Права дитини: піклування сім’ї, стурбованість суспільства, допомога держави, увага науковців

Не викликає сумніву, що нині особлива увага представників юридичної науки і практики прикута до проблематики прав людини. Насправді ще від часів Арістотеля, Полібія, Ціцерона ця проблематика є предметом неабиякої стурбованості політиків, філософів, юристів, науковців.
Проте, на жаль, правам, свободам і законним інтересам дитини досі не приділялося належної системної уваги. І ми погоджуємося з Уповноваженим Президента України з прав дитини Юрієм Павленком стосовно того, що з безправного не виросте вільний.

До того ж деякі кричущі факти, які описуються в засобах масової інформації, свідчать про величезну кількість проблем щодо забезпечення, охорони і захисту прав дитини в Україні, а відтак змушують замислитися над нашим недалеким майбутнім і зробити відповідні висновки. Із­поміж цих фактів, зокрема, такі:
1) за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я Україна посідає перше місце в світі за дитячим алкоголізмом1; 2) в Україні налічується 98 тисяч дітей­сиріт та тих, хто позбавлений батьківського піклування. При цьому лише третина цих дітей підлягає усиновленню2.

Отже, зрозуміло, що дитина, її права, свободи та законні інтереси повинні бути предметом постійної уваги держави, суспільства, науковців, педагогічних працівників і передовсім батьків.

За роки незалежності ухвалено значну кількість нормативно­правових актів у цій сфері, зокрема Сімейний кодекс України, закони України «Про охорону дитинства», «Про забезпечення організаційно­правових умов соціального захисту дітей­сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», «Про основні засади державної молодіжної політики», «Про молодіжні та дитячі громадські організації», Указ Президента України № 811/2011 від 11 серпня 2011 року «Питання Уповноваженого Президента України з прав дитини» тощо.

Аналізуючи зміст цих та інших нормативно­правових актів, варто відзначити наявність позитивних змін, які мають соціально­правову природу. Водночас поряд із чималими позитивними зрушеннями залишилося чимало проблемних питань, які вказують на необхідність удос­коналення законодавчого забезпечення захисту прав дитини. Зокрема, є норми законодавчих актів, які «не спрацьовують» або «спрацьовують» зовсім не так, як того вимагають міжнародні правові стандарти: з урахуванням принципів доброчесності, розумності та справедливості.

Це пов’язується з багатьма чинниками. Один із них – те, що права і свободи дитини або, в ширшому розумінні, система ювенального права не можуть обмежуватися суто позитивістським поглядом на право, який майже цілковито відмежовується від моральних та релігійних постулатів. І це об’єктивно, бо забезпечення, охорона та захист прав, свобод і законних інтересів дитини як слабкого, вразливого та беззахисного суб’єкта вже апріорі містить значну кількість моральних аксіом та релігійних заповідей (наприклад, культурні витоки відокремлення добра від зла, почуття любові та справедливості в сім’ї тощо).

Необхідно зауважити, що нині в більшості держав, і зокрема в Україні, спостерігається тенденція поступового «відчуження» правового регулювання статусу дитини від морально­релігійного, що має різні форми прояву. Однією з небезпечних форм є поступовий відхід від традиційного сімейного статусу дитини, що лежить в основі канонічного права, до превалювання так званого автономістського статусу дитини, згідно з яким дитина – це особливий самостійний суб’єкт права та відповідних правовідносин. На нашу думку, в сучасних умовах розвитку світової спільноти потрібно виходити з органічного поєднання цих двох підходів. Сім’я – це єдиний соціальний інститут, в якому найкраще та найповніше відбувається становлення особистості на основі закріпленої на міжнародно­правовому та внутрішньодержавному рівні системи прав і свобод дитини. Тож в основу запозичення Україною світового досвіду розвитку прав дитини (та ювенального права загалом) має бути покладена вітчизняна модель розуміння сім’ї як соціального інституту – одного з консервативних компонентів культури, що формувався протягом багатьох століть. Інститутом сім’ї закладаються засади громадської та національної культури, формується особиста відповідальність, від покоління до покоління відтворюються моделі соціальної поведінки, а також здійснюється фізичне й духовне творення особистості.

На важливу роль саме рідної сім’ї в забезпеченні виховання й добробуту дитини звертається увага, зокрема, в Рекомендації № R (87) 6 Комітету міністрів Ради Європи державам­членам «Про прийомні сім’ї» від 20 березня 1987 року, де закріплено таке: 1) в інтересах дитини цілковито нормально залишатися з рідною сім’єю, а особлива підтримка таких родин зможе забезпечити зменшення потреби у прийомних сім’ях; 2) дитина має підтримувати особисті стосунки з рідною сім’єю, якій також повинна надаватися інформація щодо добробуту дитини, за умови, що це не зашкодить основним інтересам дитини3. Тобто навіть якщо опіку над дитиною, її виховання та задоволення моральних і матеріальних інтересів здійснює прийомна сім’я, все одно для повноцінного розвитку її особистості мають бути наявними стосунки такої дитини з її рідною сім’єю. Звісно, за винятком випадків, коли спілкування з рідною сім’єю може зашкодити основним інтересам дитини.

