№15, серпень 2006

Несторівський, 8: київська адреса полоненого коханням

27 серпня 1856 року народився Іван Франко

З вікна третього поверху будинку, що красувався на Несторівському провулку, було видно далеко. Іван Франко, тримаючи в правій руці порцелянову чашечку з кавою, дивився то на Андріївську церкву, то на Замкову гору. Він, уже знаний галицький поет, уперше прибув до України, а відтак і до Києва. Ніхто не супроводжував і не зустрів львів'янина. Це не здивувало Івана Яковича: чужі держави (Австро-Угорщина і Росія), віддалені традиції, не знайомі між собою наукові та письменницькі кола, навіть мова ніби спільна, єдина, але така різноголоса та різнобарвна

Будинок на Несторівському провулку, 8, де зупинявся Іван Франко, був, за описами істориків, такий: «Споруджений на ділянці землі, яка належала чиновнику І. Іванову. Триповерховий, цегляний. У плані близький до прямокутника, фасад декоровано цегляною кладкою. Вікна двох верхніх поверхів прикрашено сандриками з замковими каменями, нижнього – ліпними гірляндами. З 1908 року будинок і садиба перейшли у власність банкіра та громадського діяча Віктора Ігнатовича (1862–1933). Його квартира займала весь верхній поверх і складалася з шести кімнат, двох передпокоїв, кухні та ванної».
Нині приміщення справляє жалюгідне враження. Вікна й двері будинку, де вже тривалий час ніхто не мешкає, забиті дошками та закриті металевими пластинами. На іржавому залізному даху височіє нікому не потрібна телеантена, а поблизу неї – на даху! – росте гінка тополька. Вона сьогодні, не потребуючи догляду, пишно зеленіє серед новітніх висотних споруд, а занедбана меморіальна гранітна дошка нагадує, що в колись ошатному будиночку перебував Іван Франко.
Редакція «Віча» поруч – Несторівський, 4.
.»Давно я вже збирався і гаряче бажав звидіти Україну і Київ», – зізнався Франко в листі до письменника Олександра Кониського. Саме до нього й вирушив Іван Якович. То вже пізніше дехто поклав собі видати бажане за дійсне: мовляв, поета супроводжувала ціла група галичан. Насправді ж тоді його ще ніхто не називав Великим Каменярем і не вважав генієм. Отож не вельми високий на зріст, охайно вдягнений чоловік похмурого зимового дня 1885 року непоміченим добрався до пансіонату «Мінеральні води», власником якого був Володимир Качала – приятель Кониського.

Франко мав одну мету: «Склонити тамошніх людей, щоби помогли заснувати новий часопис літературний. Головна користь з тої подорожі була та, що я пізнав людей; щодо часопису, то небагато вийшло добра». Задум Франка не підтримали ні Олександр Кониський, ні Пантелеймон Куліш (щоправда, Кониський пізніше надіслав невеликі кошти). Душу заспокоювали хіба що теплі зустрічі з композитором Миколою Лисенком.

Коли знайомі кияни віталися між собою, Франко також знімав шапку й ґречно вклонявся. Один із нових поетових приятелів якось не втримався й запитав: «Ви всіх отих людей теж знаєте, добродію?» Іван Якович зніяковіло відповів: «Ні, нікого. Це вже у нас такий закордонний звичай вітатися з усіма, хто вітається з супутником твоїм на вулиці…»

Саме в той час до Києва прибула група російських учених. Ними, як і Франком, опікувалася культурно-громадська організація «Громада», тож галичанин, який перекладав із багатьох мов, без вагання пристав до науковців. Разом вони відвідали Софію, Андріївську церкву, Лавру та ще недобудований Володимирський собор. Російські гості шанобливо називали Франка Іваном Яковичем, але не за те, що він уже написав цілу низку вагомих поетичних і прозових творів (жодного з них не читали), а тому, що знався на історії й умів розповідати про минуле.

