Стела ЗАХАРОВА-ХЛУС: «Здоров'я дітей - це те, чого ми прагнемо развиваючи спорт у нашій країні»

Наприкінці березня в Києві відбудеться щорічний, тринадцятий турнір зі спортивної гімнастики – Кубок Стели Захарової. Це єдиний турнір найвищого міжнародного рівня, що проводяться
в Україні. Раніше цей вид спорту був провідним. Його представники вагомо поповнювали скарбничку медального заліку на змаганнях різного рівня. Після розвалу побудованої протягом багатьох десятиліть структури спорту, а найголовніше – внаслідок зневажливого ставлення українських чиновників спортивна гімнастика постраждала помітніше за інших.
Про стан справ у цій сфері розповіла кореспондентові журналу «Віче» Сергію Дубровіну наша прославлена олімпійська чемпіонка, багаторазова чемпіонка світу Стела Захарова-Хлус:

— Кажучи про увагу до спорту і його відродження в нашій країні, передусім згадують про футбол. Туди на рівні вищого дивізіону і національної збірної йдуть хоч якісь державні і приватні інвестиції. Та й то не все так чудово. За останній рік­два вищий дивізіон через фінансові проблеми залишили відразу кілька команд: «Кривбас», столична «Оболонь», тепер немає і київського «Арсеналу». Що можна казати про інші види спорту, якщо на фінансування найпопулярнішого в нашій країні футболу немає грошей?

Говоритимемо відверто. Спорт завжди вважався престижем держави, своєрідною візитівкою і завжди нею дотувався. Тому стає абсолютно незрозумілим ставлення чиновників до розвитку спорту в нашій країні, особливо, коли йдеться про виділення бюджетних коштів на той або інший його вид. Ось яскравий приклад безвідповідальності державних мужів. Україна ніколи не була хокейною країною. Навіщо упродовж останніх трьох років вкладати в хокей шалені гроші, якщо цього проекту раніше ніколи не було і він не має подальшої перспективи? Адже можна хоч невелику частину цих коштів направити в ті види спорту, в яких Україна тримає поки що провідні позиції. Наприклад, плавання, легку атлетику, боротьбу і так далі. Але цього не відбувається. В гімнастиці ми навіть мріяти не можемо про те, щоб нас хтось профінансував, як і неможливо достукатися до тих, хто призначений державою відповідати за спорт. До Юрія Павленка, коли він був міністром України у справах сім’ї, молоді і спорту, ми годинами просиджували в черзі і жодного разу не потрапили до нього на прийом.

Хочу зазначити, в Європі давно зрозуміли, що здоров’я нації є одним із найважливіших чинників розвитку суспільства. Вся система освіти там нерозривно пов’язана з популяризацією спорту. Будь­яка загальноосвітня школа, не кажучи вже про вищі навчальні заклади, має свій стадіон з хорошим інвентарем. Я більш як дев’ять років пропрацювала в Швеції. Спочатку тренером зі спортивної гімнастики, а потім – учителем фізкультури у школі, тому не з чуток знаю про ставлення уряду до розвитку фізкультури і спорту в цій країні. Система дитячого спорту там побудована на численній мережі приватних клубів і шкіл, власники яких отримують допомогу від держави на підтримку свого бізнесу. А надалі, якщо дитина покаже гідні результати, вона може потрапити до збірної команди, в якій вже за рахунок національного олімпійського комітету або федерації, тобто отримуючи фінансову підтримку уряду, зможе відточувати свою майстерність.

А що робиться в нас? Абсолютно нічого. Нині в Україні ми не маємо взагалі жодного фундаменту для розвитку. Головна і найбільша проб­лема – ніде тренуватися. Усі спортивні об’єкти, які раніше були в центрі міста або поруч, забрали для інших потреб. Нових спортивних залів або приміщень, придатних для заняття спортом, не будують. А ті, що є, руйнуються. Як зал в Одесі, де я проводила свої перші тренування. Хороші тренери, отримавши гідні пропозиції для роботи, поїхали виховувати чемпіонів у інші країни: Бразилію, Францію, Сполучені Штати, Велику Британію. Коли на Кубок Стели Захарової в Київ зі всього світу з’їжджаються команди, а тепер їх уже понад 15, то в кожній є український тренер.

Тому, приїхавши з Європи, була вражена всім цим і вирішила докорінно змінити ситуацію. Звичайно, не все виходило, як хотілося б, але здаватися – не в моєму характері. В мене немає такого, щоб не виходило. Поступово, крок за кроком доводила своїми зусиллями, що можна і треба долати ситуацію, яка склалася в спортивній гімнастиці. Не треба нічого і нікого боятися. Я нічого ні в кого не вкрала, не відібрала. Починала з нуля. Заснувавши благодійний фонд «Спорт і діти», почала надавати допомогу як дитячим спортивним секціям, так і просто дітям­­ сиротам і інвалідам. Створили клуб, потім школу спортивної гімнастики. Головною її особливістю є те, що, на відміну від будь­якої ДЮСШ, вона не фінансується державою. Спочатку моя школа була створена на кошти фонду «Спорт і діти», і її досі підтримують як він, так і люди, яким не байдужа доля дитячого спорту в нашій країні. В нас є абонентська плата, але, повірте, вона символічна. Поки функціонує школа, з 2003 року, особливих прибутків вона не принесла. Я і мої партнери зай­маємося цією справою з однієї простої причини: спорт – це наше життя. І бачачи повну байдужість держави до розвитку дитячого спорту в нашій країні, ми намагаємося в міру своїх сил і можливостей хоч якось допомагати молодому поколінню. Сьогодні в Києві і області працюють десять шкіл олімпійського резерву зі спортивної гімнастики Стели Захарової. Нині ми здійснюємо початкову підготовку і, в основному, ставимо перед собою завдання допомогти дитині вирости здоровою, уникнути негативного впливу вулиці. Нинішня молодь стала дуже озлобленою, процвітає злочинність, наркоманія. Діти часто хворіють. Хотілося б навести слова одного з батьків нашого вихованця. «Ви знаєте, коли моя дитина почала займатися спортивною гімнастикою у школі олімпійського резерву Стели Захарової, вона стала дисциплінованою, мобільнішою, перестала хворіти». Це і є те, чого ми прагнемо, розвиваючи спорт у нашій країні.