«Він чує небо, як ніхто...»

Його пісні назавжди прописалися в наших серцях. Мало того: серця мимоволі співають, щойно почувши вже перші ноти легендарних творінь: «Дикі гуси», «Кохана», «Зелен-клен», «Тиха вода», «Чарівна скрипка», «Скрипка грає», «Як я люблю тебе»... Навіть короткий перелік нагадує: маємо справу з правдивою класикою жанру.
Напередодні солідної дати в автора співаних шедеврів Ігоря Поклада вперше за тривалі часи визнання немає коштів для організації ювілейного вечора. На противагу тій державі, яка 20 років тому щезла з мапи світу (і яка поціновувала митців значущого калібру), в новій Україні на вшанування гордості нації фінансів не знаходиться.
Утім, Міністерство культури таки зголосилося виділити 150 тисяч гривень. Що цією сумою можна покрити? Лише оренда залу чого варта, не кажучи вже про численні інші статті витрат. А якщо Кобзон приїде, Ротару…
Тож залишається одному з богів вітчизняного музичного олімпу… депресувати? У жодному разі. Часом зовсім непогана терапія – блукати стежками пам’яті.

– Ігоре Дмитровичу, оцінюючи пройдене з висоти років, який період творчості вважаєте для себе золотим?

– Кожен період є для мене дорогим. Зокрема, найперші кроки. Я почав писати музику у 8 класі. Вона переважила інше серйозне захоплення: мав розряди з різних видів спорту. Коли мені було 15, відчув, що таке успіх: він прийшов до твору на вірші Бориса Олійника «Пісня не заблудиться». За кілька років у союзі з Ігорем Барахом (непрофесійним поетом) народилася «Кохана». З нею Юрій Богатиков переміг на конкурсі в Болгарії. Особливо радувало те, що твір – українською мовою. Під час служби в армії познайомився з поетом Юрієм Рибчинським. Відтоді народився творчий тандем. Наша з Юрою пісня «Глаза на песке» у виконанні Тамари Міансарової вийшла на платівках неймовірно великим тиражем. Іще був чудовий період, пов’язаний із дівочим вокально-інструментальним ансамблем «Мрія». Створив його 1966-го на прохання Мінкульту. ВІА мав шалену популярність. Зафіксувався у всесоюзній гастрольній сітці, переміг у конкурсі артистів естради – нарівні з «Піснярами».

– Щойно вона мені продемонструвала своє виконання, я сказав: це – однозначно гран-прі! До речі, коли виконавець бере мою пісню на конкурс, обов’язково перемагає. З авторитетних міжнародних змагань лишень останнього часу нагороди привезли Катя Бужинська, Тіна Кароль, Міла Нітіч.

Поклад – колосальний мелодист із дивовижним чуттям часу. Тож не дивно, що в реєстрі виконавців, котрі прагнули співати його творіння, – суцільні світила. З-поміж них – Муслім Магомаєв, Дмитро Гнатюк, Євгенія Мірошниченко, Софія Ротару, Юрій Гуляєв, Йосип Кобзон, Рашид Бейбутов, Костянтин Огневой, Тамара Міансарова, Юрій Богатиков, Ніна Матвієнко, Тамара Гвердцителі, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Таїсія Повалій… Кумири, популярність яких вимірювалася й вимірюється не кількістю тинянь світськими тусовками, а любов’ю публіки. Стосовно сучасних тенденцій тотального ідолотворення композитор якось зауважив: «Не можна всіх підносити до рангу суперзірок. Останнім часом їх розвелося стільки, що вже неба не видно».

До слова, Поклад отримав «народного», коли йому було вже за 50: раніше званнями держава не розкидалася направо-наліво.

У 1970-ті в Ігоря Поклада зав’язався роман з театром і кіно. Перша адреса пристрасті – Одеський театр оперети, на ті часи – безмежно знаменитий. Музкомедію Поклада «Друге весілля у Малинівці» там поставив не хто інший, як іменитий ленінградський режисер Ігор Владіміров. З екранним мистецтвом композитора об’єднує написання музики до 60 фільмів. Творив він і для анімації. Приміром, разом із режисером Володимиром Дахном працював над культовим мультсеріалом про козаків. А потім настала інша доба, і все раптом розвалилося. Довго вмирала кіностудія імені О. Довженка. Не стало козирної для України галузі – мультиплікації. Театри давним-давно балансують на межі розвалу. Мистецтво перетворилося на апендикс, який особливо заважає владі під час чергового затвердження держбюджету.

– У цьому напрямі тепер мало працюю. Хіба що на замовлення. Моя творчість нині пішла в театр. В арсеналі – більш як 30 оперет і мюзиклів. Вони йдуть геть на всіх театральних сценах країни. «Конотопська відьма», як стверджують критики, є класикою. Зараз для мене головне – поставити рок-оперу «Ірод» (лібрето Олександра Вратарьова. – Авт.), робота над котрою тривала понад 10 років. Хочу здійснити задумане в Харкові. Там молодий прогресивний колектив. Твір сприйняли на ура. Але для постановки треба близько півмільйона доларів. Театр може виділити лише 100 тисяч гривень. Ті, хто слухав «Ірода», не залишилися байдужі. Роман Віктюк запалився: «Давай, я ставитиму!». Борис Краснов показував мені ескізи декорацій… Щоразу все начебто готово, та в останній момент зривається. А державі – «по барабану».

– Стосовно них отримую масу листів від шанувальників. І ось ще цікавий момент. На моєму сайті викладаю ноти пісень. То вони дуже затребувані: по 40–50 скачувань на день! Отже, потрібні людям. Утім, написав пісню пам’яті мого друга Володі Івасюка. Хто і де її транслюватиме? Скрізь панує комерція, що диктує моду на молодих виконавців та нехитрі хіти. Головне, щоб було простіше, щоб слухач не перевантажував себе роздумами… Зінкевич телефонує з Італії, запитую: «Що там робиш?». «Концертую, – відповідає, – я в Україні «неформат».

У молодості зазвичай на регалії плювати. Здається, Ігор Поклад дуже спокійно до них ставиться. Хоча є лауреатом держпремії імені Т. Г. Шевченка, кавалером орденів. А може, підійшовши до наступної круглої цифри, Ігор Дмитрович вкотре переконався в перевазі цінностей іншого порядку. У Мілана Кундери є такий пасаж: «Музика – насос для надування душі. Гіпертрофовані душі, перетворені на великі кулі, підносяться під стелю концертної зали, наштовхуючись одна на одну в неймовірній давці». Заварювати і патронувати таке сакральне дійство – хіба не найвища місія і, відповідно, нагорода?

– Скажіть, Ігоре Дмитровичу, ситуація із захистом авторських прав для композиторів справді кепська?

– Москва платить обов’язково, якщо десь у телеефірі була музика. Хай навіть пролунало дві ноти і в титрах написано «Поклад». А в нас не платить ніхто. Уже 6 років суджусь із тими, хто видав касети мультфільму про козаків. Ліцензійні касети, завважте. Я не отримав з цього ані копійки. Тож судитися – все одно, що битися в залізобетонну стіну головою. До мене підійшов представник протилежної сторони й каже: «Ігоре Дмитровичу, я дуже люблю вашу творчість, дуже вас поважаю, але суд ви не виграєте». «Як? – питаюся. – Закон на моєму боці». «Так, – каже, – ви праві, але все одно не виграєте».

– На жаль, з тих, хто був колись поруч, уже немає: Юри Богатикова, Міші Ткача, Володі Дахна, Жені Мірошниченко, інших…

– Принаймні, задоволення від спілкування з ними часто отримуєш більше.

– І більярдист. Людські пороки мені не чужі. Та й мої співавтори цим також грішать.

Замість коди найвлучніше процитувати присвяту Олександра Вратарьова композитору-ювіляру:

Ігорю Покладу

Помилуй, Бог,
Ну как мы все речисты
И понапрасну тратим
Столько лишних слов...
Снимите шляпу перед
мелодистом –
Его душе суфлирует любовь,
И лунный свет,
И шорох желтых листьев,
И проливная майская гроза.
Снимите шляпу перед
мелодистом,
Когда к нему приходят голоса.
И ноты, словно солнечные искры,
Ликуют в круговерти золотой…
Снимите шляпу
Перед мелодистом,
Он слышит небо, как никто
другой.

Фото з офіційного сайта Ігоря Поклада.