Міжнародно-правові передумови закріплення правового статусу діаспори в національному праві

Міграційні процеси супроводжували людство від самого початку його буття. Постійні війни, природні катаклізми, брак ресурсів для існування змушували племена й цілі нації змінювати місце свого проживання. Часто така зміна була примусовою, особливо в періоди воєнних дій. Іще частіше нації поневолювалися на власній землі. Поневолені народи та народності намагалися зберігати свою культуру, мову, звичаї та устої, чому часто протистояла нація поневолювачів.

Інколи в процеси захисту прав меншини, переслідуючи власні інтереси, вступали треті сторони. Одним із перших таких прикладів є укладення Вестфальського мирного договору 1648 року, за яким німецький імператор під тиском Франції і Швеції зобов’язався надати свободу віросповідання всім жителям Німеччини [1, с. 15].

Дві світові війни змусили міжнародну спільноту шукати дієвих правових засобів збереження миру й безпеки та захисту прав людини. Однак такі правові засоби могли бути ефективними лише за умови захищеності права як конкретного індивіда, так і нації й держави загалом. Саме таким документом стала Загальна декларація прав людини (далі – Декларація), прийнята та проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року.

Відповідно до статті 2 Декларації, «кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища» [2]. Наступним кроком у забезпеченні прав людини стало ухвалення 1950 року Радою Європи Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). Цим документом не лише було підтверджено права та свободи, гарантовані Декларацією, а й закладено правовий механізм захисту попередньо окреслених прав. Так, згідно зі статтею 18 Конвенції «Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини» [3].

Наведені міжнародні документи забороняють дискримінацію особи за національною ознакою, однак залишають поза увагою права національних груп (меншин) як таких.

У подальшому було прийнято низку міжнародних актів, спрямованих на захист саме прав національних меншин. Першим серед них став Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, затверджений Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 2200 А (ХХІ) у 1966 році. Статтею 27 цього пакту встановлено, що в країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншості, особам, котрі належать до таких меншостей, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї само групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію й виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою [4].

Як бачимо, єднання світової спільноти в ідеї захисту прав людини – на рівні як окремого індивіда, так і етносів та цілих націй – знайшло своє відображення у міжнародному праві. При цьому закріплення їхнього статусу як окремих суб’єктів правового захисту відбувалося поступово, але нерівномірно в різних правових системах світу. Колискою ж правової охорони нацменшин стала європейська (континентальна) правова система.

З еволюцією міжнародного права держави також намагалися на двосторонньому рівні визначити статус своїх емігрантів за кордоном і нацменшин на своїй території. Відповідні положення можна знайти в спільних деклараціях про основи відносин (наприклад, підписана між Україною та Німеччиною в 1993 році), у договорах про дружбу та співробітництво, про співробітництво в галузі освіти, науки та культури, у спеціальних угодах про співробітництво в сфері міграції та інших документах [5].

Утім, про статус всієї спільноти людей, що проживають за межами своєї історичної батьківщини, заговорили лише тоді, коли глобалізаційні процеси набрали чималих обертів. Хоча діаспора (від грецького diaspora – розсіювання насіння) є досить відомим і давнім суспільним явищем. Витоки самого терміна «діаспора» пов’язують із процесом розсіяння давніх євреїв у VIII столітті до н. е., коли ассирійський цар Саргон ІІ завоював давньоєврейську провінцію Самару [6, с. 9]

Натомість діаспора як окрема правова категорія осіб є порівняно новим явищем, що розвивається переважно в площині національного права. Тоді як у міжнародному праві воно розглядається як частина правового інституту іноземців, осіб без громадянства або нацменшин – залежно від законодавства держави, що здійснює правове регулювання.

Істотним поштовхом до розвитку діаспори в правовій площині стала інтенсифікація міграційних потоків – коли постала необхідність у диференційованому підході до різних категорій переселенців і, звісно, закріпленні обраного підходу письмово. Адже з правової точки зору «діаспора» є складним, багатокомпонентним явищем, оскільки цим поняттям охоплено всю спільність людей, котрі тимчасово (як трудові мігранти) чи постійно проживають за кордоном, але мають єдине етнічне чи національне походження. На відміну від першої категорії осіб, останні часто є іноземцями по відношенню до своєї історичної батьківщини. Іноді навіть особами без громадянства. А це зовсім не спрощує визначення їхнього правового статусу, а навіть навпаки – потребує індивідуального підходу до кожної з категорій зазначених осіб. Вибір самого підходу залежить від того, наскільки далеко може піти законодавець держави походження в наданні прав і привілеїв своїй діаспорі.

Як свідчить практика, держави виокремлюють свою діаспору з кола іноземців, надаючи їм певні права та привілеї. При цьому країни вкладають різний смисл у саме поняття діаспори, а також по-різному підходять до закріплення її правового статусу, що заслуговує окремого дослідження. В англосаксонських країнах, зазначимо, акцентуються риси діаспори, відмінні від ознак біженців, а саме: переселення спільноти, котра має спільну національну та/або етнічну ідентичність, з метою осілості в новій географічній місцевості. При цьому діаспору розуміють як транснаціональні політичні угруповання, що виступають від імені всього свого народу та здатні діяти незалежно від будь-якої окремої держави (чи то їхньої батьківщини, чи то приймаючої держави) [7, 8].

Водночас у Канаді, де для розвитку діаспори традиційно забезпечують сприятливі умови, наголошують на здатності діаспори уникати асиміляції, відтворюючи на новому місці поселення соціальний устрій, культуру та ідентичність своєї батьківщини [9].

Для французів приналежність до їхньої діаспори в широкому сенсі передбачає не тільки усвідомлення чи факт етнічної/національної ідентичності, існування політичної, релігійної чи культурної організації, а й існування різних форм контактів (реальних чи уявних) з територією чи країною свого походження [10].

У Білорусі діаспору також якісно відрізняє від дисперсної еміграції наявність організованих соціальних інститутів для підтримки та розвитку своєї спільності [11].

Подібно до української, польська діаспора також є численною та розпорошеною по всьому світу. При цьому, окрім критерію приналежності до народу країни походження, поляки відносять до діаспори й розпорошених послідовників певної релігії серед інших релігійних груп, а також розглядають діаспору як спільність усіх розпорошених осіб [12, 13].

Правова інституціоналізація етнічного українця в Україні розпочалася лише за останньої, Четвертої хвилі міграції. Адже за часів СРСР, як відомо, міжкультурний діалог не заохочувався з політичних та ідеологічних міркувань, не було етнічного плюралізму в праві. Тогочасна юридична наука будувалася на еволюційному (марксистському) підході й розглядала правове життя етносів як доправове, що становить інтерес лише для історії права.

З відновленням незалежності перед Україною постала низка нових викликів: демографічна криза посилювалася через масову еміграцію українців, спостерігався «відплив мізків» за кордон, тоді як країні конче бракувало інтелектуальних і фінансових ін’єкцій для подальшої розбудови. Але привернення уваги закордонних українців до проблем Батьківщини, консолідація зусиль задля їх розв’язання потребували чіткого визначення та закріплення умов в’їзду й перебування українців за походженням на території України. Правове вирішення цього завдання відбувалося поступово, починаючи із законодавчого закріплення статусу іноземців в нашій державі.

На сьогодні закордонні українці вже визнані окремим суб’єктом національного права. Цьому сприяли й такі міжнародно-правові чинники, як розширення правосуб’єктності нацменшин та іноземців у праві Ради Європи та відповідні зобов’язання, які Україна взяла на себе з цього приводу. Ідеться, зокрема, про врахування останніх рекомендацій ПАРЄ ратифікувати Протокол № 12 до Європейської конвенції з прав людини, підписаний Україною 2000 року, що розширює межі застосування статті 14 Конвенції та містить невичерпний перелік підстав дискримінації. 2002-го Європейська Комісія проти расизму та нетерпимості також заохочувала українську владу підписати й ратифікувати Європейську конвенцію про громадянство, Конвенцію про участь іноземців у суспільному житті на місцевому рівні та Європейську конвенцію про правовий статус трудящих-мігрантів [14].

Іншим важливим чинником стала глобалізація, котра сприяла уніфікації правових режимів, зокрема в частині визначення правового статусу осіб, які походять з певної держави, але є громадянами чи мешканцями іншої. Саме в результаті поширення західних демократичних ідеалів, зокрема демократичних еталонів РЄ, в поліетнічних країнах виникають і розвиваються аж ніяк не космополітизм і глобалізм, а навпаки – підносяться національно-патріотичні цінності, ставляться завдання збереження самобутності та етнічної неповторності.

З цього приводу відомий американський політолог С. Хантінгтон доводив, що демократія за своєю суттю є процесом, спрямованим на захист місницьких інтересів, а не до космополітизації. Політики у незахідних суспільствах, переконаний він, не виграють на виборах, демонструючи, наскільки вони західні. Передвиборна гонка, навпаки, змушує їх апелювати до тих речей, котрі вони вважають найпопулярнішими, і ці теми зазвичай пов’язані з етнічними, національними та релігійними питаннями [15, с.137]. Тобто необхідність захисту етнічної самобутності, як правило, залишається ідеалом навіть в умовах культури споживацького суспільства сучасності.

Позитивною є також тенденція етнічно-культурної багатоманітності, яка в умовах всеохоплюючої та безупинної міграції підтримується й популяризується. І це зрозуміло – з огляду на той факт, що саме етнічна ідентичність часто забезпечує почуття солідарності, приналежності індивіда до певної історичної спільноти, передбачає зв’язок з історичною батьківщиною. А це може слугувати рушієм соціальних і політичних перетворень.

В усвідомленні цього окремі країни не обмежуються лише визнанням своєї діаспори законодавчо, а закріплюють за нею конкретний набір прав та привілеїв, гарантії їхньої реалізації, а також правові принципи взаємодії з державою свого походження. Усе це становить правовий статус діаспори, якому відводиться окреме місце і в українському законодавстві.

Отже, доводить аналіз, тенденція інституціоналізації діаспори в національному праві зумовлена історичним розвитком континентального права та міжнародними зобов’язаннями України розвиватися згідно з певним правовим еталоном. У нашому випадку – в рамках правового простору Ради Європи, що також може сприяти подальшій правовій апроксимації з Європейським Союзом.

Джерела

1. Попок А. А. Історична батьківщина – діаспора: європейський досвід взаємин / А. А. Попок,
С. Ю. Лазебник. – К.: Альтерпрес, 2003. – 152 с.

2. Загальна декларація прав людини // Офіційний вісник України, 2008. – № 93. – C. 89.

3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод // Офіційний вісник України, 2006. –
№ 32. – C. 270.

4. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_043

5. Спільна декларація про основи відносин між Україною та ФРН від 9 червня 1993 р. // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=276_012

6. Заставний Ф. Д. Українська діаспора. – Львів: Світ, 1991. – 119 с.

7. Collins English Dictionary: 30th Anniversary Edition. – HarperCollins Publishers, 2010. – 1920 с.

8. http://en.wikipedia.org/wiki/Diaspora_politics

9. Кавазанян К. Що таке діаспора // Міжнародний інститут дослідження діаспори, Торонто, Канада // http://www.diasporastudies.org/Whatis.html

10. Encyclopе’die larousse // http://www.larousse.fr/encyclopedie

11. Социология: энциклопедия / Сост. А. А. Грицанов, В. Л. Абушенко, Г. М. Евелькин, Г. Н. Соколова, О. В. Терещенко. — Минск: Книжный Дом, 2003. – 1312 с.

12. Польський науковий сервіс: переклади Біблії та енциклопедія // http://www.naukowy.pl/encyklopedia

13. http://pl.wikipedia.org/wiki/Diaspora

14. Рекомендація 1722 (2005) Парламентської асамблеї Ради Європи «Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною» від 5 жовтня 2005 р. // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_612

15. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / Пер. с англ. Ю. Новикова, под ред. К. Королева. — М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. – 603 с.

Автор: Оксана БІЛОЗІР