Теоретична ідентифікація терміна «інформаційна політика» (на прикладі Російської Федерації)

Основну мету політичної комунікації можна визначити як досягнення в суспільстві гуманної рівноваги між свободою і контролем, зумовлене відповідальним ставленням до використання інформації на благо соціальної згоди.
Змістовне наповнення політична комунікація знаходить в інформаційній політиці, тому логіка наукового пізнання потребує теоретичної ідентифікації терміна «інформаційна політика». Це становить певну складність, бо на практиці трапляються різні тлумачення цього поняття. Передовсім слід уточнити суб'єкти інформаційної політики і на цій основі диференціювати інформаційну політику держави та інформаційну політику окремо взятого ЗМІ. Ці поняття не тотожні, але й водночас не вступають у змістову суперечність.

Найпоширенішими визначеннями терміна «політика» є «мистецтво управління державою» [7] або сфера діяльності держави, «пов’язана з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, суттю якої є визначення форм, завдань, змісту діяльності держави» [1]. У цих визначеннях акцент робиться на діяльності держави, державній владі. Деякі сучасні вчені-політологи вважають, що політика є особливою сферою життєдіяльності людей, пов’язаних із владними відносинами, з державою й державним устроєм, соціальними інститутами, функціонування і дія яких ведеться відповідно до законів, принципів і норм. Вона покликана гарантувати життєздатність громадян, різних співтовариств людей, реалізацію їхньої спільної  волі, інтересів і потреб [4].

Спираючись на визнання «четвертої влади», або «інформаційної влади», як влади реальної, а також на наукове розуміння терміна «влада» (здатність і можливість  визначально впливати на діяльність і поведінку людей за допомогою певних засобів: волі, авторитету, насильства тощо, влада – це також і політичне панування [1]), можна стверджувати, що інформаційна політика – це здатність і можливість суб’єктів політики впливати на свідомість, психіку людей, їхню поведінку і діяльність на користь держави і громадянського суспільства за допомогою інформації.

За визначенням В. Халіпова, інформаційна політика – це «система сучасних заходів, спрямованих на розвиток процесів формування, перетворення, зберігання, передачі й використання всіх видів інформації, ефективне розв’язання проблем створення, впровадження і використання засобів комп’ютерної і інформаційної техніки, засобів зв’язку і технічних носіїв запису, а також комплексного використання інформаційних систем в управлінській діяльності» [10].

Інформаційній політиці можна дати й інше визначення: це – особлива сфера життєдіяльності людей (політиків, учених-аналітиків, журналістів, слухачів, читачів тощо), пов’язана з відтворенням і поширенням інформації, яка задовольняє інтереси держави і громадянського суспільства та спрямована на забезпечення творчого, конструктивного діалогу між ними та їхніми представниками. У формуванні інформаційної політики важлива роль належить ЗМІ. Інформація, поширювана каналами ЗМІ, як вважають деякі зарубіжні автори, має вплив на населення за трьома напрямами: «дає їм можливість стежити за тим, що відбувається в світі», «розподіляє основні політичні питання за мірою важливості» та «формує політичні уподобання людей» [13].

Маючи широкий діапазон визначень інформаційної політики, дещо обґрунтованіше трактувати її як «інформаціологію ЗМІ», що розглядає, як ЗМІ формують «ідеологічні, політичні, економічні та інші погляди, думки, знання і оцінки, що впливають на побут, дозвілля, культуру, поведінку і на всі сфери життя людей» [11]. У ЗМІ «слово, як одна з форм інформації, набуло змісту могутнього засобу, за допомогою якого, впливаючи на свідомість, можна позитивно або негативно впливати на стан і здоров’я людей» [11].

Заслуговує уваги думка Є. Прохорова, котрий під «державною інформаційною політикою» розуміє «державну політику у сфері ЗМІ», тобто «закріплення вимог» «демократичного інформаційного порядку» у законодавчих актах і діяльності державних органів управління. У змістовому наповненні терміна Є.  Прохоров спирається на положення Федерального закону Росії «Про інформацію, інформатизацію та захист інформації» (ст. 3), з якого випливає, що державна політика у сфері інформації визначається як «створення умов для ефективного та якісного інформаційного забезпечення вирішення стратегічних і оперативних завдань соціального і економічного розвитку Російської Федерації» [6].

Під інформаційною політикою видання Є. Прохоров пропонує розглядати «ідейно-творчу концепцію», «спрямування» кожного конкретного ЗМІ, яке «визначається соціальною позицією і втілюється в сукупності прийнятих форм реалізації програми», оскільки «сам добір фактів містить визнання їх значущості для програми реалізації напряму і визначеної нею інформаційної політики. Повідомлення фактів уже самим своїм характером (добором деталей, порядком викладу, лексикою тощо) неминуче видає, навіть якщо журналіст не зізнається в цьому сам собі, його соціальну позицію» [6, с. 282–285]. Як стверджує дослідник, «результатом творчої діяльності в журналістиці є той чи інший вплив на аудиторію, на масову свідомість і поведінку, бо в результаті «споживання» пропонованої журналістикою інформації в свідомості аудиторії формується певний образ світу, система настанов, спрямованість волі» [6, с. 286].

