№13, липень 2006

Проторована дорога, третій шлях чи манівці

Політична модернізація, інститути громадянського суспільства та стратегія їх розвитку

Становлення інститутів громадянського суспільства відбувається в рамках процесу модернізації, тобто передбачає комплекс соціальних, економічних, політичних, культурних, інтелектуальних трансформацій. Цей аспект обумовлює необхідність дослідження. Актуальність цієї проблеми відображено в низці досліджень українських науковців. Значний інтерес, зокрема, становлять монографії та колективні наукові розробки, серед них – Є. Головахи, В. Горбатенка, Г. Зеленька, А. Колодія, Ф. Рудича та ін. Найвідоміші сучасні західні представники теорії модернізації Г. Алмонд, Д. Аптер, С. Верба, Л. Пай, С. Хантингтон, В. Цапф, С. Ейзенштадт зазначають, що теорія модернізації пройшла у своєму розвитку два етапи. Спочатку як односпрямований еволюційний розвиток суспільної системи, мета якої – досягнення відсталими країнами Азії, Африки та Латинської Америки рівня США як економічного, так і соціально-політичного зразка. У політології модернізація прирівнювалася до демократизації, відтак недооцінювалася внутрішньополітична боротьба за владу й головна увага приділялася впливу міжнародних чинників. Суть цієї концепції полягала в тому, що країни, які розвиваються, здатні запозичити низку вже готових й апробованих у розвинених країнах політичних інститутів (централізована держава, парламент, багатопартійна система, загальні вибори тощо) й цінностей.

Модернізація, що веде до… деградації?

Наприкінці 60-х, а тим більше в 70-ті й 80-ті роки минулого століття прихильники теорії політичної модернізації, по-перше, почали детальніше вивчати конкретні політичні процеси з урахуванням специфічних історичних і національних умов, культурної своєрідності сучасних суспільств, а по-друге, основний інтерес став поступово переміщуватися від країн «третього світу» на Європу й Північну Америку. Останнім часом у центрі уваги перебувають політичні процеси на теренах колишнього СРСР, Китаю та Східної Європи.

На цьому етапі акцент було зроблено на вивченні труднощів політичного розвитку, зокрема проблем об'єктивної спричиненості криз, а також можливих шляхів і форм їх подолання. З'явилися концепції «часткової модернізації», «тупикової модернізації», «кризового синдрому модернізації». Йшлося про неминучість зіткнення старих, традиційних для конкретної національної політичної культури цінностей і норм політичного життя з новими, модернізованими інститутами, які не можуть без серйозної видозміни прижитися в суспільствах навздогінного розвитку. Результат цього зіткнення й боротьби багато в чому залежить від дій панівної в суспільстві політичної еліти. Причому традиційні еліти можуть виступати й ініціаторами модернізації, сподіваючись стати головними споживачами плодів її успішного завершення.

Нині розрізняють два історичні типи модернізації – первинну й вторинну.

Первинна модернізація характеризується як теоретична конструкція, що охоплює різноманітні соціокультурні зміни, які супроводжують період індустріалізації та виникнення капіталізму в окремих країнах Західної Європи та Америки. Головна ідея первинної модернізації полягає в тому, що передумовою процесу індустріалізації та розвитку ринкових відносин є індивідуальна свобода й автономія людини, поширення сфери її прав.

Вторинна модернізація охоплює економічні, політичні, соціокультурні зміни, які відбуваються в країнах, що розвиваються (країнах «третього світу») в умовах цивілізованого оточення та за наявності зразків модерної соціальної, політичної організації й культури, які склалися у високорозвинених країнах. Однак найбільший інтерес становлять концепції та погляди на модернізацію колишніх соціалістичних країн. Деякі дослідники вважають за потрібне ввести навіть новий термін – «третинна модернізація», яким позначають перехід до сучасності тих середньорозвинених країн, де зберігаються гальмівні реалії та риси колишньої політичної й ідеологічної системи. Деякі дослідники, зокрема Г. Зеленько, розрізняють країни з органічним та неорганічним розвитком (навздогінна модернізація). На розвиток останніх впливають переважно зовнішні, а не внутрішні чинники, тому зміни в економіці, культурі, політиці та соціальній сфері доволі часто не відповідають одна одній. Звичайно, навздогінна модернізація набуває специфічних рис, залежно від конкретних обставин розвитку тієї чи іншої країни. Розвинені країни розглядаються як приклад, орієнтир, до якого слід прагнути в процесі перетворень. «Належність до країн неорганічного типу модернізації, однак, не означає, що та або та країна приречена належати саме до цієї категорії. Досягнення певного стану в розвитку громадянського суспільства, економічної та політичної сфери можуть вивести її в розряд країн з органічним типом модернізації»1.

Атож, можуть. Але якщо йдеться про «посткомуністичну» модель модернізації, слід уникати низки небажаних наслідків. А. Гальчинський, наприклад, вважає, що «здоганяльна» модернізація, тобто рух завчасно заданою траєкторією, за опрацьованими й нав'язаними суспільству ззовні схемами, призводить, по-перше, до інтелектуальної деградації суспільства, спустошення свідомості й, по-друге, до деформації політичної системи, яка стає однополярно орієнтованою в ситуації «придушеного плюралізму». За цих обставин народ як основний суб'єкт суспільного прогресу не може бути сувереном своєї історії, а історичний процес розглядається як механічне втілення запозичених іззовні цінностей. І, по-третє, навздогінна модернізація призводить до деградації реформаторської еліти, котра, на думку А. Гальчинського, прагнучи будь-якою ціною утвердити у власній державі чужі стандарти, денаціоналізується, стає космополітичною, віртуальною2.

«У процесі трансформацій, що розгортаються в країнах ЦСЄ, СНД і Балтії, сформувалася плюралістична модель модернізації, де кардинальні перетворення є результатом постійних компромісів між основними політичними силами. Тобто для посткомуністичних країн політична модернізація є визначальною. Більше того, політична модернізація для цих країн є, на наше переконання, умовою (способом) переходу від авторитаризму до демократії, котра створює своєю чергою подальші умови для модернізації економічної та соціокультурної сфери»3.

На думку А. Арато й Дж. Коена (авторів відомої праці «Громадянське суспільство і політична теорія»), процес відродження громадянського суспільства й визволення від панування авторитарної держави починається з етапу лібералізації, тобто з відновлення та поширення втрачених прав людини, і закінчується етапом демократизації, утвердженням принципу громадянськості та соціальної участі в політичній сфері4. І на різних стадіях формування громадянського суспільства слід використовувати різну стратегію.


Глобальний світ і прогрес

У концепціях модернізації можна виділити такі особливості формування та розвитку громадянського суспільства загалом і окремих його інституцій.

По-перше, громадянське суспільство визначається в них або як суспільство, що приходить на зміну традиційному суспільному укладу, або як суспільство, що виходить із сучасного стану та несе в собі всі його риси. В обох випадках це не різні типи суспільства, а лише різні його фази або стадії.

На сучасному етапі в усіх сферах життя суспільства співіснують та взаємодіють досучасні, сучасні й постсучасні системи. Найрозвинутіші в економічно й культурно країни Заходу становлять постсучасне середовище соціального простору. Значна частина країн, зокрема й Україна, перебувають на сучасній стадії розвитку або на етапі переходу до неї. Так звані країни «третього світу» належать за цією типологією до просучасних форм, де громадянське суспільство лише в «ембріональному» стані. Відтак статус громадянського суспільства на різних фазах його історичного розвитку різний. Якщо в постсучасному суспільстві держава стає лише одним із суб'єктів і учасників політики (поряд з іншими автономними суб'єктами), то в сучасному вона продовжує відігравати роль арбітра та єдиного координаційного центру, хоча й не такою вже мірою, як у досучасних (традиційних) суспільствах.

По-друге, разом із поширенням сфери впливу громадянського суспільства й укріпленням його статусу як основного суб'єкта інституціональних змін на постсучасному етапі відбувається глобалізація процесів його інституціоналізації. Е. Гідденс навіть вважає, що національна держава, яка панувала раніше, відходить у минуле, виникає глобальна суспільна система. Влада здійснюється на рівні локальних, регіональних центрів, у яких на перший план виходять впливові соціальні рухи і громадські асоціації5. У науці дедалі активніше відроджується та розробляється ідея І. Канта про «всесвітній громадський стан». Американський політолог Х. Булл уперше ввів у науковий обіг термін «глобальне громадянське суспільство»6. «Це громадянське суспільство є «глобальним» не тільки тому, що воно створене зі зв'язків, які перетинають національні кордони й проходять через «глобальний, позатериторіальний простір», й тому, що серед членів глобального громадянського суспільства набирає силу глобальне мислення»7. Основою суспільства цього типу виступають різні рухи й організації із захисту навколишнього середовища, миру, прав людини й культурної самобутності корінного населення. Вони успішніше, ніж державні системи, об'єднують людей, поділених своїм місцезнаходженням та громадянством, у єдиний соціальний простір.

По-третє, загальною рисою всіх зазначених теорій модернізації є орієнтація на пошук системоутворювальних чинників формування громадянського суспільства. Для більшості з них характерним є погляд на формування громадянського суспільства як на багато в чому спонтанний процес, зумовлений причинами випадкового характеру та свідомими діями людей. Пам'ятаємо, що в процесі соціалістичної модернізації політика превалювала над економікою, держава надмірно втручалася в економічні відносини та приватне життя людей. У суспільстві «реального соціалізму» фактично відбувалося одержавлення громадянського суспільства. «Режим досягнув значних успіхів у формуванні «нової людини» (так званого homo sovieticus)8. Це призвело до недооцінки ролі громадянського суспільства та його інститутів. І якщо на етапі зародження громадянського суспільства в його сучасному розумінні першорядне значення має розвиток промислової індустрії та техніки, то на етапі переходу до постсучасності переважним стає влив культури.

Дослідники підкреслюють зростання соціальних рухів, які приходять на зміну формам класової боротьби й котрим відповідають зазвичай три групи цілей: колективне споживання (спільність матеріальних та економічних інтересів); пошук соціальної та культурної ідентичності (спільність соціальних і духовних потреб); боротьба за локальну владу і частковий вплив у певних сферах політичного життя (спільність політичних інтересів)9.

По-четверте, у процесі історичної еволюції поступово змінюються соціальний образ громадянського суспільства, його соціальна структура.

Характерною рисою теорії модернізації є концентрація уваги на міжформаційних, тривалих лініях історії, а наступність розвитку країни розглядається як результат суперечливої взаємодії внутрішніх і загальноцивілізаційних соціокультурних чинників. Так, український політолог М. Михальченко визначає модернізацію «як будь-яке динамічне, свідомо регульоване та якісне покращення в економічній, політичній сферах, яке, з одного боку, означає пристосування до європейської цивілізації, а з другого – це природний, але прискорений процес запозичення досягнень, вироблених у процесі розвитку людства, і втілення в суспільне життя країни досягнень інших цивілізацій»10.

В економіці важливими чинниками модернізації є розширення індустріальних технологій, які базуються на використанні капіталу та наукового знання, широкому освоєнні природних ресурсів, розширенні вторинного (переробка, торгівля) та третинного (ринок послуг) секторів господарства, розвиток ринків товарів; у соціальній сфері – послаблення колишніх запропонованих типів соціальності та розширення сфери нових цілераціональних зв'язків, які засновані на професійних або ринкових критеріях, що супроводжується зростанням майнової диференціації, розподіл діяльності на виробничу, політичну та суспільну; у сфері політики – створення централізованих, національних держав, у рамках яких активізуються різні соціально-політичні рухи та групи, що відстоюють свої інтереси; в культурній сфері – диференціація духовних систем і ціннісних орієнтацій, секуляризація та плюралізація громадської свідомості й освіти, поширення грамотності, формування національної культури та мови, різноманіття ідеологічних течій, розвиток засобів масової інформації та комунікації.


Найшвидше «втікають на квадратних колесах»

Інституціоналізація громадянського суспільства є результатом ускладнення та диференціації соціально-політичної системи в цілому і ефективним механізмом, що дає змогу оптимізувати процеси, які відбуваються в системі, підвищити її стійкість та адаптаційні можливості. Відповідно, часові рамки формування інститутів громадянського суспільства, способи здійснення цього процесу визначаються типом модернізації.

Історичним ініціатором модернізації був регіон Заходу. Там модернізація загалом мала органічний характер, вирізнялася синхронністю визрівання передумов, тривалістю та поступовістю.

Інші ж регіони належать до зони так званої навздогінної модернізації. Вона припускає, що одні елементи суспільства «втекли» вперед, більш-менш відповідають розвитку в передових країнах, а інші ще не «визріли», відсталі у своєму розвитку або геть відсутні. Розвиток суспільства за «навздогінної модернізації» нагадує рух «квадратного колеса». Варіюються в різних країнах лише систематичність «струсів», глибина «вибоїв» та швидкість руху. «Рухання колеса» – вдалий образ циклічного процесу «вторинної» модернізації, коли чергуються еволюційні та революційні начала. Колесо зі скрипом перевалюється через ребро між гранями, а потім завмирає на новій грані: період бурхливого, але надзвичайно нерівномірного розвитку змінюється стагнацією або повільною еволюцією в напрямі, обраному раніше. Одна зі складних проблем, що виникають за такого перекидання граней, полягає в тому, що соціальна структура суспільства, яка погано пристосована до різких потрясінь, усе-таки мусила пристосовуватися до змін. І успіх модернізації в такому разі залежить від ефективності громадсько-політичних інститутів, які могли б адекватно реагувати на зміни та амортизувати поштовхи: від державно-правової системи, партій та рухів, від безпосередніх контактів керівників країни з бізнесом, інтелектуалами, народом, від збройних сил, засобів масової інформації тощо. Тут виділяють другий ешелон – країни, які здійснювали модернізацію на незалежній національній основі, і третій – країни, що розвивалися через систему колоніалізму, залежності як сировинний додаток до розвиненіших країн11.

У регіонах «навздогінної модернізації» перетворення почалися значно пізніше, як правило, свідомо, під впливом прикладу західних країн. Однак спроби втілити західну модель модернізації (як і громадянського суспільства) в інших соціополітичних умовах, пов'язаних передусім і з більшою роллю держави, незмінно приводили до її модифікацій, часом досить значних. «Сьогодні держава, – зазначає М. Ходаківський, – у змозі вирощувати свого суперника в особі громадянського суспільства»12. Зрештою, успішність модернізації залежала від того, наскільки органічно вона вписувалася в національні інститути й підтримувалася суспільством чи бодай його значною частиною. «…тільки нація як поєднання держави й громадянського суспільства може бути конкурентоспроможною в сучасній суспільно-політичній ситуації»13.

У контексті процесу модернізації здійснюється політична модернізація, котру українські науковці визначають як процес трансформації суспільства, що супроводжується формуванням політичних інститутів, соціальною мобілізацією та розширенням політичної участі, поширенням демократичних цінностей і норм14. Цей процес обумовлено й об'єктивними (соціально-економічними та культурними), й суб'єктивними (здатність еліти здійснювати більш або менш ефективні зміни суспільної системи) чинниками. Цілями політичної модернізації стають: створення нових політичних інститутів для розв'язання кола проблем, яке постійно розширюється в усіх сферах; зміна орієнтацій еліти та лідерів на відкриту боротьбу; формування раціональної бюрократії.


Як вирватися із «сірої зони»

Відтак політична модернізація означає зміну відносин між державою та суспільством. Взаємодія держави й соціальної системи відбивається в проблемі функціональних можливостей модернізаторської еліти. Ця проблема під час політичних змін конкретизується через ідентифікацію природи й будову модернізаторської еліти; рівень модернізації основних соціальних груп і верств; визначення відносин модернізаторської еліти й стратифікаційної системи, а також із державою; визначення функцій модернізаторської еліти у взаєминах держави й суспільства. У ході модернізації відбувається перегрупування політичних сил і розмежування всередині політичної еліти. У визначенні відносин і функцій політичної еліти, у взаєминах держави й суспільства на сучасному етапі дослідники зараховують до негативних чинників антигромадську, антиправову поведінку правлячої еліти.

Перша хвиля процесу модернізації в Україні засвідчила, що слабкість, нерозвиненість інститутів громадянського суспільства призводить до непредставленості інтересів широких кіл, що істотно впливає на суспільно-політичний процес. Хоч би які були наміри та ідеологічні настанови керівників держави, проте якщо відсутні імпульси з боку громадянського суспільства влада не може не набувати рис авторитаризму.

Слабкість інфраструктури громадянського суспільства й відсутність каналів самовираження окремих прошарків населення компенсується в Україні формуванням множини елітних груп. Замість розвиненого суспільного плюралізму швидкими темпами створюється елітний корпоративізм.

Політична еліта не народжує нових соціальних тенденцій, «це – сукупне породження всіх процесів політичної життєдіяльності суспільства»15, вона може лише посилити або послабити те, що вже існує в надрах суспільства й проявляється у взаєминах провідних соціальних груп. Характерна риса сучасного суспільства – державно-патерналістська ментальність, зневіра населення в можливість самостійного обстоювання власних прав. Доказом цього є відповідь на запитання, що є головною причиною недотримання прав людини і громадянина в Україні?

Як громадська думка, так і експерти називають одні й ті само найважливіші причини недотримання прав і свобод: з одного боку, це «небажання влади» (58% і 61% відповідно) та «недосконалість законодавства» (51% і 68%), з другого – «байдужість населення до проблеми дотримання їхніх прав» (41% і 69%). І ще одна причина, якій громадська думка надає меншої ваги (29%), ніж експерти (53%), – це недостатність інформації. Єдиний позитивний висновок із цього твердження: в українському соціумі присутнє розуміння того, що забезпечення та дотримання прав є завданням не лише влади, а й суспільства загалом16.

Доки економічний і політичний розвиток не супроводжуються певними зрушеннями в соціальній структурі й політичній культурі, ліберальна демократія не може відбутися. Політичний розвиток в Україні на сучасному етапі характеризується двома тенденціями. Перша тенденція знаходить свій прояв у дедалі ширшому залученні в політичне життя соціальних груп та індивідів (у всіх сферах суспільного життя створено інститути громадянського суспільства), в послабленні традиційної політичної еліти та занепаді її легітимності. Про що свідчать соціологічні дослідження17. Друга – виражається у специфічній формі здійснення модернізації. Ця специфіка виявляється в авторитарних методах діяльності та менталітеті політичної еліти, яка дозволяє тільки одностороннє (з верху до низу) прямування команд за закритого характеру прийняття рішень. До того ж владній еліті необхідно «паралельно з підвищенням ефективності управлінських рішень знайти розумний компроміс у своїх політичних амбіціях…»18.

Перспективи політичної модернізації визначатимуться здатністю режиму розв'язати такі чотири групи проблем, що мають як загальний, так і специфічний український характер: виведення з-під політичного контролю переважної частини економічних ресурсів; створення відкритої соціальної структури шляхом подолання стійкої територіальної та професійної закріпленості людей; формування політичних інститутів і культури, які забезпечують взаємну безпеку відкритого політичного суперництва різних сил у боротьбі за владу; створення ефективної системи місцевого самоврядування, що здатна стати реальною альтернативою традиційному бюрократичному централізму.

Відомий американський політолог Т. Каротерс у статті під знаковою назвою «Кінець транзитивної парадигми» дійшов висновку, що транзитивна парадигма, котра передбачає безперервність руху до демократії країн, які здійснюють перехід від авторитаризму до демократії, вже себе вичерпала, бо в тих країнах, що стали повноцінними демократіями, транзит уже завершений, а ті, що не змогли здійснити цей перехід, уже й не перебувають у транзиті. Такі країни не є диктатурами, але й не рухаються до демократії. Вони перебувають у «сірій зоні», маючи деякі атрибути демократичного політичного життя: наявність опозиції, незалежне громадянське суспільство, регулярні вибори й демократичні конституції. Однак дефіцит демократії в цих країнах полягає в тому, що всі ці механізми не забезпечують головного – представництва інтересів людей. І як типовий приклад країн «сірої зони» серед посткомуністичних країн Т. Каротерс наводить Молдову, Боснію, Албанію та Україну19. Нездатність влади й опозиції вивести Україну на стійку траєкторію модернізації ставить наше суспільство перед потребою пошуків парадигми, що включає в себе стратегію економічного й політичного розвитку. Отже, процеси інституціоналізації громадянського суспільства й модернізації є складовими стратегії розвитку нашої країни.


джерела:


1Зеленько Г. «Навздогінна модернізація»: досвід Польщі та України. – К.: Критика, 2003. – С. 17.
2Гальчинський А. Глобальна криза чи криза глобалізації // Віче. – 2002. – №1. – С. 47–48.
3Зеленько Г. «Навздогінна модернізація»: досвід Польщі та України. – К.: Критика, 2003. – С. 27.
4Гражданское общество: Реф. сбор. / Рос. акад. управл.; Отв. ред. Г.И. Иванов. – М.: РАУ, 1994. (реф. А. Арато, Дж. Коэн, К. Кумар, А. Аг, А. Сейлс). – С. 3.
5Социологические теории модерна, радикализованного модерна и постмодерна: научно-аналитический обзор / Авт. обзора: Ю.А. Кимилев, Н.Л. Полякова. – М.: ИНИОН, 1996. – С. 17–18.
6Макаричев А.С., Сергунин А.А. Постмодернизм и западная политическая наука // Социально-политический журнал. – 1996. – №3. – С. 151–168.
7Див.: там само. – С. 161.
8Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні. Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю (30 травня 2001 р., Київ) / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – С. 51.
9Социологические теории модерна, радикализованного модерна и постмодерна: научно-аналитический обзор / Авт. обзора: Ю.А. Кимилев, Н.Л. Полякова. – М.: ИНИОН, 1996. – С. 18.
10Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К., 2001. – С. 36–37.
11Политология: Словарь-справочник / М.А. Василик, М.С. Вершинин и др. – М.: Гардарики, 2001. – С. 162.
12Ходаківський М. Громадянське суспільство і національна держава / Віче. – 1998. – №9. – С. 42.
13Див.: там само.
14Політологічний енциклопедичний словник / Упоряд. В. П. Горбатенко; За ред. Ю.С. Шевчука, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 365.
15Траверсе О. Політичне лідерство, національна еліта і практика модернізації суспільства // Політичний менеджмент. – 2006. – №1. – С. 31.
16Войтенко Т.О., Гончарук О.С., Привалов Ю.О. Громадянське суспільство в Україні: аналіз соціального конструювання. Наукова збірка / Відп. ред.: Ю. Саєнко. – К.: Стилос, 2002. – С. 61.
17 Войтенко Т.О., Гончарук О.С., Привалов Ю.О. Громадянське суспільство в Україні: аналіз соціального конструювання. Наукова збірка / Відп. ред.: Ю. Саєнко. – К.: Стилос, 2002. – 368 с.; Українське суспільство 1994–2004. Моніторинг соціальних змін / За ред. д.е.н. В. Ворони, д.соц.н. М. Шульги. – К.: Інститут соціології НАН України, 2004. – 705 с.
18Медвідь Ф., Гордієнко М. Феномен «помаранчевої революції» в контексті розбудови громадянського суспільства // Політичний менеджмент. – 2006. – №1. – С. 53.
19Цит. за: Бекешкіна І. Процес демократизації в Україні й розвиток політичної свідомості населення. Українське суспільство 1994–2004. Моніторинг соціальних змін / За ред. д.е.н. В. Ворони, д.соц.н. М. Шульги. – К.: Інститут соціології НАН України, 2004. – С. 233.

Автор: Оксана МИХАЙЛОВСЬКА

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Сьогодні, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Сьогодні, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Сьогодні, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня