Там, де гори, котеджі й перший ряст

Киянівський провулок причаївся за громаддям новочасних споруд на столичній Львівській площі. Він, короткий і вузький, щільно заставлений нахабними автомобілями, втікає від цивілізації в поетичну низину. Коли йти далі, повз акації, дерезу та металеві гаражі, то можна сягнути напівтемного підземного переходу – майже миттєвого таємничого переходу з урбанізованого сьогодення Великої Житомирської вулиці на дивовижні пагорби далекої минувшини й воднораз – із потемнілих острівців міської зими в юну, ще наївну київську провесінь. Її звабливе царство вже володарює на горі Дитинка, де в середині третього століття до нашої ери розсипалося намистом укріплене поселення зарубинецько-корчуватської культури. Тут (узвишшя ще називають Клинцем або Киянкою) березень уже по-школярському натхненно, хоча ще несміливо просвітлює туманні пасма й додає зеленої барви
в сизу ряднину схилів, поцяткованих торішніми сухими бур’янами.

З Дитинки, біля підніжжя якої прихистилися урочища Кожум’яки та Гончарі, чітко бачаться сусідні гори – Старокиївська й Замкова. У центрі ясної панорами величається Андріївська церква. Саме навпроти цієї святині людина набагато частіше, ніж серед хмарочосів, згадує, що в неї є душа. І вже хочеться погодувати голубів, розтривожених передчуттям ранньовесняного кохання, витерти останнім бурулькам шмаркаті носи, ба навіть покликати всі пагорби в гості й, за давнім абхазьким звичаєм, помити ноги, якими вони спираються на твердь вічності.

Коли стати на якийсь один із трьох концентричних кругів химерної бетонної конструкції на Дитинці, то кострубата подоба своєрідного сучасного капища допоможе зацікавленому поглядові легше мандрувати аж на пологе Задніпров’я, що намагається втекти від мегаполіса за видноколо. Повернувшись від обрію, наснажений синіми далями зір починає спотикатися то на купах сміття, то на покраяних схилах Замкової гори, в яку врізався фешенебельний квартал приватних будівель із лискучими металевими дверима незліченних гаражів.

Усі урочища, нижче від знаменитої Пейзажної алеї, густо засіяні барвистими, наче оперетковими, елітними котеджами. Вони, загнані в глибокі яри, силкуються вирватися з обіймів глиняної безвиході, благають блакитними вікнами-очима дати їм простору, свіжого повітря, вільного лету птахів. А ті оминають пістряві помпезні дахи – бояться неочікуваних витворів цивілізації в колись затишних природних низинах, які зоріють туди, де, за княжої доби, жебоніла річечка Киянка, й плачуть першими струмочками талої води.

Унікальні столичні гори – Старокиївська, Замкова, Дитинка, Щекавиця, а біля неї Лиса – занурюються в березневий туманець, мовби втікають від гаражів, сміттєзвалищ, котеджів і не можуть утекти, бо немає куди. Скрізь сліди сучасного недбальства: іржавий дріт, бетонні уламки, пляшки, діряві труби, бляшанки… Приречені жити серед усього цього, поки що величні узвишшя гордо вдивляються в небеса. Вкотре вражаєшся: яка все-таки невичерпна Божа ласка, що дарує просторам, скривдженим людиною, глибинну можливість залишатися собою.

Знову йдеш знайомими путівцями, щось шукаєш, а що саме, навіть не здогадуєшся, тому й не знаходиш. Простуєш і простуєш, чи сам, чи з молодою супутницею, а до ніг лащиться дрібненький ряст, а збоку пахне гілочкою бузку – поки що не розквітлою, проте живою, готовою вмиватися теплим дощем і пити лагідне післязимове сонце. На верхівках дерев ще по-сирітському туляться порожні пташині гнізда з шапками дірчастого снігу, але на схилах уже гострять свої списи травинки, аби тонше торішнє листя прохромити, а цупкіше – підняти бодай трішки вгору й, вивільнившись од його набридливої опіки, блідими пагінцями делікатно позначити стежку до підземного переходу – переходу з одухотвореної минувшини в урбанізоване сьогодення. Повертаєшся спиною до його гармидеру й зустрічаєш очима казкову красуню. Вона – таки вже справжня весна! – стоїть неподалік, майже поруч, на відстані простягненої руки.