У контексті дослідження проблем, пов’язаних із конкретними шляхами вдосконалення забезпечення і захисту прав дитини в Україні, не можна залишити поза увагою інститут дитячого омбудсмена (або інститут уповноваженого з прав дитини). Цей інститут для багатьох держав є порівняно новим, а його поступове запровадження в законодавство пов’язане насамперед із європейським правовим досвідом.

У сучасній юридичній літературі звертається увага на те, що, незважаючи на деякі відмінності, всі моделі цього інституту зосереджені виключно на питаннях забезпечення прав дитини. У діяльності дитячих омбудсменів виокремлюють такі основні функції: 1) захист прав конкретної дитини і представництво її інтересів; 2) розслідування справ за індивідуальними скаргами дітей;
3) спостереження за здійсненням законодавства, що стосується захисту інтересів дітей; 4) внесення рекомендацій до державних органів про зміни законодавства у сфері охорони прав дітей; 5) сприяння підвищенню інформованості про права дитини як самих дітей, так і дорослих; 6) діяльність як посередника в разі виникнення конфліктів між батьками й дітьми; 7) представлення доповідей про виконану роботу і про стан справ щодо дотримання прав дітей4.

Утім, враховуючи особливі соціокультурні реалії розвитку кожної держави, зазначені функції, так само як і конкретні повноваження дитячих омбудсменів, у різних країнах мають історично зумовлені особливості. Наприклад, у Фінляндії уповноважений з прав дитини виступає виключно як захисник за індивідуальними скаргами, що подаються або власне дітьми, або від їхнього імені. У Норвегії дитячий омбудсмен водночас із індивідуальним захистом дітей представляє інтереси цієї категорії громадян у цілому. Шведський омбудсмен не має повноважень із розгляду конкретних справ і працює в напрямі зміцнення й розширення прав та інтересів усіх дітей. Також своєрідними в різних державах є організаційно­правові моделі цього інституту, а саме: 1) омбудсмени, запроваджені спеціальним актом парламенту (приміром, Норвегія, Швеція, Коста­Рика, Перу, Гватемала, Люксембург, Ісландія); 2) омбудсмени, інститут яких створено через законодавство про соціальний захист дітей (Нова Зеландія, Австралія); 3) омбудсмени, запроваджені в рамках державних органів (Канада, Бельгія, Данія, Німеччина); 4) омбудсмени, котрі діють на базі неурядових організацій (Фінляндія, Ізраїль)5.

Звернімося до українського досвіду. Указом Президента України № 811/2011 від 11 серпня 2011 року «Питання Уповноваженого Президента України з прав дитини» (далі – Указ) встановлено, що здійснення Президентом України повноважень щодо забезпечення додержання конституційних прав дитини забезпечується Уповноваженим Президента України з прав дитини, основними завданнями якого відповідно до Положення про Уповноваженого Президента України з прав дитини, що затверджене цим Указом, є:

1) постійний моніторинг додержання в Україні конституційних прав дитини, виконання Україною міжнародних зобов’язань у цій сфері та внесення у встановленому порядку Президентові України пропозицій щодо припинення і запобігання повторенню порушень прав і законних інтересів дитини;

2) внесення Президентові України пропозицій щодо підготовки проектів законів, актів Президента України з питань прав та законних інтересів дитини;

3) здійснення заходів, спрямованих на інформування населення про права та законні інтереси дитини6.

Отже, завдяки Указу, яким запроваджується інститут дитячого омбудсмена, Українська держава з урахуванням європейського досвіду робить значний крок уперед у сфері забезпечення, охорони та захисту прав і законних інтересів дітей, на якісно новому нормативному рівні зосереджує увагу держави й громадянського суспільства на проблемах у цій сфері.

Водночас, виходячи з розглянутих вище аргументів, на нашу думку, до основних завдань Уповноваженого Президента України з прав дитини доцільно включити й «сприяння зміцненню соціальної значущості інституту сім’ї, сімейних цінностей, а також материнства і батьківства як необхідних передумов забезпечення належного виховання дітей та їхнього морального і матеріального благополуччя».

Слід зауважити, що на важливість збереження цінності інституту сім’ї в українському суспільстві звертає увагу й Уповноважений Президента України з прав дитини Юрій Павленко. Він, зокрема, вважає, що наші діти кращі за нас, оскільки вже сьогодні вчаться захищати свої права. Нове покоління краще за попереднє розуміє цінність якісної освіти, прагне всебічно розвиватися, а сучасні технології створюють для дітей такі можливості, яких ніколи не мали їхні батьки. Незмінним залишається одне: цінність сім’ї та її вплив на дитину. Більшість відносин «батьки – діти» не регулюються законодавством, а закладені в традиціях сім’ї, культурі взаємовідносин, моралі. Адже немає закону, який зобов’язує мати або батька співати колискову… Сьогодні ми формуємо Україну 2030 року. Від того, які гуманітарні, людські, сімейні цінності ми запропонуємо наймолодшим українцям, залежить якість нашої держави через 20 років.

