«Каштани падають на брук, тук-тук...»

Так співали колись у Львові, де вулицями й досі ходять «закохані у парі, і очі у неї, як каштани карі». А сентименту цим стосункам додає гладенька мозаїчна бруківка, така само міцна й надійна, як і любов. Омита дощем, вона стелиться наче килимові доріжки. Які вони сьогодні, ці оспівані бруковані вулиці Львова?

Де живе Ангел бруківки?

Без бруківки Львів не Львів. У цьому переконані всі громадяни, які мешкають у місті. А письменники часто-густо згадують бруківку у своїх творах. Художники, відтворюючи образ Львова, вимальовують навіть камінчики мощених вулиць. Без бруківки немає, мабуть, жодного урбаністичного пейзажу на львівському «Вернісажі». Художник Юрко Кох, закоханий у кам’яниці давнього Львова, нещодавно назвав свою виставку «Над небом і бруківкою». Він першим побачив і відтворив на полотні Ангела бруківки. З’ясовується, той живе в місті не одне століття. Ангел бруківки стежить за порядком і сумлінною працею брукарів уже 500 років.

Дату появи кам’яної бруківки (була ще й дерев’яна) назвав у своїх хроніках за 1655–1672 роки губернатор Львова Бартоломей Зіморович: «У Львові вже в 1452 році Ринок і головніші вулиці були бруковані, а місто утримувало брукарів, оплачуваних щорічно». З міської скарбниці спеціально надавали кошти для майстрів. Уже на початку ХVII століття вулиці й площі Львова привертали увагу впорядкованістю: «Навколо Ринку перед будинком іде тротуар, гладко викладений тесаним камінням. Він такий широкий, що можуть іти чотири особи разом або дві пари назустріч одна одній. З Ринку провадять східці під цим тротуаром у погреби будинків. Над дверима погребів утворюється ніби уступ, з якого видно весь Ринок. Якщо хочеш посидіти, знайдеш у багатьох місцях на цьому уступі і перед будинком вмуровані лавочки. Тротуар на кілька ступенів піднято, і це не допускає туди возів та коней...»

Місто мало найкращі каменоломні, якщо порівняти з іншими містами Східної Галичини, і згадки про міські бруки стали звичними в тогочасних хроніках. Уже з 1716 року утримувати бруки зобов’язали власників будинків, внаслідок чого «...в місті тім, колись брукованім і упорядженім, таке, через занедбання, стало болото, що аж по коліна бродити в нім випадало...».

13 типів бруківки

Цього літа у Львові без знання справи (спеціальних навичок) вимостили чимало вулиць. І ніхто з тих компаній, які виграли тендер на ці роботи, не звернувся до інституту «Західпроектреставрація», де вже 10 років лежить (припадає пилом) унікальна наукова праця архітектора Уляни Піхурко. Вона дослідила, сфотографувала всі типи бруківок Львова, дала їм ґрунтовні характеристики, поділила на групи, розглянула технологію підготовки основи бруківки і в такий спосіб залишила нащадкам практичний посібник до дії. «Матеріали проекту покриття і мощення пішохідних територій центральної історичної частини Львова» – таку назву має праця – неоціненний скарб для фахівців, які бажають навчитися мостити бруківкою старі вулиці, щоб зберегти архітектурні споруди, занесені до списку спадщини ЮНЕСКО. Після ознайомлення з працею Уляни Піхурко кожен зрозуміє, що під час укладання бруківки у Львові допущено чимало помилок, які незабаром позначаться на збереженні пам’яток архітектури .

– Я вже на пенсії, але мені не байдуже, що моїми дослідженнями ніхто не скористався, – зауважує Уляна Піхурко. – Існує 13 типів мостіння вулиць. Найдавніший – із ламаного каменю, потім – брук із наріняку, із тесаних блоків, із кістки (виконувався з бруківки кубічної форми), лицьовий брук, брусковий, мозаїковий, брук із штучного каменю – клінкеру тощо. І кожний має право на існування, але в певній функціональній частині міста. Та кого те цікавить?

Два роки тому громадські організації шанувальників історії Львова виступили проти, коли частину бруківки на площі Ринок поклали на бетонну «подушку», бо це перешкоджало доступові повітря до підвалів пам’яток архітектури епохи Середньовіччя.

Чиновників попередили про таку загрозу, але вони зробили по-своєму. І все-таки другу частину площі, південну, вже не наважилися покласти на бетон.

