Ірина Мерлені. Тендітна жінка із залізною хваткою

У світі не так багато жінок, котрі поєднують у собі шалену волю до перемоги, сталеві м’язи, жіночу вроду та кмітливість. Серед цих рідкісних пань – олімпійська чемпіонка з вільної боротьби Ірина Мерлені. Ця витончена й симпатична жінка здобула золоту медаль на Олімпіаді в Афінах (2004) та бронзову в Пекіні (2008). А про численні титули й перемоги на світових та європейських чемпіонатах годі й казати.

– Ірино, здобувши в Пекіні бронзову медаль, ви залишили килим, але рік тому тріумфально повернулися у спорт і знову стали переможницею міжнародних турнірів. Як вам удалося так швидко повернути належну фізичну форму, тим паче що менш як рік тому ви народили другу дитину?

Ірина МЕРЛЕНІ народилася 8 лютого 1982 року в Кам’янці-Подільському Хмельницької області. Під впливом брата Олексія Мельника в 15-річному віці почала займатися боротьбою у Хмель­ницькому. Олексій став її першим суперником і особистим тренером. Нині Ірина мешкає і тренується в Києві. До перемоги в Афінах вигравала чемпіонати світу в 2000, 2001, 2003 роках. Срібний призер чемпіонату Європи 2001 року. Дворазова чемпіонка Європи (2004, 2005). Заслужений майстер спорту України з вільної боротьби. Зріст – 150 см, вагова категорія – 48 кг. Після включення жіночої вільної боротьби до олімпійської програми стала першою олімпійською чемпіонкою в цьому виді спорту. Одру­жена. Має двох синів — Артура та Адама. Хобі – гра на фортепіано, східні танці, участь у телевізійних шоу.

– Гадаю, завдяки моїм амбіціям і тому, що я просто не можу без боротьби! Спробувавши себе протягом цього часу в різних шоу, телевізійних проектах, зрозуміла: боротьба – це моє і тільки моє. Я дуже люблю спорт!.. Але нічого цього не було б, якби не люди, які вірили в мене. Я робила операцію на коліні, народжувала дитину, а паралельно мої тренери запрошували мене на збори, переконуючи, що я повинна повернутися. У мене вірила й моя родина. Після народження другого сина Адамчика я набрала зайву вагу, батьки спеціально для мене обладнали в будинку спортзал. Фізично мені було важко, але подумки я бачила себе знову у великому спорті. Мрія здійснилася!

– Це добре, бо якщо бояться, то поважають! На нещодавніх змаганнях у Красноярську (турнір з вільної боротьби серії Голден Гран-прі «Іван Яригін») мені було непросто. У півфіналі здолала росіянку Стальвіру Оршуш, а у фінальному поєдинку за сорок секунд поклала на лопатки молоду й дуже перспективну японку Юрі Іріе. Я йшла боротися з радістю, з усмішкою, на позитиві, незважаючи на те, що японки завжди були дуже серйозними суперницями.

– Аж ніяк. У вагову категорію до 48 кг перейшла інша японка Хітомі Сакамото, багаторазова чемпіонка світу. Вона – явний лідер майбутніх змагань. До речі, Хітомі є моїм спортивним кумиром. Вона дуже підтримувала мене в олімпійський 2008 рік, бажала перемоги.

– Поки що не уявляю. Знаю лише, що боротимуся, як завжди, до останнього. Я мріяла помірятись з нею силами, тому мені буде цікаво. Окрім Хітомі, знайдеться ще багато гідних суперниць. Проте не варто забігати наперед.

– Незабаром у Софії відбудеться ліцензійний турнір, де розігруватимуть путівки до Лондона. Я серйозно готуюся. Треба потрапити до фіналу, бо лише перше й друге місця дають ліцензію. Як воно буде, один Бог знає, але я зроблю все можливе – для себе і для країни. Треба використати шанс, який знову мені випав.

– Важче, хоча досвід справді допомагає. На початку спортивного шляху мені було легше перемагати, адже я не була титулованою спортсменкою. Ніхто не знав, чого можна чекати від блондинки з України. А на лідерів завжди налаштовуються по-особливому.

– Мені дуже допомагають підтримка близьких, моє велике бажання плюс віра тренерів, уболівальників, яких не хочеться підвести. З дитинства серед моїх кумирів були Брюс Лі, Джекі Чан, Мухаммед Алі, Майк Тайсон. Їхнє життя, їхня жага перемог для мене взірцеві. Мене також дуже надихають фільми, які виховують бойовий дух і безстрашність: «Кривавий спорт», «Кікбоксер», «Хоробре серце»... Я виховувалася на цих фільмах. Можливо, також і завдяки їм я знову в спорті. А щодо жіночності, то всі відомі мені спортсменки з вільної боротьби – досить симпатичні дівчата, стежать за модою. У нас навіть на чемпіонатах світу та Європи проводяться конкурси краси. Наприклад, українка Тетяна Комарницька, яка двічі ставала чемпіонкою Європи, одного разу у Франції удостоїлася титулу «Міс світу».

– Нині складно про це казати. Хто знає, як складалися б у мене стосунки з гімнастикою? Аби досягти найзаповітніших цілей, треба, щоб вид спорту був справді твоїм, саме твоїм.

– Жодна перемога, приміром, у танцювальному шоу, не може зрівнятися з тією, яку здобуваєш на килимі. Ціна в них різна. До того ж я не можу жити без боротьби. А світське життя мені просто подобається.

– Мені пропонували бути депутатом Хмельницької міськради, Хмельницької облради. Завадила постійна зайнятість. Та й, щиро кажучи, в мене немає мети йти в політику. Не знаю, як ставитимуся до цього завтра, а нині для мене важливішими є виховування дітей та спортивні перемоги!

– Іще рано про це казати. Старшому сину Артурчику п'ять років. За рік-два відправлю його на плавання, за ним піде й Адамчик. Нехай плавають років до дванадцяти. Потім, якщо захочуть зайнятися боротьбою, всіляко їм допомагатиму. А загалом схвалю вибір будь-якого виду спорту, в якому вони захочуть реалізуватися.

Розмову вів Євген ТИЩУК.
Фото з домашнього архіву Ірини Мерлені.