Треба також наголосити, що істотною вадою українського законодавства, на відміну від європейського, є відсутність реальних дієвих гарантій забезпечення, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів дитини. Нерідко ці гарантії мають суто декларативний характер, а отже, фактично не діють на практиці. Зокрема, якщо звернутися до одного з фундаментальних прав дитини – права на охорону здоров’я, то значним недоліком сучасного законодавства України у цьому сенсі є відсутність конкретної юридичної відповідальності органів державної влади та органів місцевого самоврядування за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов’язків щодо здійснення заходів у цій сфері. Це стосується надання безплатної медичної допомоги, здійснення заходів із профілактики захворювань, проведення лікувально­оздоровчих заходів із реабілітації дітей­інвалідів тощо. Ці та інші юридичні гарантії забезпечення, охорони й захисту прав дитини в Україні також потребують законодавчого закріплення, бо без них права дитини здебільшого залишатимуться лише «чудовою» декларацією, визнаною на державному рівні.

Утім, дієвий механізм забезпечення і гарантування прав, свобод і законних інтересів дитини, безперечно, не може обмежуватися лише його правовим або законодавчим виміром. У цьому контексті слід погодитися з думкою Н. Опольської про те, що механізм забезпечення прав і свобод дитини передбачає взаємодію не лише нормативно­правових засобів, що створюють належні передумови для реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів дитини, а й загальносоціальних засад. Відтак гарантії прав і свобод дитини повинні розглядатися в контексті узгодження соціально­економічних, правових, культурно­духовних, політичних умов, засобів і способів, що спрямовані на постійне вдосконалення прав і свобод дитини, фактичну реалізацію, охорону та захист у разі обмеження або порушення7.

На завершення огляду загальної проблематики прав дитини в Україні хотілося б звернути увагу читачів на такі постулати:

1. Ефективність правового регулювання відносин, що так чи інакше стосуються такої «чутливої» сфери суспільного життя, як забезпечення й захист прав дитини, не можна зводити лише до бажаного практичного результату, який є метою правового регулювання. У цьому разі не враховуються особливості соціально­нормативної обумовленості права, які мають культурні й історичні витоки та втілюють у собі закономірності розвитку загального нормативного континууму відповідного суспільства. Варто погодитися з думкою В. Кудрявцева, котрий писав: «Аналіз соціальної ефективності права тісно пов'язаний із вивченням його соціальної зумовленості. Між цими двома явищами існує тісний двосторонній зв'язок. Якщо та чи інша норма не викликана вимогами життя, навряд чи можна розраховувати на те, що її застосування дасть позитивний результат. Разом з тим лише на основі вивчення ефективності чинного законодавства можна внести корисні пропозиції щодо його подальшого вдосконалення»8.

Переносячи наведену думку до контексту нашого огляду, зауважмо, що в основу відповідних шляхів удосконалення законодавства у сфері забезпечення і захисту прав дитини в Україні має бути покладено саме такий підхід, що, з одного боку, передбачає позитивні наслідки впровадження у законодавстві та юридичній практиці тих чи інших правових норм і стандартів, а з другого – обов’язково враховуватиме традиційні реальні соціонормативні вимоги та потреби українського суспільства, які не обмежуються суто позитивістським поглядом на нормативно­правову сферу соціального життя.

2. Закріплений нині в Україні механізм забезпечення й гарантування прав, свобод і законних інтересів дитини потребує вдосконалення. Одна з неодмінних та найважливіших складових такого вдосконалення – розвиток законодавства в цій сфері, зміст якого має враховувати морально­ціннісний вимір дитинства як ключового періоду в розвитку будь­якої людини.

________________

1 Семиволос Н. Національних особливостей немає. Алкоголізм є// Віче. – 2008. – № 7/8. – С. 41.

2 Офіційний сайт Всесвітньої організації охорони здоров’я. [Електронний ресурс]. — www.who.int/countries/ukr/

3 Права дитини: європейський досвід: Методичний посібник / Упоряд. Костяк Н. М. – Львів: ПАІС, 2007. – С. 35–36.

4 Закриницька В. Омбудсмен з прав дитини в механізмі державного захисту прав, свобод і законних інтересів дітей: зарубіжний досвід // Вісник Академії правових наук України. – 2012. – № 4. – С. 348.

5 Там само. – С. 347–352.

6 Указ Президента України № 811/2011 від 11 серпня 2011 року «Питання Уповноваженого Президента України з прав дитини [Електронний ресурс]. – http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/811/2011/print1370038576095860

Автори: Наталія ОНІЩЕНКО, Сергій СУНЄГІН