Отже, можна акцентувати на корінному зв’язку між інформаційною політикою ЗМІ й цілеспрямованим формуванням масової свідомості. Як показує практика, ЗМІ не завжди ставляться до формування своєї інформаційної політики з належною мірою відповідальності. Численні дослідження М. Маккоумза, Д. Шоу, Е. Роджерса та інших учених свідчать: розглядаючи певний набір проблем та організовуючи громадську дискусію або ж впливаючи на умонастрої громадян, ЗМІ далеко не завжди прагнуть відображати інтереси суспільства й давати людям об’єктивну інформацію. Цим зумовлена потреба держави й суспільства впливати на їхню інформаційну діяльність, обстоювати через ЗМІ власні пріоритети в порушенні й тлумаченні політичних проблем. Як наголосив Б. Макнайр, «те, що хоче сказати політичний діяч, необов’язково відбивається в тому, що говорять ЗМІ» [3]. Необов’язково і не завжди відображається там і думка громадськості. Така автономність політичної позиції ЗМІ створює труднощі як для еліти, так і громадських структур, що не можуть добитися однозначного контролю над цим інструментом. Тому інтерес до виступів ЗМІ завжди залежить від контексту та позицій правлячих кіл і громадськості з того або іншого питання. Найбільш постійними об’єктами для ЗМІ слід вважати політиків, для яких масова інформація є найважливішою умовою їхньої професійної діяльності. Для пересічних громадян ЗМІ перетворилися на надзвичайно ефективного посередника у відносинах населення і влади. Завдяки певній відвертості, оперативності у формулюванні оцінок і позицій, широким можливостям відображати інтереси і сподівання найрізноманітніших груп і верств населення ЗМІ  могли б істотно впливати на політичну гру і навіть модифікувати її правила, формувати нові відносини між верхами та низами.

Відома російська дослідниця сучасних ЗМІ Л. Реснянська зауважує, що «теперішній час констатує зміну характеристик самої системи ЗМІ і якісних особливостей влади, які утворюються під впливом інформаційного вибуху. Системні властивості сучасних ЗМІ визначаються шістьма принципами їхнього функціонування. Це інтерактивність, мобільність, оборотність, взаємна сумісність, повсюдність і глобальність. Інтерактивність і мобільність збільшують швидкість поширення інформації та інформаційних обмінів. Оборотність, або конвертованість, відображає здатність передавати інформацію від одного ЗМІ до іншого. Взаємна сумісність проявляється в мультимедійних процесах, об’єднаних різними каналами й засобами зв’язку. Повсюдність – у розповсюдженні ЗМІ по всьому світу та серед різних соціальних груп. Глобальність – у перетині інформацією будь-яких державних кордонів» [8]. Ці принципи в парадигмі радикально змінної комунікації Е. Тоффлера вказують «на повну трансформацію не тільки у тих способах, якими ми посилаємо повідомлення одне одному, а й у тому, як ми думаємо, якими ми бачимо себе в цьому світі й, отже, яке наше ставлення до різних урядів. Узяті разом вони означають, що для урядів – чи революціонерів, які протистоять їм, – стає неможливим керувати ідеями, образами, даними, інформацією або знаннями, як це вони робили раніше» [9].

Зважаючи на висновки вчених, можна стверджувати: в умовах тотальної інформатизації суспільства закономірно зростає роль науково обґрунтованої, адекватної запитам часу державної інформаційної політики, покликаної збалансовано задовольняти і захищати інформаційні інтереси держави, громадянського суспільства загалом і кожної особи окремо. Офіційна державна інформаційна політика знайшла віддзеркалення у прийнятій 2000 року Доктрині інформаційної безпеки Російської Федерації, в якій важливою «складовою національних інтересів Російської Федерації в інформаційній сфері» названо «інформаційне забезпечення державної політики Російської Федерації, пов’язане з доведенням до російської і міжнародної громадськості достовірної інформації про державну політику Російської Федерації, її офіційну позицію щодо соціально значущих подій російського і міжнародного життя, із забезпеченням доступу громадян до відкритих державних інформаційних ресурсів» [2]. Далі сказано, що для вирішення цих завдань потрібно «зміцнювати державні засоби масової інформації, розширювати їхні можливості щодо своєчасного доведення достовірної інформації російським та іноземним громадянам; інтенсифікувати формування відкритих державних інформаційних ресурсів, підвищити ефективність їх господарського використання» [2].

Як бачимо, у доктрині прямо вказано, що найважливішим провідником державної інформаційної політики є державні ЗМІ. І хоча ставлення до місця й ролі державних ЗМІ в демократичному суспільстві теоретиків журналістики неоднозначне, в Російській Федерації починаючи з 2000 року намітилася тенденція «одержавлення» ЗМІ.

На початку ХХІ століття офіційна російська влада мала в розпорядженні певний вельми значний арсенал ЗМІ. У лютому 2010 року в її руках перебував державний медіа-холдинг, створений на базі ВДТРК. Це – телеканали «Россия», «Культура», радіо «Россия», «Маяк», близько 100 дочірніх підприємств ВДТРК у регіонах, 110 регіональних телерадіоцентрів на місцях, Первый канал (51 відсоток акцій), «Российская газета», «Парламентская газета», журнал «Российская Федерация сегодня», інформаційне агентство ИТАР-ТАСС. Перелічені ЗМІ забезпечують інформаційну підтримку російської влади, підкріплюють виконання Управлінням прес-служби та інформації Президента РФ своїх завдань і функцій. Більшість регіональних видань, окрім згаданих загальноросійських ЗМІ, засновано місцевими структурами виконавчої або законодавчої влади. Зростає кількість унітарних інформаційних підприємств, тобто тих, які перебувають у власності держави.

На кінець 2010 року під державним контролем перебували практично  всі провідні телеканали, які здійснюють інформаційне мовлення, – Первый канал, «Россия», «Звезда», «Мир», ТВЦ (належить уряду Москви), НТВ (через акціонерне товариство з участю держави), а також «Культура» і «Спорт». РЕН-ТВ – єдина приватна компанія, яка має власні інформаційні та аналітичні програми, поки що користується свободою. Сучасні стандарти російського інформаційного мовлення віце-президент Академії російського телебачення В. Познер прокоментував так: «Вочевидь, на федеральних каналах інформація сильно фільтрується, контролюється. Всі знають, що є речі, про які говорити не можна, і є речі, які казати не можна. Що є люди, яких запрошувати в ефір не можна» [5]. Тобто чітко простежується тенденція звуження поля свободи інформації в державних ЗМІ. Якщо в радянський період ЗМІ були підручними партії, то тепер вони стають рупорами влади.

Проте й численна недержавна преса далеко не завжди проводить незаангажовану інформаційну політику. «Засоби масової інформації, хоча й «у вільному польоті», насправді частіше є залежними й нерідко використовуються для банального вирішення конфліктних питань – як майнових, так і політичних, – наголосив в інтерв’ю газеті «Труд» начальник Управління зв’язків із громадськістю та взаємодії зі ЗМІ апарату Державної Думи Ю. Шувалов. – Безперечно, і бізнес, і влада повинні вільно висловлювати й обстоювати свої позиції – це нормальний стан розвиненого громадянського суспільства. Проте «з’ясування стосунків» нерідко ведеться з використанням «чорних технологій», недостовірної, а то й свідомо перекрученої інформації. За кожну таку «журналістику» слід нести відповідальність» [12].

Завершуючи огляд концептуальних підходів до взаємин державної влади і ЗМІ, можна дійти висновку: в умовах перехідного періоду, який характеризується неміцністю державних структур, недостатньо розвиненим інститутом громадянського суспільства, відсталим виробництвом і низьким рівнем життя значної частини населення, вести мову про повне взаєморозуміння владних органів і мас-медіа передчасно.

Водночас ЗМІ, відображаючи постійний, інколи напружений діалог між владою і суспільством, покликані пропагувати курс реформ, що проводяться. У свою чергу, влада, яка здійснює політичні й економічні реформи, аби мати додатковий кредит довіри суспільства, не може не використовувати «владу впливу» ЗМІ для пропаганди цілей і завдань курсу, який проводиться, роз’яснюючи послідовність першочергових і подальших кроків, пояснюючи причини невиконання планів і програм.

Тож двоїсте становище преси в перехідний період змушує ЗМІ йти на компроміси. А для влади в цих умовах украй необхідно мати хороший контакт із ЗМІ, шукати нові ефективні форми взаємодії з ними.

Джерела

1. Большой энциклопедический словарь. – СПб., 2000. – С. 76.

2. Доктрина информационной безопасности Российской Федерации // Российская газета. – 2000. – 28 сентября.

3. Макнайр Б. Власть, выгода, коррупция и ложь// Pro et contra. – 2000. – Т. 5, № 4.

4. Общая и прикладная политология / Под ред. В. И. Жукова, Б. И. Краснова. – М., 1997.

5. Познер В. Эхо Москвы // Передачи // Особое мнение // 2008. – 29 апреля.

6. Прохоров Е. П. Введение в теорию журналистики. – М., 2003. – С. 213.

7. Словарь иностранных слов. – М., 1988. – С. 168.

8. СМИ и политика: Учебное пособие под ред. Л. Л. Реснянской. – М., 2007. – С. 44.

9. Тоффлер Э. Метаморфозы власти. – М., 2001. – С. 434–441.

10. Халипов В. Ф. Власть. Основы кратологии. – М., 1996. – С. 220.

11. Юзвишин И. И. Основы информациологии. – М., 2000.

12. Юрьев В. Дума приглашает журналистов. Интервью с Ю. Е. Шуваловым // Труд. – 2004. – 19 марта.

13. Norris P., Curtice J., Sanders D., Scammel M., Semetko H. On Message. Communikating the campaign. – London, 1999. – P. 9.

Автор: Анжеліка АКАЙОМОВА