– Таку саму помилку зробив Краків, але там нині намагаються виправити ситуацію – зніматимуть і перемощуватимуть центральну історичну площу, дотримуючись усіх технологічних вимог, – розповів завідувач кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів професор університету «Львівська політехніка» Микола Бевз, член ІКОМОСу. – Так само поклали на бетон брук у Львові, на вулиці Князя Романа, і у підвалах сусідніх будинків стало волого.

Утоплена в асфальті, але відроджена

Радянської пори, а саме у 60-х роках двадцятого століття, серед великих міст Львів тримав першість за кількістю екологічно чистих брукованих вулиць. Однак після появи асфальтних заводів гладеньку бруківку з чудового високоякісного каменю вкрили смердючим асфальтом на вулиці Стрийській, на проспектах Свободи, Шевченка та інших. Асфальт, як відомо, виділяє найбільше канцерогенних речовин до висоти 70–80 см (а це зріст малолітніх дітей). Та й у роки незалежності України «бруківка як зброя пролетаріату» зазнала втрат – її викорінили з площі перед Львівським театром опери і балету разом із пам’ятником вождеві пролетаріату. Так зникла коштовна мозаїчна бруківка, ровесниця театру – столітньої перлини архітектури. Згодом тут змайстрували сучасний фонтан, із яким історична бруківка зовсім не гармоніювала.

І нині Львовом ходять чутки, що стару бруківку, котру підіймають з-під асфальту, ту, що колись була «закатана», продають місцевим багатіям для оздоблення власних маєтків, облаштування приватних зон відпочинку. Та й приклади наводять: у Сколівському районі є популярний відпочинковий комплекс, викладений натуральним давнім лицьованим бруком теракотового кольору. Наскільки ці сигнали відповідають дійсності, редакція журналу «Віче» поцікавилася у начальника Галицького управління житлового господарства Ірини Маруняк.

– Уже з минулого року не припиняємо перекладати бруківкою вулиці, – каже Ірина Маруняк. – Справді, ми мали телефонні дзвінки від мешканців, які цікавилися, куди поділася бруківка, знята під час реконструкції вулиці. Люди турбуються й підозрюють щось через незнання. Всю бруківку, яку підняли з-під асфальту, складуємо на вулиці Богдана Хмельницького, біля Високого замку. Ось, прошу, можете сфотографувати.

– На жаль, вона лежить упереміж з асфальтною кришкою-сміттям.., – зауважую.

– Це так, бо ми її виймали з-під асфальту. Адже відомо, що в радянські часи бруківку закатали асфальтом на площах Міцкевича, Галицькій, на проспекті Свободи, Стрийській та інших. Тож дістали бруківку з-під асфальту, звезли сюди і посортували. А нині заново перемощували ці вулиці. Вже поклали бруківку на вулицях Саксаганського, Театральній, Грушевського, Вороного, перекрили вулиці Балабана, Тиху, коштом меценатів – вулиці Яворського, Вірменську, Староєврейську. Ми повертаємося до старого камінного покриття, бо відомо, що бруківка є екологічно чистою. І хоча вартість одного квадратного метра мостіння бруківки з облаштуванням для неї спеціально підготовленої основи становить 500 гривень, а покриття асфальтом на такій самій ділянці – 140 гривень, обираємо бруківку, бо вона в експлуатації вічна. Вона не потребує постійних капіталовкладень. Фірма, яка в нашому районі відремонтувала вулиці Стрийську, Княгині Ольги, застосовує якісні технології і дає гарантію на 20 років.

Щороку на середній і поточний ремонт львівських вулиць кожний район (а їх у Львові шість) отримує з міського бюджету по п’ять мільйонів гривень. Ніхто не сумнівається, що вулиці – це основа міста. Щоправда, їх у Львові 234, а це 71 кілометр завдовжки. Площа мощених бруківкою вулиць – 910 тисяч квадратних метрів. Однак зразково-показових рівненьких поверхонь можна назвати лише з десяток. Виходить, близько 30 мільйонів гривень щороку заривають у землю, бо якби підрядники мостили вулиці так, як на своєму власному подвір’ї, якість укладання бруківки забезпечувала б її тривале використання без щорічних ремонтів. Але це вже інша тема розмови, вона стосується моральності людей, котрим їхня праця байдужа. Це стосується і чиновників при владі, які влаштовують тендери, і контрольних органів, і підрядників–виконавців робіт, і працівників житлових управлінь.

Автор: Лариса МАРЧУК