

Джерела

1. Бачинський Т. В. Формування основ правового світогляду та правової культури шкільної молоді (філософсько­правовий вимір): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Т. В. Бачинський. – Львів, 2013. – 20 с.

2. Бергер П. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания / П. Бергер, Т. Лукман. – М.: Медиум, 1995. – 323 с.

3. Горшков М. К. Российская социология и вызовы современного общества: вместо предисловия / М. К. Горшков // Россия реформирующаяся. Ежегодник­2010 / [отв. ред. М. К. Горшков]. – М.: Новый хронограф, 2010. – С. 3–17.

4. Зорькин В. Д. Россия и Конституция в ХХІ веке: взгляд с Ильинки / В. Д. Зорькин. – [2­е изд., доп.]. – М.: Норма, 2008. – 400 с.

5. Ильенков Э. В. Что же такое личность? / Э. В. Ильенков // С чего начинается личность. – М.: Политиздат, 1979. – С. 183–237.

6. Лейст О. Э. Сущность права. Проблемы теории и философии права / О. Э. Лейст. – М.: ИКД Зерцало­М, 2002. – 288 с.

7. Недюха М. П. Сутність та призначення правової ідеології як визначальної складової правової політики України / М. П. Недюха // Віче. – 2009. – № 21. – С. 117–124.

8. Овчинников А. И. Правовое мышление: дис. … докт. юрид. наук / А. И. Овчинников. – Ростов­на­Дону, 2004. – 180 с.

9. Теория права и государства: [учебник] / [отв. ред. В. В. Лазарев]. – М.: Юрист, 2001. – 419 с.

10. Ткаченко С. В. Рецепция права: идеологический компонент /С. В. Ткаченко. – Самара: Изд­во СамГАПС, 2006. – 193 с.

11. Туманов В. А. Правовой нигилизм в историко­идеологическом ракурсе / В. А. Туманов // Государство и право. – 1993. – № 8. – С. 52–58.

Автор: Наталя Оніщенко