Пізніше відомий лірик Микола Вороний зазначить, що Франко, «швидше, належав до типу безпосередньо щирих і простих наддніпрянців, ніж до специфічно рафінованих галичан з їх плиткою, меркантильною вдачею, з застарілими забобонами і пристосованістю до дрібнобуржуазного трибу життя. Франко – це розмах і енергія, поєднана з елементарною простотою, але він перевищував наддніпрянців своєю культурою, хоч і не любив і не вмів виставляти її напоказ».

У ті дні, коли Франко бродив тихими вуличками, до Києва приїхала слобожанська вродливиця (народилася в селі Борки на Харківщині), випускниця Інституту шляхетних дівчат, а тепер слухачка Вищих жіночих курсів Ольга Хоружинська. Вона, за свідченням старшої сестри Антоніни, одразу «впала в око» чемному галичанинові. Той, повернувшись до Львова, 4 вересня 1885 року написав першого листа. Він був розважливий, з багатьма філософськими міркуваннями, але з рішучою пропозицією: «Що сказали б Ви, якби… я приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?». Десять років тому Франко зовсім інакше писав Ользі Рошкевич: кожне слово аж бриніло від палкої пристрасті. Що ж, тоді він був юнаком, а нині за плечима мав майже тридцять літ, арешти, невдалі видавничі проекти, копійчані статки…

Хоружинська пристала на всі умови. 16 травня (четвертого за старим стилем) 1886 року Іван та Ольга повінчалися в Павлівській церкві, що прихистилася при головній київській споруді Колегії Павла Галагана. Дівчина не уявляла молодого без фрака та білих рукавичок. Мрія збулася: наречений усе це позичив. А ще романтична степовичка марила четвериком білих коней. Та вони не знадобилися, бо до церкви не треба було їхати: святе місце відділялося від квартири, де вони готувалися до шлюбу, тільки вузеньким коридорчиком. Залишалося його перетнути…

Коли Хоружинська на якусь мить затрималася, Франко за звичкою переступив поріг бібліотеки господаря (ним був учитель словесності Єлисей Трегубов – чоловік старшої Ольжиної сестри Антоніни) й, побачивши цікавий документ, зняв білі рукавички. Поет гортав би пожовклі папери аж до вечора, хоч позичений фрак виявився тіснуватим і муляв, але хтось невдоволено запитав: «Де ж молодий?». Наречений із жалем поклав документ, перехрестив його й себе: настав час прощатися з парубоцькою волею, викреслювати не з пам'яті – з життя Ольгу Рошкевич, Юзефу Дзвонковську…

Франко поправив старанно зачесане назад густе волосся, мацнув пишні вуса й несамохіть провів пальцями вздовж ґудзиків: усі були застебнуті, верхній, п'ятий, – аж під коміром. Тому й муляло. А Ольга вже не йшла – пливла: високий білий капелюшок, довга строга чорна сукня, три разки намиста… Так вони й сфотографувалися в салоні В. Висоцького. Ольга (уже законна дружина!) застигне перед апаратом, затиснувши рукавички між пальцями, а чоловік, сівши на стільця, скине їх, як щось осоружне, панське, й покладе на коліна великі натруджені руки.

Цю шлюбну світлину Франко надішле Елізі Ожешко. Саме польська письменниця й збереже її для історії, бо Львів дуже неприязно зустрів звістку про одруження Франка з «малороскою». Поет змушений був зізнатися: «Живемо, як пустельники». А Київ швидко забув про поштивого галичанина, оскільки не мав доступу до його публікацій. Урвалася ще одна ниточка, яка єднала два центри української культури: Франкові, як авторові «бунтарських» творів, на тривалий час заборонили в'їзд на територію Російської імперії.

1904 року Франко вперше й востаннє стояв у Римі перед скульптурою Мойсея, яку витворив Мікеланджело. Весною 1905 року до Італії їхав Михайло Коцюбинський. Він прямував через Львів і не міг не завітати до Івана Яковича. Той прочитав уривки з поеми «Мойсей», над якою напружено працював. Прозаїк із Великої України (так тоді казали галичани) залишив разюче свідчення: «Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою!.. В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба в його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою».

Наприкінці квітня 1908 року Франко захворів: далися взнаки три арешти та вогкі каземати, в яких поет провів майже 24 місяці. 1909 року повертаючись із Одеси після лікування, заїхав до Києва. Уперше побачив у театрі Садовського виставу своєї драми «Украдене щастя» й заплакав. Крізь гіркі, прощальні сльози дивився вдалечінь із третього поверху того ж таки будинку на Несторівському провулку. Ліхтарі не світилися, й зорі над Андріївською церквою блищали так яскраво, ніби аж палахкотіли. Поет доторкнувся покорченими вузлуватими пальцями до підвіконня. Там, де 1885 року стояла порцелянова чашечка з кавою, було порожньо.

Музей Івана Франка у столиці й стотомне видання його творів – будуть!

У цьому впевнений онук геніального поета Роланд Тарасович Франко (на знімку). Саме він став ініціатором утілення в життя цих давніх задумів. Широкомасштабні починання підтримали Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України та численні столичні громадські організації. Але…

Диво дивне (і нині не розгадане): не Іванком чи Івасем називали батьки сина, а Мироном. «Бідний малий Мирон!» – таким вигуком-зітханням завершується автобіографічне оповідання «Малий Мирон». Мирон – один із найулюбленіших псевдонімів Франка. А загалом їх було дуже багато: Гаврило Кремінь, Джеджалик, Микита, Нагірний – усього розшифровано 99. Ще 1956 року академік Олександр Білецький констатував: до того часу три академічні інститути не в змозі були навіть передрукувати те, що Іван Якович опублікував протягом сорока років творчої діяльності.

П'ятдесят томів, які побачили світ наприкінці минулого століття, мали численні купюри й охопили далеко не весь доробок невтомного трудівника на ниві слова. Лише один поет (це Петро Перебийніс) якось публічно сказав, що прочитав томик за томиком – від початку й до останнього розділового знака. Сьогодні немає жодного літературознавця, який бодай погортав УСІ твори Франка. І тому, що вони ще й досі не зібрані воєдино (розпорошені в численних періодичних виданнях позаминулого та минулого століть), і тому, що написані різними мовами….

Не всю дідову спадщину осягнув і Роланд Франко. У цьому він зізнається щиро, без удаваного суму та жалю: життя складалося так, що інакше й не могло бути. Науковець, колишній заступник директора столичного Інституту автоматики та директор Інституту аналітичних приладів, а нині – віце-президент Міжнародного науково-технічного університету (народився 28 березня 1932 року в сім'ї наймолодшого поетового сина Тараса), хоч і не вперше потрапивши до приміщення, де зберігаються дідові рукописи та бібліотека, знову й знову то переглядає аркушики, списані акуратним дідовим почерком, то гортає унікальні видання з поетової книгозбірні. Тримаючи в руках Новий заповіт грецькою та латинською мовами 1657 року видання, Роланд Тарасович починає розповідати про свої турботи й задуми:

– Сьогодні опікуюся аж трьома справами. Щонайперше – створенням музею в Києві. Не тільки тому, що тут не раз бував мій дід і що саме в столиці зібрано поетові рукописи (понад п'ять тисяч одиниць зберігання) та упорядковано його персональну бібліотеку (а це – 12 тисяч одиниць зберігання). Слід хоча б у нинішньому столітті остаточно довести, що спадщина Івана Франка належить не Львову, ба навіть не Галичині, а всій Україні. Це й має засвідчити створення музею у столиці. А ще я прагну розгорнути другий значний проект – розпочати популяризацію поетового доробку на Сході та Півдні рідної держави. Мої виступи в Криму засвідчили: Франкове слово потрібне й там. І нарешті – повне зібрання творів.… Це моя третя болюча проблема. Всі – за, але за справу конкретно ще ніхто не взявся. Попереду – велика дослідницька робота. Вірю, що до нового ювілею – 160-річчя з дня дідового народження – стотомник побачить світ.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Сьогодні, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Сьогодні, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Сьогодні, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня