Картини-послання

Розповідати про мистецтво народної художниці України Віри Іванівни Баринової-Кулеби, з якою ми дружимо багато років, і легко, і важко. Легко тому, що все створене практично народжується на моїх очах. Кожну щойно написану картину їй не просто хочеться показати, а це логічна потреба митця, – поділитися відчутим, знайденим. По-дитячому примруживши очі, стиха, якось ніби винувато питає: «Ну, як тобі?».

Знаючи її внутрішній скепсис до похвальби, кажу коротко, як є: «Клас!». Ця сучасна універсальна репліка, власне, й запозичена мною зі словникового запасу Віри Іванівни. Вона ж, у свою чергу, не помітила, коли і як впустила у власну чарівну полтавську говірку це слівце, одне з багатющого жаргону улюблених вихованців-геніїв, яких вона, професор, навчає живопису в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури.

«Ні, ти скажи, чому». Отут уже воістину виявляється її доточність митця, вимогливість педагога, звичайна відповідальність людини, яка робить те, що любить. Усе життя – від тих 14 років, коли батько доставив її на возі до Харківського художнього училища із села Римарівка, що потопало в пахучих травах і рясних садах на Гадяччині. Про класичну деталь, характерну для тогочасних сільських дітей (вона ступила босою на поріг училища – елементарно не було у що взутися), художниця згадує, світло посміхаючись. Та й на вступні екзамени вони з батьком запізнилися рівно на місяць. Але в результаті все склалося щасливо. Мудрий директор дозволив талановитій дівчинці скласти екзамени навздогін навчальному процесові. Було це на початку 50-х років минулого століття. А вже скільки «тухольок» вона стоптала згодом, то важко й перелічити: на блискучому вступі до Київського художнього інституту, потім у майстернях-аспірантурах видатних українських художників, а згодом невтомно долаючи дороги життя.

У пізнанні, у навчанні була ненаситною, невгамовно шукала те, чого прагнула її душа. Ніби надолужувала те, що не змогли реалізувати її талановиті пращури-землероби, гречкосії. З генами вони турботливо передали їй у спадок найзаповітніше: картинами розповісти про їхню нездійснену мрію – побудувати рай на землі. І тому, мабуть, у своїй творчій темі художниця лишається самою собою з першого самостійного кроку.

Вона шукає той рай, що, наблизившись, ураз віддаляється, зваблюючи на все нові й нові художні пошуки. Сільська тематика в її картинах набирає метафоричного смислу, часом розростаючись до космічних обширів.

Звичне сільське життя споконвічною мудрістю праці підноситься над часом, над суспільними формаціями, над метушнею політичних партій і течій. Хто вони були б без шматка свіжоспеченого хлібця, що, як мікровсесвіт, тепло вібрує в маминих долонях?

Художниця наче сповідується перед глядачем. І не так важливо, чи пам’ятає, як дуже давно квітуча груша здалася їй вище неба, чиста річечка Грунь до тремтіння в колінцях – широчезною, що й не переплисти, а втаємничена стежка поміж плеткого верболозу вела у якісь незвідані краї. Дівчинка дуже здивувалася. А може, це і є рай? І якщо гарно намалювати, то краса і рай поселяться в хаті. В її душі вони вже зайняли своє місце – назавжди. По сьогодні. Дитячий подив перед незворотним перебігом зими й весни, літа й осені. Вони пливуть, пливуть і завжди повертаються тоді, коли найпотрібніші працьовитим людям. Перед неперебутнім теплом рідної хати. У рідкісні хвилини відвідин села іноді їй здається, що там, за вгрузлим від часу вікном, промайнула заклопотана фігурка мами. Як завжди, кудись зникла. Куди? Чому не зупинилася бодай на мить? Перед плачем рідної землі, що її заповзятливі нувориші перетворюють із плодючої на порох, від якого й краплини дощу відскакують. Перед надприродною невблаганністю втрати близьких. Перед дияволіядою війни й голодомору. Чому? Навіщо? Перед калейдоскопом барвистих ярмарків. Перед рідним обличчям батька з вигорілим капелюхом, що обрамлює його чоло, мов німб святого...

Усе таке впізнаване, до щему в душі рідне. І я десь бачила у своєму дитинстві-мареві: золоті копиці щойно пов’язаних снопів жита застигли, мов церковні бані; ті ж запорошені обличчя косарів, що спокійно спочивають біля ярма поснулих волів... Облитий розкішним квітом вишневий садок, у якому врочисто й затишно, мов у хаті на Великдень...

Пронісши крізь усю творчість свій дитинний подив, художниця ніби справді у відповідях-картинах дослухається до голосу поколінь, об’єднує їх, спілкується їхньою мовою, передаючи у сьогоднішній день їхні незреалізовані сподівання. І знаходить таке гармонійне поєднання стилю, композиції, кольору, руху світла, потоків сонячних променів, космічної тиші зоряної ночі, яка закутала всі хліборобські поля, що здається: оце і є момент втіленого творчого надзавдання.

Мисткиня ніби й справді відкрила той земний рай, якого прагне людина. Тут живуть за простими правилами, придуманими не богами, а людьми, що добувають хліб від матері-землі. Це світ, де свій кодекс, у якому чітко зрозуміло, що таке грішне й праведне, добро і зло. Цей безхитрісний і тому єдино правильний спосіб життя й сформував бездоганну народну естетику, багатющу внутрішню культуру, за якими, власне, й жили покоління пращурів Віри Іванівни. І які вона всотала з молоком матері, синтезувавши в сучасне українське малярство осібною сторінкою, як художнє послання, як багатознакове провіщення тих, хто жив до нас і мріяв про краще життя для нас. Це її мова-місток, мова-пам’ять, мова-образ... Отут ніби й замикається одна спіраль витка попередніх поколінь і, як ніжна травнева парость, зав’язується нова. Щоб ментальна й духовна пам’ять поколінь не згасала. Художниця сказала серцем те, що хотіла сказати. А ми її почули, зрозуміли, емоційно збагатившись. Хіба це не поцілунок Бога?!

При монтуванні її нової виставки, що розгорнулася в Києві на люб’язно наданій Американсько-українською діловою радою (президент Вільям Морган) спільно з юридичною фірмою «Астерс» (Армен Хачатурян) площі, Вірі Іванівні допомагали кілька студентів. Розмістити більш як півсотні робіт, безліч разів підняти, поміняти місцями, знайти єдино точну архітектоніку змісту й форми готових полотен – це все одно, що знову намалювати одну велику красиву картину. І тут, у рутинній фізичній праці, вона вкотре побачила те, що завжди прагне бачити у своїх геніях: «Слухай, вони такі витончені! А як слушно підказували! Мов старики, все розуміють»... Іноді бачу, що для неї найвища винагорода, коли хтось із студентів перевершить її бодай у штриху, в якійсь незвичайній лінії. Значить, повірили. Це дуже дороге визнання. А коли зрідка стикається з духовною млявістю, як дитина, почувається обманутою.

Часом дуже втомлена повертається з академії. До найближчого метро з півгодини йти. Треба було б онукам фруктів по дорозі купити. Так несила.

Перед очима – постановочні композиції. Натура, баба Катя, здається, з температурою сиділа. А вона ж – ветеран, модель, яку писали майже всі повоєнні студенти. Треба зателефонувати, щоб завтра не виходила. І що придумати в наступній постановці? Щоб і китайські студенти пройнялися нашим національним духом, щоб зрозуміли українську школу образотворчості й водночас не відірвалися від рідних коренів.

Один із помічників у підготовці виставки, Роман, спитав: «Віро Іванівно, про що буде Ваша нова картина?». Вона подивилася на нього з легким докором: «Ох, Романе, Романе! Коли напишу, то й скажу!».

І мені важко передбачити, яким буде наступний прорив мисткині в її творчості. Це не можна ні спрогнозувати, ні вгадати. Психологічна таїна творчості ще не відкрилася жодній людині. Я тільки вірю, що наступні картини Віри Іванівни подарують нам нові могутні імпульси її художницького прозріння.　

Фото Ольги ПРОКОПЧУК.