Повернення Григорія Сковороди

Кілька років тому американський часопис «Лайф» провів цікаву та водночас претензійну акцію: за рейтингами значущості тут вишикували умовну сотню безумовно реальних колись землян. Рівно сто представників минулого тисячоліття, які, на думку організаторів, найбільше вплинули на розвиток людської цивілізації.

Що з того вийшло та в якому порядку на рейтинговій шахівниці популярного видання розташувалися мислителі й тирани, поети і духотерпці далекого й не дуже далекого минулого, – факт не так інтригуючий, як повчальний.

Скажу лише, що з дивної сув’язі претендентів – від полум’яного борця з індульгенціями богослова Мартіна Лютера до джазового короля Луї Армстронга – переможцем, чи то пак очільником «списку ста», було названо Томаса Едісона. Того самого «Великого Тома», блискучого американського винахідника й бізнесмена. Автора значних проривів у галузі електротехніки і… глузливого пророцтва щодо глобальної зажерливості людства. Пам’ятаєте? Речі, мовляв, нікчемні матеріальні речі заскочили в сідло і поганяють нами…

Не було тільки, не знайшлося місця в тому, хай умовному, списку імені людини, котра ще задовго до похмурої алегорії «Великого Тома» залишила нам не просто шанс. Залишила код, а може, й справді найунікальніший кодекс самозбереження.

Серед імен і прізвиськ цього пророка найвідоміше – Григорій Сковорода.

Не впевнений, не знаю, наскільки в курсі тодішнього рейтингового пасьянсу був Володимир Якович СТАДНИЧЕНКО, мій старший і добрий товариш, до певної міри наставник і вже безперечно безкомпромісний патріот. Хоч би там як було, та за будь-якого розклбду вчинив він тоді чи не наймудріше – остаточно засів за рукопис, до якого, без перебільшення, йшов роками.

Результат? Ось він, точніше вона – повновага, зі смаком споряджена, добротно видана-скупана у славнозвісній «Криниці» книга «Садівник щастя». Книга-есе. Книга-дослідження. Книга роздумів, високих, іноді пекучих. І – ледь лукава, точно розрахована рефлексія вже самого підзаголовка – «Сковорода як дзеркало України».

Яка, втім, одразу ж, із перших сторінок постає аж ніяк не «толстовським» аналогом революції. Зовсім навпаки. Сама сутність віддзеркалення української дійсності у спектрі філософії щастя Григорія Сковороди базується на особливій, сказати б, конституанті. На його вистражданому «Я нікому не заздрю, нікого не ненавиджу…».

Тим-то нова книга Володимира Стадниченка – це щось більше за спробу наскрізного прочитання шифру саме такого щастя. І вже тим більше, що не кожен із нинішніх товстосумів, вилущившись із стручка непростих самостверджень, здатен нелукаво зачерпнути з криниці Мудреця. З отого «Світ ловив мене, але не спіймав». Річ не в них, точніше не в них самих.

Бо, дослухаючись до жвавого гамору підстрижених «під горщок» бурсаків Могилянки чи розпізнаючи дзвінкоголосу ноту півчого капели імператриці Єлизавети Петрівни; простежуючи європейські маршрути за знаннями майбутнього «українського Сократа» чи осягаючи мандрівний шлях «старчика Григорія» до духозорої вічності, – «спійманим» у найкращому сенсі слова виявиться читач.

Бо вже сьогодні, вже на наших очах, стверджує автор книги, постає сковородинівський ренесанс. І йдеться вже не тільки про відкриття минулого Сковороди, його текстів і списків. Мудрець сам відкриває нас, бере справу до своїх рук. Він іде до нас, ми прямуємо назустріч, «… бо розуміємо: без його думки, без його надиху не подолаємо викликів часу… не побудуємо майбутньої цивілізації «homo etikus» – людини високоморальної й чистої серцем».

Тугі, насичені слова. Однак «справу до рук» вдумливий і зіркий мандрівник серед людей і для людей бере саме тому, що цивілізаційні зигзаги людства дають дедалі зриміші збої. І якщо свобода, за філософією Сковороди, – то для людини первісно природне право, вище, господнє призначення, то інша частина двоєдиної неподільності – щастя. Готовність щодня, щохвилини його знаходити, огранювати, відчувати – і знову йти навстріч йому – серцем, сердечною дією.

«Ми народилися для справжнього щастя і мандруємо до нього» – тут і загальнолюдський кодекс Пророка, і дивовижно точний алгоритм самого «мандрування». Без пожадливої натуги чи заздрісних надзусиль до усолоджень «осла нашого» – тілесної оболонки людини.

Відтворюючи іронічний підтекст міркувань філософа, Володимир Стадниченко вдається до цілком доречних аналогій на макрорівні світових держав, зокрема, й щодо так званих економік щастя. Що ж бачимо на прикладі, скажімо, Великої Британії – країні, що належить до «золотого мільярда» людства?

Якщо півстоліття тому дуже щасливим вважав себе тут кожен другий британець, то вже в 2005-му кількість таких щасливців упала до 36 відсотків. Це тоді, наголошує автор, коли за вказаний період мешканці острівної держави збільшили свої статки втричі.

Сьогодні матеріальні апетити людства вже значно перевищують біопродуктивність колиски нашої – Землі. Точним виміром катастрофи – часовим, видозамінним чи ресурсним – Сковорода-провидець, звісно, не володів. Зате залишив нам головну відповідь на запитання – «Щастя, де ти живеш?».

Воно – у серці людському. У мудрості та злагоді з навколишнім світом. У пізнанні себе і світу. В гармонії вибору «сродної» праці.

Не випадково саме так, у контексті високих людських вимірів, структурована й сама книга «Садівник щастя». Окремі її розділи-зшитки просто сповнені притишеною приязню-любов’ю до побратимів «по зброї» – Івана Дзюби й Бориса Олійника, Володимира Мостового й Анатолія Андрієвського, на жаль, відсутніх уже в сковородинській шерензі Михайла Сікорського, «нашої Нани» Анастасії Ніженець…

Тут, годилося б, як чинить сам автор книги, і далі «йти за Сковородою». У послідовності, вибудуваній, звісно, обома. Максимально проникній, до найменших подробиць в’їдливій, авторській, – майже зримій, «атомізованій» присутності Сковороди-філософа, так відгомінного нинішнім болям планети.

«Коли я вперше дізнався про задум Івана Яковича Гришина, професора Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка, поєднати духовно-моральне вчення Сковороди із сучасним розвитком незалежної України, то засумнівався: чи взагалі можливо стягнути теоретичною, економічною й духовною скріпою такі віддалені між собою вісімнадцяте й двадцять перше століття, накласти заспокійливий ритм минулого життя, вимірюваний скрипом чумацького воза, на космічні швидкості нашого часу…».

Так чи майже так, із таких інформаційних імпульсів, а потім і векторно-предметних обрахунків починався грандіозний замисел. Шлях до Великого проекту «Григорій Сковорода – 300». І саме зі співдружності людей різних професійно-творчих уподобань постає нова генерація послідовників нашого Перворозуму, на думку Володимира Стадниченка, ще замало поцінованого, неналежно затребуваного.

Сьогодні вже не просто відтворити в деталях і в якій черговості хвиля задуму професора Гришина та його спільників спонукала представити концепцію Великого проекту на суд міжнародної науково-теоретичної конференції «Україна в контексті євроінтеграції», що працювала на базі Сумського державного університету. Сенс і головна пружина концепції, схваленої тут, – перевести неконтрольований спосіб виробництва в русло сталого розвитку, яке передбачає не лінійне, не нестримне збагачення, а на задоволення потреб людини на рівні, достатньому для повноцінного фізичного й духовного життя, для людського щастя через сковородинську «сродну працю», облагороджену душевним миром.

Звісно, це лише початок. Лише, але і вже вагомий початок різнопланових та різномоментних зусиль багатьох ентузіастів і колективів. Від підписання зобов’язань, по суті, клятви на могилі Сковороди зі Зверненням до колишніх, чинних і майбутніх очільників України, діячів і громад, до української діаспори на всіх континентах – до конкретних рутинних справ. Від спроб «заглянути за горизонт» – до жорстких, поглиблених висновків, до представницьких, дедалі компетентніших форумів (формат «круглого столу» на кафедрі ЮНЕСКО Харківського університету сільського господарства – один з останніх).

Одне слово, не розчулено, а розкрилено, з відчуттям не гучної, але відповідальної причетності маємо підстави констатувати: Сковорода повертається!

Повертається його ж настановленням «Дерзни быть щасливим», і, як рекомендовано великим проектом «Григорій Сковорода – 300», «Ввійти до Верховної Ради з пропозицією внести поняття «щастя» у Конституцію України як одну з найвищих цінностей – мету українського народу».

Повертається готовністю «бути присутнім», надихнути Президента, Верховну Раду, уряд України звернутися до ООН із пропозицією провести в Києві 2022 року, до 300-річчя від дня народження Сковороди, черговий Всесвітній саміт зі сталого розвитку під девізом «Духовність і мораль на ХХІ століття».

Повертається, зрештою, сутнісно – як це підтверджують герої книги «Садівник щастя».

Автор: Ігор СКРУТЕНЬ